Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 2. Дорога за відповідями
Ніч опустилася на Явірник важкою темною ковдрою. У хатах давно згасли більшість вогнів, лише подекуди у вікнах тремтіли жовті відблиски свічок. Над селом стояла тривожна тиша — така, що навіть цвіркуни не наважувалися її порушити. Люди ще довго перешіптувалися про дивного звіра, якого підстрелив Андрій, і про чорні сліди, що з’явилися на його руці.
У старій дерев’яній ратуші, де зазвичай збиралися старійшини, пахло димом, смолою та сухими травами. Товсті смерекові колоди потемніли від часу, а над великим столом висіла каганець, кидаючи нерівне світло на суворі обличчя чоловіків.
Андрій сидів осторонь на лаві біля стіни. На ньому була темна сорочка, рукав якої він закотив до ліктя. Чорне закляття тепер простягалося майже до плеча — тонкі тріщини нагадували обвуглене коріння, що проростало під шкірою. Час від часу рука пульсувала тупим болем, ніби всередині билося чуже серце.
Навколо столу сиділи старійшини: Семен-травник, суворий Данило, мовчазний Гнат і найстарший серед них — дід Мирон, якому, за чутками, було понад вісімдесят років. Його очі здавалися мутними від старості, але коли він дивився на людину, виникало відчуття, ніби він бачить значно більше, ніж інші.
— Ти певен, що це був не ведмідь? — запитав Данило, втупившись в Андрія.
— Я бачив його зблизька, — тихо відповів хлопець. — У нього була шерсть… але під нею ніби кора дерева. А коли я вистрілив, із рани текла чорна смола.
У хаті запала тиша. Гнат перехрестився.
Семен важко зітхнув:
— Я казав вам. Це був Хранитель лісу.
— Хранителі — лише старі байки, — буркнув Данило, хоча в його голосі не було впевненості.
Дід Мирон повільно підвівся. Його дерев’яний ціпок глухо стукнув об підлогу. Старий підійшов до Андрія й уважно подивився на почорнілу руку. Потім несподівано торкнувся її пальцями.
Андрій здригнувся — закляття ніби ожило від цього дотику.
— Холодне… — прошепотів Мирон. — Таке саме я бачив лише раз у житті.
Усі насторожилися.
— Коли? — запитав Семен.
Старий довго мовчав, ніби згадував щось дуже далеке.
— Багато років тому, ще коли я був молодим. Із сусіднього села Чорноліс прийшов чоловік. Він теж мав на руці чорні знаки. Казав, що в горах прокинувся прадавній дух і передав йому своє прокляття. За кілька днів той чоловік зник у лісі, а після цього в Чорнолісі почалися дивні речі: худоба тікала в гори, люди чули голоси серед дерев, а вночі над лісом світилися зелені вогні.
Андрій відчув, як у грудях стислося серце.
— Ви думаєте, зі мною станеться те саме?
Мирон подивився йому просто в очі.
— Я думаю, що відповіді треба шукати там, де все почалося. Той, хто приніс чорне закляття до наших гір, прийшов із Чорнолісу. І якщо десь залишилися сліди Хранителів, то саме там.
— Це два дні дороги через перевал, — похмуро мовив Данило. — Ніхто не ходить туди без потреби.
— У мене є потреба, — твердо сказав Андрій, стискаючи кулак здорової руки. — Я не хочу чекати, поки це… — він поглянув на чорні тріщини, — …перетворить мене на чудовисько.
Семен повернувся до столу, дістав невеликий полотняний мішечок і поклав його перед Андрієм.
— Тут трави. Вони не знімуть закляття, але трохи стримають біль. Пий відвар щоранку й щовечора. І пам’ятай: якщо почуєш у лісі голоси, не відповідай їм.
Після наради Андрій повернувся додому. У хаті було тихо. Мати давно заснула, виснажена переживаннями, а біля печі на нього чекав Остап. Малий не спав — сидів, обійнявши коліна.
— Ти справді їдеш? — тихо запитав він.
— Треба, — відповів Андрій, перевіряючи дорожню торбу. — Інакше я ніколи не дізнаюся, що це за закляття.
Остап опустив очі, а потім витягнув із-за пазухи маленький амулет на шкіряному шнурку. Це був різьблений шматочок тиса у формі сонця, який колись належав їхньому батькові.
— Візьми. Тато казав, що він захищає від темряви.
Андрій здивовано подивився на брата.
— Це ж твій оберіг.
— Тепер він потрібніший тобі.
Хлопець мовчки повісив амулет собі на шию й скуйовдив Остапові волосся.
— Я повернуся. Обіцяю.
Ще до світанку він вийшов надвір. Повітря було холодне й свіже, над полонинами лежав молочний туман. Гнідий кінь тихо пирхнув, ніби відчуваючи далеку дорогу.
Андрій узяв із собою лук, сагайдак зі стрілами, мисливський ніж і торбу з харчами. Рушницю він залишив удома — після того пострілу навіть дивитися на неї було важко.
Коли перші промені сонця торкнулися верхівок смерек, хлопець скочив у сідло. Біля воріт уже стояли Петро й Остап.
— Будь обережний, — сказав Петро.
Остап мовчки стиснув кулаки, стримуючи сльози.
Андрій кивнув і натягнув поводи. Кінь рушив стежкою вгору, до гірського перевалу.
Явірник повільно залишався позаду: дерев’яні хати, дим із коминів, знайомі стежки дитинства. Попереду ж лежали темні карпатські ліси, Чорноліс і відповіді, які могли врятувати його… або остаточно приректи.
Вітер приніс із гір запах хвої та мокрого каміння. Андрій мимоволі торкнувся амулета на грудях. У ту ж мить чорне закляття на руці слабко запульсувало, ніби відчуло, що він наближається до джерела своєї нової долі.
І, не озираючись, Андрій поскакав назустріч невідомому.
Далі буде...
