Раді Вас бачити!

Розділ 1. Тінь над Явірником

Село Явірник прокидалося разом із сонцем. Перші промені ковзали по стріхах старих дерев’яних хат, торкалися різьблених віконниць і золотили росу на високій траві. Над долиною плив легкий туман, а за ним здіймалися темні карпатські схили, вкриті смерековими лісами. Здавалося, гори дихають повільно й спокійно, але цього ранку в їхньому мовчанні відчувалося щось тривожне.

Андрій мчав вузькою стежкою верхи на гнідому коні. Вітер бив у обличчя, розвіваючи темне волосся, а копита глухо стукали по вологій землі. Він любив ці ранкові поїздки — коли Карпати ще не прокинулися остаточно, а ліс здавався безмежним морем зелені.

Попереду, біля старої полонини, на нього чекали молодші брати — Петро й Остап. Петро, худорлявий і серйозний, нервово переступав з ноги на ногу, а десятирічний Остап міцно стискав у руках палицю, ніби вона могла захистити його від будь-якої небезпеки.

— Андрію! — гукнув Петро, щойно побачив вершника. — Треба вертатися до села. Там щось недобре.

Андрій натягнув поводи, і кінь різко зупинився.

— Що сталося?

— Уночі собаки вили, — швидко заговорив Петро. — А дядько Михайло казав, що бачив у лісі великі тіні. Навіть худоба неспокійна.

Остап ковтнув слину й тихо додав:

— Із гір долинав страшний рев… Наче не звір, а сама гора кричала.

Андрій спробував усміхнутися, хоча в грудях неприємно похололо.

— Та ви просто наслухалися старих казок. Ходімо додому.

Вони рушили стежкою вниз. Ліс навколо стояв незвично тихий. Не співали птахи, не тріщали білки в кронах, навіть вітер ніби оминав це місце. Гнідий кінь нервово фиркав і раз у раз косив очима на темні хащі.

Коли до села залишалося не більше версти, Остап раптом зупинився.

— Чуєте?

Із лісу долинув глухий тріск гілок. Потім ще один. Щось важке рухалося поміж деревами.

— Назад! — різко наказав Андрій.

Та було пізно.

Із хащ вирвалося величезне створіння. Спершу Андрій подумав, що це ведмідь, але звір був надто великий. Його шерсть скидалася на чорний мох, очі світилися жовтим вогнем, а між лопатками стирчали дивні дерев’янисті нарости, ніби коріння проросло крізь плоть.

Кінь став дибки, Петро відскочив убік, а Остап перечепився об камінь і впав просто посеред стежки.

— Остапе!

Звір заревів і кинувся вперед.

Усе сталося за одну мить. Андрій зіскочив із коня, схопив рушницю, що висіла за плечем, і, майже не цілячись, натиснув на гачок. Постріл розірвав ранкову тишу.

Куля влучила просто в груди створіння. Воно зупинилося так різко, ніби наткнулося на невидиму стіну. Рев перейшов у глухий стогін, від якого затремтіла земля.

Тоді Андрій побачив те, чого не повинен був бачити.

Під чорною шерстю проступала не звірина плоть, а щось інше — кора, переплетена з живими жилами. Із рани текла не кров, а темна, мов смола, рідина, що пахла сирою землею та хвоєю. На чолі створіння світилися стародавні знаки, схожі на різьблені символи, які Андрій колись бачив у покинутій каплиці високо в горах.

Очі звіра зустрілися з його поглядом. У них не було сліпої люті — лише біль і древня, майже людська печаль.

Створіння похитнулося, торкнулося лапою землі й упало. У ту ж мить повітря пронизав крижаний подих. Чорна смола з рани раптом заворушилася, мов жива, і тонкими нитками метнулася до Андрієвої правої руки.

Він скрикнув.

Шкіру обпік нестерпний біль, ніби під неї влили розпечене залізо. Від долоні до ліктя поповзли чорні тріщини, схожі на обвуглене коріння. Андрій упав на коліна, стискаючи руку.

— Андрію! — Петро кинувся до нього.

Остап, блідий від страху, тремтів поруч.

З боку села вже бігли люди. Хтось почув постріл, хтось — страшний рев. За кілька хвилин стежка наповнилася схвильованими голосами.

— Він урятував малого!

— Свята Богородице, який то був звір?

— Андрій справжній герой!

Чоловіки підняли Остапа, жінки хрестилися й захоплено дивилися на Андрія. Та захоплення швидко змінилося страхом, коли вони побачили його руку. Чорні візерунки продовжували повільно розповзатися під шкірою, пульсуючи, наче живі.

Натовп розступився, коли вперед вийшов старий Семен — найстаріший травник Явірника. Його сиве волосся спадало на плечі, а на поясі висіли мішечки з сушеними травами. Він уважно подивився на мертве створіння, і в його очах промайнув жах.

— Це не звичайний звір, — прошепотів він. — Лісовий Хранитель…

Люди перезирнулися, але Семен уже нахилився до Андрія.

— Терпи, хлопче. Якщо біль не вгамувати, закляття випалить тебе зсередини.

Він дістав із торби маленьку глиняну пляшечку. Усередині темніла густа настоянка з полину, звіробою та ще якихось гірських трав. Від неї пахло димом і смолою.

Семен обережно вилив кілька крапель на почорнілу руку. Андрій здригнувся від різкого печіння, але за мить біль почав відступати, ніби холодна гірська вода змивала вогонь із його жил. Потім старий подав йому кухоль із гірким зіллям.

— Пий. До останньої краплі.

Андрій слухняно випив. Гіркота обпекла горло, зате дихати стало легше.

Навколо стояла напружена тиша. Люди вже не дивилися на нього лише як на героя. У їхніх очах з’явився страх перед чимось незрозумілим і прадавнім.

Семен повільно підвівся й подивився на темний ліс, що здіймався над селом.

— Біда тільки починається, — тихо мовив він. — Карпати прокинулися. І тепер вони прийдуть по своє.