Раді Вас бачити!

Повітря у квартирі було настільки густим і задушливим, що його, здавалося, можна було різати ножем.

На кухні холонув чайник, дрібно попискуючи на плиті, але вимкнути його ніхто не наважувався. Звуки міського вечора за вікном — монотонний шум шин по мокрому асфальту, далекі сирени та удари важких крапель дощу об шибку — тільки підкреслювали ту неприємну, дзвінку тишу, яка раптом зависла між ними.

Це почалося з якоїсь безглуздої дрібниці: невикинутого сміття, невчасного дзвінка, втомленого зітхання після важкого робочого дня. Але тепер це вже не мало значення. Дрібниця обросла взаємними претензіями, давніми образами, які місяцями збиралися на дні душі, як осадок у дешевій каві.

— Ти взагалі мене чуєш? — її голос здригнувся, але вона вчасно стиснула кулаки, ховаючи пальці в довгі рукави в'язаного светра, аби він не помітив тремтіння. — Ти просто закриваєшся. Щоразу, коли стає хоч трохи складно, ти просто замикаєшся в собі!

Марк стояв біля дверей коридору. Плечі напружені, щелепи зціплені так, що на вилицях грали жовна. Він навіть не роздягався після роботи — темна куртка досі пахла сирим містом і бензином.

— Я закриваюся? — він гірко й коротко усміхнувся, але в цій усмішці не було ні краплі тепла. — Я просто намагаюся не сказати зайвого, Софіє. На відміну від тебе, яка б'є по найболючішому й навіть не помічає цього.

— Я б'ю?!

— Досить, — обірвав він тихо, але так твердо, що слова застрягли в неї в горлі. — Мені треба подихати. Бо якщо я залишуся тут ще на хвилину, ми спалимо все, що будували роками.

Він розвернувся, схопив ключі від машини з полиці біля дзеркала й вийшов.

Звук замка, що клацнув, прозвучав для Софії як постріл. А потім — глухий удар важких вхідних дверей.

Вона залишилася одна. Ноги раптом стали ватяними. Софія сповзла по стіні просто на холодний паркет передпокою, обхопивши коліна руками. У грудях пекло від невисловлених слів, від сліз, які нарешті ринули з очей, розмиваючи залишки денного макіяжу.

Минуло сорок хвилин. Або дві години. У такій тиші час втрачав лік. Вона встигла випити склянку холодної води, безцільно покрутити в руках телефон, вдивляючись у темний екран, і перебрати в голові сотні варіантів того, як складеться їхнє розлучення. Думка була абсурдною, дикою, але саме в моменти таких сварок мозок малює найжахливіші фінали.

Шурхіт ключа в замку змусив її здригнутися й підвестися з дивана. Серце шалено забилося об ребра.

Двері відчинилися. Марк зайшов. Його волосся було мокрим від дощу, що перетворився на зливу, куртка потемніла від вологи. Але погляд змінився: замість агресії та люті в ньому читалася якась холодна, відчайдушна рішучість. Він не зняв взуття.

— Марку... — тихо почала вона, готова чи то захищатися, чи то просити вибачення.

Він підняв руку, зупиняючи її на півслові.

— Збирайся, — сказав він хрипко.

— Що? Куди?

— Нам треба звідси поїхати. Провітрити голову. Обидвом, — він кинув погляд у глибину квартири, ніби самі ці стіни душили його так само, як і її. — Кинь у сумку теплі речі. Светри, чоботи, куртку. Через десять хвилин виходимо.

— Марку, зараз дев'ята вечора, надворі злива, ти з глузду з'їхав?! — голос знову почав підвищуватися, захисні бар'єри спрацювали автоматично.

Він підійшов ближче. Від нього пахло холодним вітром і вогкою хвоєю — дивно, ніби він уже побував десь далеко за межами асфальтових проспектів.

— Якщо ми залишимося в цій квартирі до ранку, Софі, нас більше не буде, — він подивився їй просто у вічі, і вона вперше за довгий час побачила в них не втому, а страх втратити її. — Будь ласка. Просто збери речі. Я зняв будинок біля лісу. Далеко від міста.

Софія застигла. Кілька секунд між ними чутно було лише шум дощу за вікном. А потім вона мовчки розвернулася й пішла до шафи по дорожню сумку.

Двірники працювали без упину, з глухим шурхотом розрізаючи стіну дощу, але перед очима все одно лишалося суцільне водне марево.

Міські ліхтарі поступово змінилися рідкими вогнями придорожніх заправок, а невдовзі й вони розчинилися в непроглядній темряві заміської траси. У салоні машини панувала глуха, майже фізично відчутна тиша. Марк тримав кермо міцно, до білих кісточок на пальцях, усім корпусом напружено подавшись уперед. Світло фар вихоплювало з мороку мокрий асфальт, вкритий шаром зірваного, брудного листя, та придорожні сосни, які хиталися від поривів лютувального вітру.

Софія сиділа поруч, підібгавши під себе одну ногу й відвернувшись до бокового вікна. Вона не вмикала радіо. Він не починав розмови. Єдиним джерелом світла, окрім панелі приладів, був холодний блакитний екран її смартфона. Вона безцільно гортала соцмережі, навіть не вчитуючись у підписи до чужих фотографій. Очі пекли, але це було краще, ніж дивитися на чоловіка, чий профіль зараз здавався висіченим із каменю.

— Скоро будемо, — нарешті вимовив він, не повертаючи голови. Його голос після тривалого мовчання прозвучав незвично хрипко.

Софія лише ледь помітно кивнула у вікно, даючи зрозуміти, що почула, але говорити не збирається.

Автомобіль різко звернув із розбитої асфальтівки на лісову ґрунтовку. Колеса захлюпали в багнюці, під днищем затріщали сухі гілки. Ще п’ятнадцять хвилин повільного просування крізь густі хащі — і фари освітили дерев’яну огорожу та високий, гостроверхий силует садиби.

Дерев'яний котедж ховався поміж старих велетенських дерев. Він виглядав самотнім і казковим водночас: зрублені зі смаглявих колод стіни, простора тераса, вкрита товстим килимом із вологого рудого листя, і масивний кам'яний комин, із якого вже тягнувся тонкий сизий струмок диму — господар, мабуть, розпалив вогонь перед їхнім приїздом і залишив ключі, як домовлялися.

Марк заглушив двигун. Шум машини згас, і в салон миттєво увірвався гул негоди: вітер стогнав у кронах сосен, ламаючи тонкі гілки, а холодні краплі барабанили по даху.

— Ходімо, — він узяв обидві сумки з заднього сидіння й першим вийшов під зливу.

Софія накинула каптур і швидко побігла за ним сходами на ґанок. Вологе повітря, наповнене гострим ароматом прілого листя, хвої та дощу, обпекло легені після задухи автомобіля. Клацнув навісний замок, важкі дубові двері відчинилися, впустивши їх усередину.

У вітальні панувало тепло, але воно ніяк не могло зігріти ту порожнечу, яка стояла між ними.

Простір вражав: високі стелі, панорамні вікна на всю стіну, за якими вирувала чорна лісова буря, і масивний камін із дикого каменю, в якому потріскували березові поліна, розкидаючи бурштинові відблиски на підлогу й шкіряні меблі.

— Тут затишно, — тихо сказала Софія, більше для того, щоб порушити лунку тишу хатини, ніж для діалогу.

— Так. Спокійно, — коротко кинув Марк, ставлячи речі біля дерев'яних сходів.

Він розстебнув мокру куртку, повісив її на гачок і підійшов до каміна, підкинувши ще кілька полін. Софія залишилася стояти біля входу, ніяково обіймаючи себе за плечі. Здавалося б, романтичного місця годі й уявити: потріскування дров, приглушене жовте світло настінних бра, запах сухого дерева й диму. Але внутрішня стіна образи була зависокою, щоб переступити її просто так.

Вона роззулася, підійшла до великого шкіряного дивана й сіла на самий краєчок, загорнувшись у теплий вовняний плед. Марк, не сказавши жодного слова, опустився в глибоке крісло навпроти, по інший бік низького журнального столика.

Розмови не склалося.

Обидва знову потягнулися до своїх кишень. Спалахнули два прямокутники екранів.

Марк заглибився у робочу пошту, нервово перегортаючи листи й намагаючись вдати, що страшенно зайнятий. Софія примружилася, дивлячись у стрічку новин, де миготіли чужі безтурботні обличчя, відеоролики й меми. Пальці механічно гортали екран угору, вниз, знову вгору.

Час тягнувся повільно, мов густа смола. Поруч мерехтів вогонь, за вікном скаженів вітер, намагаючись зірвати покрівлю, а двоє людей, які ще кілька годин тому кричали від болю й відчаю в міській квартирі, сиділи за два метри один від одного — розділені безумовною дистанцією в тисячі кілометрів, сховавшись у цифрових світах.