Раді Вас бачити!

Нескінченно довго можна дивитися на три речі: як палає вогонь, як тече вода… і як хтось намагається втекти від себе.

Вітаю. Мене звати Кая Уільямс, і я та, хто постійно тікає. Не дуже вдале знайомство, правда? Але якщо ви дізнаєтеся про мене більше, можливо, я навіть вам сподобаюся.

Що про себе можу розповісти? О, багато чого! Я геть не розуміюся на житті. Здається, усі довкола знають більше за мене. Вони завжди поводяться так, наче володіють цим світом. А що залишається для невпевненої у собі пухкенької дівчини?

Я теж хочу бути особливою! І популярною! Хочу знайти свій власний шлях. Але чому це так складно? До біса усі ці стереотипи, до біса лицемірні пики та правила, які нав’язують інші!

Я хочу бути собою! Дізнатися, що таке кохання. І нарешті перестати тікати від проблем.

Інколи трапляється, що власні думки стають твоїми найзапеклішими ворогами. І якщо ти не здатен приборкати їх, вони беруть гору, і тоді ти летиш на самісіньке дно.

Сьогодні в моїй голові розгортається справжня війна. Війна, здобути перемогу в якій майже неможливо, особливо коли з самого початку відчуваєш поразку. Нелюбов до самої себе сягає критичної межі.

Я швендяюсь кімнатою туди-сюди, вигукуючи брудні лайки. Усе, що потрапляє під гарячу руку, миттєво летить у стіну або зі злістю розтоптується під ногами. Але найбільше в цій баталії страждає один ні в чому не винний предмет — дзеркало. З ненавистю я жбурляю в нього все підряд, бо одного-єдиного погляду на власне відображення достатньо, аби довести мене до шаленого сказу.

Ненавиджу.

Ненавиджу!

Ненавиджу!!

Мої руки хапають усе, що якимось дивом уціліло після минулого нападу, і з диким ревом я жбурляю черговий предмет у своє ненависне відображення. Сльози душать мене, стискають горло спазмом так сильно, що я змушена хапати повітря, намагаючись вгамувати біль. Лунає гучний тріск, адже нарешті я влучаю в ціль — і на підлогу сиплються уламки величезного настінного дзеркала, ніби розбивається не воно, а я сама.

У кімнаті зависає дзвінка тиша, і я нарешті починаю приходити до тями. У вухах глухо відлунює серцебиття, а в грудях шалено палає від важкого, глибокого дихання. Обличчя горить так, ніби я впала лицем у розпечене вугілля.

На стіні вціліла лише одна-єдина незаймана рамка з дитячою фотографією. Я дивлюся на неї й відчуваю, як сльози знову навертаються на очі, і серце вмить стискається болісним щемом. На фото Рей обіймає мене за плече, а я радісно усміхаюся, тримаючи в руках маленьке кошеня.

Мені не під силу повернути час назад. Але якби я могла… я віддала б за це все, що завгодно. Навіть власне нікчемне життя.

Розгрібати після себе безлад значно складніше, ніж влаштовувати його. До того ж на це пішло надто багато часу. Зараз я запізнююся вже на цілу годину — якби, звісно, усе ж зважилася піти на ту кляту вечірку.

Так, я відмовилася одразу, щойно Кайл запропонував. То чому ж тепер так жалібно дивлюся на екран свого мобільного? На що я чекаю? Невже справді сподіваюся, що хтось зателефонує й витягне мене з цього болота, в якому я загрузла по самі вуха?

Мені потрібен хоч хтось. Але телефон зрадницьки мовчить.

Зав’язавши волосся в тугий хвіст, я вмиваюся й із сумом дивлюся на своє почервоніле обличчя. Добре, що хоча б у ванній досі є дзеркало і мені не спало на думку розтрощити їх усі.

Зітхнувши, я проводжу мокрою рукою по його поверхні, розмиваючи образ пухкенької дівчини, що дивиться на мене у відповідь.

— До біса! — кажу я, нарешті набравшись духу.

Я спускаюся сходами на перший поверх і впевнено крокую у вітальню. Проходячи повз комірчину батька, помічаю, що там ще й досі горить світло. Він ретельно оформлює якусь величезну прикрасу.

Його прикраси — наш єдиний прибуток, тож від виконання замовлень та їхнього обсягу залежить місячний бюджет. Іноді ми живемо спокійно, майже приспівуючи, але трапляється, що грошей не вистачає навіть на їжу. Щоб забезпечити нас, тато цілодобово просиджує у цій маленькій комірчині, майже не бачачи сонця.

Ось тільки наше спілкування з ним геть зійшло нанівець. Після того як нас покинула мати, він воліє ігнорувати моє існування, підкуповуючи мовчазними подарунками, залишеними в моїй кімнаті, або конвертом із кишеньковими грошима на кухонному столі та короткою запискою: «Для Каї».

Та бувають і так звані «чорні дні» — і останнім часом вони трапляються дедалі частіше, — коли мій батько напивається до поросячого вереску. Його запої тривають днями, а то й тижнями. Цей добряга перетворюється на зовсім іншу, незнайому мені людину. Не те щоб це лякало мене — мій тато і мухи не скривдить. Але родина Рея давно перестала з нами спілкуватися, і мені здається, що його мати іноді зовсім не хоче, аби Рей приходив до мене в гості.

Ось так, непомітно, моє життя і котиться шкереберть.

— Я пішла, — кажу я, зупинившись у дверях. — Буду пізно.

У відповідь чую ледве чутне «добре», ніби я звертаюся до сторонньої людини. Від нього тхне алкоголем. Знову зазирає до пляшки. Як же мені набридло все це! Йому все одно, куди я йду; навряд чи він чекатиме мого повернення.

А може, це й на краще — хто зна? Все ж таки я зібралася на вечірку. На моєму місці всі б мріяли, щоб їх з такою легкістю відпускали до самої ночі. То чому ж мені так гірко від цієї клятої свободи?

Я тихо зачиняю двері і йду геть.

Дивно… Я гадала, що коли прийду, веселощі будуть у самому розпалі. Та все виявляється зовсім інакше. На ґанку сидить Кайл, тримаючи в руках пляшку пива, а з напіввідкритих дверей долинає якийсь шалений галас. Судячи з усього, вони всі встигли посваритися між собою. То ж їм і справді було не до мене. Трохи егоїстично, але мені стає легше — що їхня вечірка не вдалася.

Що це за відчуття? Я дивлюся на Кайла й мені навіть його шкода. Вперше бачу цього хлопця таким засмученим. Невже все дійсно настільки погано? На мій подив він помічає мене лише тоді, коли я підходжу до нього впритул.

— Каю! — радісно волає той, хто ще декілька секунд тому був настільки похмурим, ніби хтось помер. — Ти змусила мене чекати!

Та що ти верзеш? Я дивлюся на нього, наче на дурня. І коли це ми потоваришували? Щось не пригадую, щоб Кайл Кінг колись чекав на мене з таким завзяттям. Точно… Трапилось щось жахливе. 

І чому я в біса знову думаю про Рея? Чому починаю перейматися за нього?

Рука Кайла жестикулює, щоб я присіла поруч, але я не поспішаю виконувати його команду. Знову чуються чиїсь крики й дуже гучна лайка між дівчатами. Заходити всередину в мене зовсім немає бажання, але й стояти тут, як стовп, — безглуздо.

У якийсь момент компанія дивакуватого Кайла здається мені не такою вже й поганою, тим паче він виглядає дуже привітним. Як це не дивно, я навіть починаю вірити у його щирість.

Присівши біля нього, я здригаюся від раптового галасу: з дверей вибігає зарюмсана Кіра, промайнувши повз нас, наче ошпарена. Мені одразу все стає зрозумілим.

Рею… ти все ж таки знову отримав бажане, чи не так?

Слідом за нею з’являється Мел. Наздоганяючи засмучену подружку, вона навіть не помічає мене, і, відверто кажучи, я дуже цьому рада. Підтримувати бідолашну Кіру, коли у самої всередині все розривається на шматки, — таке собі заняття.

— Вечірка не вдалася? — роблю щось на кшталт усмішки й дивлюся на Кайла.

Він виглядає дуже засмученим, хоча помітно, що Кінг намагається усіма силами не показувати, наскільки кепсько себе відчуває. Його очі, чорні й глибокі, мов ніч без місяця, виказують розпач, що вирує всередині. На мить на його гарненькому обличчі з’являється доволі похмура усмішка, але зникає так само швидко з появою Рея у дверях.

— Каю! — лунає голос мого друга, і несподівано я відчуваю руку Кайла на своєму плечі.

 — Підіграй мені, — шепоче Кінг ледве чутно. — Я ж чекав на тебе весь цей час, а, Пухкенька?

Здається, я ніколи ще не була настільки близько до цього хлопця. Я відчуваю аромат його одеколону, змішаний із приємною свіжістю випраного одягу. Неочікувано Кайл Кінг відкривається для мене з іншої, досі невідомої сторони. Його запах приваблює, і мені паморочиться в голові. Ніколи не думала, що він може пахнути так приємно.

Але зараз я опинилася між двома вогнями, і треба зробити вибір: обидва хлопці чомусь потребують моєї підтримки. Рей наполегливо свердлить мене поглядом, а Кайл не випускає зі своєї залізної хватки.

— Рею, — говорю я, бо зовсім не розумію, як вийти з цієї дивної ситуації.

Він виглядає пригніченим, і я розумію: мій святий обов’язок — простягти дружню руку. Чесно кажучи, я й справді цього хочу. Між коханою людиною та хлопцем, який тебе «трішки» дратує своїми дурнуватими жартами, завжди слід обирати очевидне.

Але Вікі, що виходить на поріг, ставить крапку на моїх світлих намірах. Її погляд одразу падає на білявого красеня Рея, чиї небесно-блакитні очі блищать від гніву. Вона миттєво змінюється, чарівно усміхаючись хлопцю своєю бридкою, білосніжною посмішкою.

— Незручно вийшло, правда? — вона намагається зіграти збентеження, але акторка з неї геть ніяка.

— Каю! — несподівано голосно промовляє Рей. — Пішли звідси! Негайно!

Його тон трохи зарізкий, ніби я роблю щось не так, хоча зовсім не заслуговую на подібне ставлення. Та невідомо чому, я слухаюсь Рея, наче вірний пес, і намагаюся підвестись. На щастя, Кайл швидко повертає мене до себе, притримуючи, наче спійманого звірка.

— Ми трохи зайняті, Блейку, — цідить Кінг крізь зуби.

— Облиш, — озивається Вікі. — Ти хочеш втекти з цією товстою? Не розумію, чого ти так образився! Та дівчина сама напросилася, ти й сам це знаєш, Рею. Що, на твою думку, мені треба було зробити?

Вікі схрещує руки на грудях, відкрито демонструючи своє внутрішнє стерво. Її слова не так уже й чіпляють мене — я давно навчилася не сприймати близько до серця все, що кажуть сторонні люди, й пропускати їхні думки повз вуха.

Але Рей… Чому він ніяк не реагує? Невже й він думає так само як і ця дурепа з розфарбованим обличчям?

Ось що справді робить мені боляче: Рей не захищає мене. Він просто ігнорує той факт, що його подругу щойно принизили. Саме тому я радію, що не побігла за ним, як остання довбня! Я навіть вдячна Кайлу за те, що він міцно тримає мене, адже, здається, я могла б не витримати цієї напруги.

— Ти вчинила огидно, Вікі! — кричить Рей, закипаючи від люті. — Я й уявити не міг, що дівчина, яка мені настільки подобається, здатна на таке. Кіра — моя близька подруга. Вона дуже важлива для мене людина, і я нікому не дозволю так чинити з тими, хто мені дорогий!

Його слова б’ють, мов ніж у спину. Кіра дорожча йому за мене? Хіба йому зараз не огидно, що ця краля образила не лише Брайт? Чому він змовчав раніше? То, виходить, Вікі має рацію? Так, Рею? Я знаю, хай йому трясця, що вона не помиляється! Знаю, що я товста, потворна дурепа, яка завжди буде десь поряд, тому що нікому вона не потрібна! Нікому!

Кайл лагідно проводить долонею по моєму плечі, ніби намагається заспокоїти. його очі сповненні розуміння, але я йому не вірю. Як я взагалі можу довіряти бодай комусь, якщо той, кого я вважала найкращим другом, так підло зі мною вчинив? Ні. Я не вірю, що Кайлу справді не байдуже. Я чудово розумію: усе, що каже й робить Кінг, — лише дурнувата гра, не більше. Та навіть така ілюзія підтримки тримає мене на плаву.

Він спостерігає за сваркою між Реєм і Вікі, мов за фільмом по телевізору: сьорбає пиво, час від часу усміхається. Його, вочевидь, тішить усе, що відбувається, на відміну від мене. Для мене ж це просто нестерпно.

— Розмову закінчено! — нарешті гаркає Рей на дівчину. — Класна вечірка, Кайле, але ми йдемо!

Його лють раптово перемикається на Кінга, який усе ще тримає мене у своїй хватці.

— Чудово! — кричить Вікі, гепнувши дверима так, що ті мало не злітають з петель. — Ти ще приповзеш до мене на колінах, Рей Блейк!

Вікі продовжує лаятись, але я вже не слухаю, адже вже назріває нова баталія, тепер за моєю участю. Рей і Кайл спалюють один одного поглядом. Та годі вам, будете битись за товсту дівчину? Нащо весь цей цирк?

— Іди, якщо так хочеш, — спокійно каже Кайл, та кидає порожню пляшку на галявину й ще міцніше стискає мою шию ліктем.

— Нам немає чого робити тут, Каю, — ігнорує його слова Рей. — Кіра, напевно, в жахливому стані…

— То йди та втішай її, Рею. До чого тут я? Це тобі нема чого робити тут, — несподівано навіть для самої себе відповідаю я. — Я тільки що прийшла, тому залишуся.

— Що? — Рей дивиться на мене, наче ошелешений. — Не кажи мені тільки, що ти справді зізналася йому! Розплющ очі — він же знущається з тебе, Каю!

Ось який ти справжній, Рею. Тепер я це бачу. Як у тебе лише язик повертається казати мені таке просто в обличчя? Мені зараз так боляче чути й бачити тебе. Як я можу й досі без тями кохати тебе? Ти не заслуговуєш на мої почуття. Для тебе вони — ніщо, непотріб, еге ж? Ти все знав із самого початку. Тоді я майже зізналася тобі, але ти не дав мені закінчити, тому що навіть не хотів дослухати мене до кінця.

— Знущаєшся з мене тільки ти, Рею! — кричу я, нарешті прибравши руку Кайла зі свого плеча. — Досить! Я знаю, що я огидна, і не треба нагадувати мені про це на кожному кроці. Але, знаєш, Рею, я теж маю почуття! Я жива людина, якій боляче, коли до неї так ставляться!

— Я зрозумів тебе, — каже він, хоча це й відверта брехня, адже всі мої слова він щойно пропустив повз вуха. — Хочеш бути зі своїм коханим? Не заважаю. Сьогодні якийсь паскудний день!

— Звичайнісінький день, — спокійно відказує Кінг, запалюючи цигарку. — То просто ти паскуда.

Рей лише гнівно зиркає то на мене, то на Кайла, а потім розвертається та йде геть, залишаючи нас сидіти на цьому клятому ґанку. Він так нічого й не відповів на відверту образу Кінга. Чомусь у грудях оселяється дивне, липке відчуття провини. Нащо я взагалі прийшла сюди? Нащо продовжую мовчки сидіти поруч із Кайлом і вдихати цей огидний сигаретний дим?

Кайл спокійнісінько курить, а я не знаю, як зібрати себе докупи. Мені боляче… дуже боляче від усього, що трапилося за цей жахливий день. Ще з самого ранку я відчувала, що все піде шкереберть. То якого біса я взагалі вийшла з дому?

Ой лишенько! Я ж геть забула про те, що Рей зізнався Кінгу в моєму вигаданому коханні до нього! І що тепер робити? Хіба Кайл зрозумів, про яку нісенітницю верзе Рей? Так, мабуть, усе-таки зрозумів, тому що сидить і мовчить уже занадто довго. Мені хочеться провалитися крізь землю, аби Кайл просто забув про моє існування у цьому світі. Якщо я зараз встану й піду, чи зупинить він мене? Однак я все одно продовжую сидіти й нервово терти долоні.

— Що це за маячня? — нарешті запитує Кайл, криво всміхаючись. — З чого він це взагалі взяв?

— Байдуже. Забудь про це, — втомлено відповідаю я, підпираючи голову рукою. — День справді паскудний.

Кінг дістає з пачки ще одну цигарку й прикурює її від запальнички. Потім простягає мені ту саму пачку, пропонуючи зробити те саме.

— Я не палю, — похмуро бурмочу я.

— Звісно, я не дуже вмію когось утішати, але допомогти забутися — це мені під силу!

Він бере мою руку й кладе на долоню пачку цих огидних цигарок. Його очі дивляться на мене якось лагідно — зовсім не так, як завжди. Дивний спосіб підбадьорити когось, але вперше Кайл Кінг робить щось подібне для мене. Цей хлопець завжди глузував з мене й ніколи не намагався підтримати. Як це все розуміти? Чи сьогодні якісь дивні магнітні бурі?

— Ця цигарка допоможе мені забутися? — недовірливо запитую я крізь дивакувату усмішку.

— Цигарка — ні. А ось відчуття — так.

Його слова звучать доволі зухвало, та чомусь саме зараз мені хочеться в них повірити. Іноді, у найвідчайдушніші моменти, приходить дивне відчуття легкості, і ми робимо те, на що раніше не наважилися б нізащо у світі. Все довкола здається незначним, і тебе хвилює лише те, що відбувається в цю мить. Ти починаєш жити теперішнім, забувши про минуле й не думаючи про майбутнє.

Вперше я спробувала палити у вісімнадцять років, сидячи на ґанку чужого будинку в компанії хлопця, якого до того дня навіть не вважала другом. Та цигарка насправді не допомогла мені забутися, але саме з того моменту я впустила у своє життя зміни. Тоді я ще й гадки не мала, що з цієї гидкої сигарети почнеться наша з Кайлом дивакувата дружба. Дивно усвідомлювати, що ми взагалі змогли з ним потоваришувати.