Спочатку:
На сторінку книги
- Стеф, перестань так напружено поводитися! Щось сталося? - запитала в черговий раз подруга.
- Ні, все добре, я ж казала.
- Тоді чому ти останнім часом сама не своя? - не відчеплювалася вона.
Я зітхнула. Ми стояли в напівпорожньому темному коридорі у вечір п’ятниці, коли всі студенти майже пороз’їжджалися по домівках і чекали на останню пару англійської мови в маленькій та тісній аудиторії. Що я могла відповісти подрузі? Що ось уже кілька тижнів таємно закохана і що майже всі мої думки лише про одну людину? Навіть під час навчання не можу повністю зосередитися! Але я не могла їй дати таку відповідь, тому що після цього мала би розповісти все детальніше, а я до такого не була готова. Тому збрехала. Знову.
- Просто хочу, щоб швидше закінчилась ця пара і нарешті ми були вільні. Ми ж сьогодні йдемо в кіно. А поводжуся я так само, як і завжди, тобі здалося, хіба що через пари стала більш нервовою, все-таки скоро деякі заліки почнуться. Тобі теж не завадило б поставитися серйозніше до цього, а не сподіватися лише на мене!
- Ой, Стееефі, ну, ти ж знаєш, що в мою голову не лізе ця інформація, я не призначена для навчання, точніше - воно не для мене, не те що ти - ти дуже розумна і тобі це все дається заввиграшки, - вмикнула підлабузника дівчина.
- Карін, це тобі лише здається, ти не знаєш скільки насправді я докладаю зусиль до навчання! А ти просто приходиш на пари, списуєш і все! - в мені вже почала закипати злість від несправедливості.
- Тобі ніхто не заважає робити те саме! До того ж, може б ти попустилася, якби відпочила від цього свого навчання, розвіялася десь, ну, там позустрічалася б з кимось, а не марнувала своє життя зазубрюючи нікому не потрібні тексти, - на цих словах в мене мабуть дим з вух пішов би, якби міг, це яку треба мати нахабність таке сказати?!
- Знаєш, що, Карино, а нічого, що я тобі постійно допомагаю писати роботи, здавати заліки, екзамени і у всьому підказую? - мої нерви нарешті не витримали і з мого рота полилося все те, що я так довго стримувала скотчем, на якому було написано “дружба”. - Ти самозакохана егоїстка, ти навіть не знаєш, як мені тяжко! У мене таке враження, що я одразу вчуся за двох людей і виконую удвічі більше роботи, а ти, невдячна, просто приходиш, відсижуєш пари в телефоні і все - не життя, а зефірка, блін!
- Точно тобі хлопця знайти треба, - скривилася на мою тираду Карина.
- Знаєш що, та пішла ти…хлопця собі шукати! - я розлючено схопила свій рюкзак і вибігла крізь арку якраз повз викладачку яка здивовано відсахнулася і поцікавилася, куди це я.
- Я захворіла, Леонідо Яківно, мене не буде, - все, що я змогла агресивно відказати на ходу.
Ні, ну це ж, яким диявольським поріддям потрібно бути, щоб мені таке заявити?! Хвойда. Сама тільки і знає як скакати з ліжка в ліжко. А я вже майже готова була розповісти їй справжню причину свого дивного настрою, готова була відкрити їй душу! Ну, то й грець з нею! Сама тепер викручуватиметься на парах. А в мене буде удвічі більше вільного часу для себе.
Я так сильно поринула в думки, як на виході з будівлі в когось врізалася. Буркнувши слова вибачення я вже хотіла оминути перепону, але при цьому рефлекторно підняла голову і завмерла на місці. Ні. Ну, чому мені так щастить уже другий раз підряд за два дні наштовхнутися саме на нього?! І знову я поводжуся як якесь невиховане дурноголове грубе дівчисько! Поруч зі мною так само чомусь завмер з незрозумілим виразом на обличчі той, ким були зайняті мої думки. Моя шалена залежність. Чоловік, чий образ сниться мені щоночі відтоді як я його помітила. Це сталося на початку місяця, коли я виступала з доповіддю. Тоді він допомагав налаштувати проектор. Поки нічого не працювало я від нудьги почала роздивлятися все навколо і коли черга дійшла до цього чоловіка, то я зловила себе на думці, що він має досить приємний вигляд. Зріст під два метри, гострі вилиці, розкуйовджене смолнисте волосся і в тон йому злегка товсті купчасті брови, які ідеальна нависали над великими сірим очима, під які був вдало підібраний його світшот і приталені джинси попелястого кольору. Це був перший раз, коли я його тільки помітила. Але сподобався він мені зовсім не тоді, а в один конкретний день. Була чергова пара чергового буднього дня і я мала презентацію, але налаштувати техніку дуже довго не виходило, від чого у викладачки мабуть здали нерви, тому що вона висказалася у мій бік, мовляв як можна бути такою нерозумною і що вона на минулій парі ясно дала знати, що доповідь має бути без презентації, щоб по часу було швидше і щоб виключити такі технічно довгі моменти, а я така недалека студентка не змогла цього запам'ятати! Саме тоді Ростислав став на мій захист, сказавши викладачці, що така ініціативність має отримати похвалу, тому що студентка постаралася, шукала інформацію, робила презентацію, креативила, а не просто скопіювала сухий текст з інтернету, щоб зачитати його на парі і отримати свою позитивну оцінку з читання. Такою присоромленою Наталію Андріївну я ще ніколи не бачила за весь час навчання. А на Ростислава я стала потайки подивлюватися із захватом. Спостерігала за його поведінкою, милувалася його щирою усмішкою, слухала тихі розмови з викладачами і…незчулася, як почала очікувати зустрічі з ним кожен день! І щоранку, коли дзвенів будильник, мене переслідували сірі очі. Очі, які прямісінько в цю мить питально дивилися на мене. Лише зараз я помітила, що під час зіткнення схопилася за його руку і досі все ще стискала його шкірянку в області передпліччя.
- Ой, вибачте, - я швидко прибрала свою руку і на мить здалося, що це його розчарувало?
- Все гаразд, Стефаніє, але пересувайтеся обережніше, щоб не зашкодитися собі! - і навіть його голос був, наче шовк для мого мозку! Він знає моє ім'я?
- Перепрошу, ще раз, я не дивилася, куди біжу! - я ледь знайшла сили, щоб вичавити ці слова із себе, а не бути, як мармур.
- Вибачте за мою цікавість, - я дивилася як ворушилися його вуста, здавалося він теж трохи хвилювався? - Але з вами все гаразд? Виглядаєте засмученою. Це не моя справа, звісно, вибачте, якщо лізу, куди мене не просять.
- Та так, - я завагалася, що йому відповісти, але підсвідомість мене випередила, - посварилася з подругою, розізлилася і вирішила піти з пари.
- Мабуть сильною була сварка, - здивувало те, що він не відчитував за втечу з пари.
- Як ви здогадалися? - тепер його сірі очі дивилися на мене з якоюсь ніжністю…чи я бачила те, що хочу бачити?
- Я ніколи не бачив вас в такому похмурому настрої. Кхм.. точніше, я не бачу зазвичай студентів у такому настрої часто, але, якщо бачу, то згодом з'ясовується, що сталося щось дійсно серйозне.
- А, я зрозуміла, дякую вам, - я сробувала вичавити усмішку.
- Можливо я чимось можу допомогти? Давайте я пригощу вас кухликом какао і чимось смачненьким? Какао завжди піднімає мені настрій в проблемних ситуаціях і показує, що все не настільки похмуре. Принаймні в космічних маштабах.
Невже я заснула і мені сниться чергове марево з цим чоловіком в головній ролі? Це занадто добре, щоб бути правдою. Чи це все-таки карма за всі ті роботи, які я писала за Карину??
- Емм, я…так, добре, я не відмовлюся від какао, - і від тебе також - подумки додала я.
