Спочатку:
На сторінку книги
Дитячі оповідання? Ну, це такі казочки про гномиків, ельфів і фей з чарівниками... Я розумію. А як щодо звичайного дитячого життя?
Зараз розповім! Слухайте.
Жила-була маленька дівчинка й звали її Полінка.
Так каже мама, а бабуся каже Полюшка-Поля.
Вітаю, це Я!
У мене все як у всіх: тато, мама і бабуся.
Всі в родині люблять мене та страшенно переймаються моїми справами.
Й іграшок у мене, на диво, багато. Але ж чогось таки не вистачає!
Власне, зовсім трішки. Всі знають, що я блаженно хочу собі песика!
І не важливо якого. Нехай він буде незнатної породи, просто теплий і пухнастий. Щоб у нього був смішний мокрий носик і він любив гратися.
А якщо побачить в мені свого друга – то вже ніяких казок та іграшок не треба.
Взагалі кажуть, що я трохи дивна.
Всі нормальні діти, коли йдуть по магазинах, то канючать у батьків цукерки, тістечка й іграшки.
А мене за вуха не витягнеш з відділів, де продають книжки.
Той свіжий цупкий папір такий шовковий, а ще смачно пахне фарбою!
Як я люблю читати – знають всі.
Звісно краще, коли це цікаві історії, з гарними малюнками або аплікаціями.
Отак перегортаєш сторінку, а там складається будиночок, замок, або тваринка.
Тоді й казка стає цікавішою!
Читання займає майже весь мій денний простір і з книжкою мені ніколи не буває сумно. Та непереборна мрія про пухнастика, підсвідомо, заповнює кожну клітинку мого дитячого мозку.
Погано те, що я не вмію вередувати, чи істерити, просто інколи нагадую батькам про маленького друга, а вони мовчки кивають та від цього ж він не з’явиться сам по собі! І мої сподівання марні...
Я вже давно знаю, що в житті кожної людини, є такий день, коли її всі вітають.
І не тому, що вона зробила щось значне.
Просто в цей день вона народилася. Ось тому й свято.
Мої батьки теж накривають святковий стіл, кличуть своїх друзів, а ті приносять мені різний непотріб.
І сьогодні знову подарували чергову ляльку Барбі!
У мене їх уже ціла зграя, бо кожного року хтось дарує.
Перша така красуня жила в імпровізованій кімнаті, з ліжечком і шафою з одягом. А потім їх ставало все більше й вони всі перекочували в коробку за ліжком. Це просто біда - хоч ляльковий магазин відкривай! Але ж для цього я ще маленька.
Тільки про моє єдине прохання знову чомусь всі забули...
Гості вже посмикали мене за вушка, а інші погладили по голові та всілися святкувати.
Батькам набажали чогось такого, що половини я навіть не зрозуміла.
А дядя Стьопа знову не може з першого разу потрапити у двері.
З ним завжди так. Десь з половини урочистості його дуже хитає в різні боки.
Ще Вам зізнаюсь, що я дуже люблю свою веселу хрещену маму!
Але вона багато працює й тому завжди запізнюється, та я її все одно чекаю.
От і сьогодні ще не прийшла.
Я сиджу біля вікна, виглядаю її та спостерігаю, як один за іншим загоряються вогники у вікнах будинків. Та ось дзвінок кличе маму до дверей і я чую, що дочекалась хрещеної.
Біжу в коридор і бачу в неї на руках якийсь пакунок.
Що, знову купила мені чарівну сукню? Вона в мене модниця!
Ой! Ні! Воно ворушиться...
А ще видає дивні звуки, так наче намагається щось сказати, але не може й тому просто мурчить.
Далі починається справжнє диво!
З-під м’якого рушничка спочатку з’являється чорний мокрий носик, а потім руденька пухнаста голівка моєї мрії! Так, це крихітний песик!!!
Тепер воно дивиться на світ бусинками чорних оченят, над якими ворушаться чорняві війки.
А ще на лобику руденької тваринки є така пухка, наче намальована, чорна лінія.
Я намагаюсь доторкнутись і песик видає перший звук привітання та починає тупцювати задніми лапками, щоб вибратись з теплого сховку до мене...
Від радості я пищу так, що в когось з гостей дзвінко падає вилка, але мені байдуже, адже його передні товстенькі лапки, в білих «панчохах», вже в моїх руках!
Я беру це диво в обійми, а воно намагається мене лизнути та знову щось сказати.
Потім вмощується десь біля моєї шиї.
Я обережно тримаю його, щоб не впав, а песик продовжує обстежувати мене своїм рожевим язичком та, скоріше за все, шукає маму. Навіщо? Тепер у нього є Я!
Найсмішніше у цього маленького створіння – це хвостик.
Хоча поки він швидше нагадує товсту нитку й весь час шалено рухається.
Ще мить невпинного руху, потім руденька крихітка зітхає й закриває оченята.
Мабуть, зморилася від пошуків та заснула.
Мені ж тільки цього й треба було.
Я щиро дякую хрещеній за подарунок і зникаю у своїй кімнаті.
Тепер я повинна облаштувати для мого друга затишний дім.
Це я робити вмію! Ось знайшла...
Всі ляльки миттю перебираються до коробки з-під маминих чобітків, а тепленьке щастя я вмощую в гарній міцній коробці, замість тих Барбі.
Руденький пухнастик, з білими лапками в теплому рушничку почувається добре, але чогось не вистачає.
Зрозуміла! Подушечки...
Біжу до маминого шиття та швидко і вправно шию моєму другу подушечку.
Ну так! Звісно всі мої пальці в кровавих ранах, але хіба це важливо?
Зате мій найдорожчий друг тепер спатиме на подушці!
Це диво! Тваринка розуміє: навіщо йому подушка і вмощується на ній голівкою.
Якби ж хто бачив, як воно кладе одну лапку на ту подушку й так засинає. Все, порядок!
Я знову перевіряю: чи правильно вкрила руденького друга та ставлю коробку поруч зі своєю подушкою на ліжку.
Знаєте, це вже мій п'ятий день народження, але такого свята я ще не пам’ятаю! Воно справжнє!
Адже спатиму я на своїй подушці, а мій новий друг – на своїй.
Нам будуть снитися красиві казки. Мені людські, а йому – собачі.
А може ми будемо бачити схожі сни?
Та я знаю одне: попереду на нас чекає багато радісних подій.
Ми будемо разом рости й пізнавати цей великий світ.
Кожен по-своєму, але обов’язково один на двох!
Я засинала й розуміла, що хоч маленька, але тепер дуже щаслива людина.
Адже сьогодні моя найзаповітніша мрія про СПРАВЖНЬОГО ДРУГА ЗДІЙСНИЛАСЯ!
