Спочатку:
На сторінку книги
Зараз я розповім шановному зібранню ще одну прикольну історію зі свого дитинства, але такою вона здається тепер, а на той момент – більше нагадувала страшилку!
Я прийшла зі школи дуже весела, кинула портфеля кудись у кімнаті й побігла розповісти батькам про відразу три п’ятірки за день! Але до моїх успіхів вони звикли, та й наразі обом було точно не до мене.
– Мені терміново треба до холодів гуму поміняти, а потім поїдемо! – кричав тато.
– До холодів ми з голоду помремо! Та й немає в цьому ніякої нагальної потреби, дорога суха й чиста! – розпиналась у відповідь мама.
– З чого стільки шуму? – запитала я предків.
– Твій тато думає, що картопля сама до нас приїде. Ось і не бажає цими вихідними їхати на село. Хоча коли це в нього було радісне обличчя перед поїздкою до тещі?
– Знову з хворої голови на здорову! Я Поліну Марківну люблю всією душею, але ж треба попереджати. У мене купа роботи в гаражі...
Далі їх дебати я не слухала, а просто взяла яблуко зі столу та й пішла приготувати щось з домашки. Як заспокояться – мама покличе на вечерю, бо наразі цього вулкану не зупинити нічим.
За столом я почула, що зранку ми таки поїдемо до бабуні. Viva матріархат!
Пару годин дорожньої пилюки та ось я вже в обіймах найкращої жінки на землі. Моя бабуня – мій кумир на всі часи! Вона про це знає й теж любить мене більше за всіх.
Я знову сплю в духмяних пахощах її подушок. Ніде у світі не знайдеться таких чарівних ароматів, якими віє від бабусиної білизни! Це тепер ми всі користуємося різними хімічними домішками до пральних машин. А вона сушила трави, подрібнювала те неймовірне асорті та вкладала поміж білизни в мішечки з льону. І тоді, в будь-який місяць року, вся постіль була насичена пахощами літа й меду...
Батьки, скоріше за все, вже набили авто мішками зі свіжовикопаною картоплею та бабусиними закрутками, а я блаженствувала в ліжку кілька годин. До мене зайшла мама:
– Полінко, там тебе Тамара кличе надвір.
– Скажи, що я зараз буду, – зробила я солодкі потягушки та знайшла светра й штани. Тамара – це місцева дівчинка моїх років. Коли я влітку живу у бабуні, або ось так раптово з’являюся з батьками, вона завжди прибігає дізнатися про новинки столичної моди та попліткувати про наше дівоче.
Я швиденько зав’язала волосся у довгий хвіст і вийшла до місцевої подружки. Ми традиційно обійнялися та почалося, як зазвичай. Тамара щось розпитувала, а я торочила їй у відповідь такі ж дурниці й ми опинилися на бабусиному городі.
Взагалі у зборі врожаю завжди брала участь вся родина, але цього року мене не взяли, бо дуже спішили. З відгуків метеоцентру повинні були піти рясні дощі й картоплю копали, наче на пожежу. Та дощі обійшли цей край стороною, а робота вже була виконана. Після настирливої праці на городі ще височіли зібрані докупи залишки картоплиння, бур’янів і колючі пагони гарбузиння.
Томка була людиною бувалою й миттю запропонувала мені влаштувати вечірнє багаття. Вона мотивувала це тим, що буде дуже красиво, а ще ми поїмо неймовірно смачної печеної картоплі! Дівчинка вже наскладала на листя гарбуза з десятка півтора картоплин та дістала з кишені сірники.
Я лише знизала плечима й радісно допомагала їй розвести багаття. Вогонь – моя життєва стихія! Я страшенно люблю дивитися на різноколірні язики полум’я та вдихати його неймовірно п’янкі аромати. Зізнаюсь, що скільки б мені не було років та яким би не був вогонь – заворожує він мене скрізь і завжди! Може саме тому пізніше, у дорослому житті, я обожнюю походи й мандрівки, а мій чарівний супутник від цього лише в захваті...
Але повертаючись до того вечора скажу, що було дуже весело. Зі знанням справи, Томка знайшла великого дрючка й шаруділа ним так, щоб виходило багато попелу та вугілля. Скоро ми підгорнули вниз, під перегоріле збіжжя картопельку й стали чекати, ковтаючи слинку.
У бабуні на веранді вже готували стіл, але ж відривати мене від того зачарованого дійства ніхто не хотів, а скоріше за все бабуня своєю місцевою владою, заборонила чіпати мене. Адже вона завжди підтримувала в мені дух волі та самовизначення.
Ось Томка викотила кілька картоплин, взяла тоненьку гілочку й поштрикала обвуглені грудочки.
– Все! Картопелька готова, – гордо прорекла місцева аборигенка та почала розламувати одну. Її руки відразу вкрилися сажею, але дівчинка вже залюбки поглинала білі шматочки. Вона робила це так майстерно, що я взагалі не розуміла: як можна взяти оте чорне з землі та відразу їсти? Без столу, без тарілок та виделок!
– Полінко! Ти ж на селі. Які тарілки? Це ж кайф – отак поїсти. Вважай, що ти серед дикої природи й це останній харч, який ми знайшли, – вминала вона печену картоплю за обидві щоки та була зараз схожа на маленького сажотруса. Потім дістала ще кілька готових чорнявих грудочок і щиро наказала мені: – Давай вже бери швидше, не соромся! Бо я так всю картоплю сама з’їм...
Дивлячись на її апетитне поглинання продукту, мені нічого не залишалось, як розламати картоплинку та спробувати. Це виявилось доволі смачно й ароматно. До накритого столу мені було вже байдуже, бо ми з Томкою нажерлися тієї печеної картоплі, як дурні! Задоволена нашою вечіркою, сусідська дівчинка пішла додому спати. Коли мама побачила мій вигляд, вона традиційно покричала з пів годинки, а я лише закусила вишукану страву соковитим помідором та й пішла відмивати личко й руки від сажі з городу.
Вночі я прокинулась від страшного болю в животі. Там урчало так, наче в мені поселилася сотня котів, а ще мене дико нудило. Я ледве встигла накинути штанці та вискочити надвір. Під кущем смородини мене вивертало всю, а біль в животі лише наростав. Від нападу мене спочатку трясло, а потім кидало в жар.
Мама вибігла до мене в бабусиній тілогрійці та не зрозуміла: що робиться з її дитиною? Звісно вона могла подумати про дорослі речі, адже я частенько відвідувала кіносеанси з хлопчиком-підлітком. Але я була в такому стані, що вона змовчала й лише намагалася вкрити мене пледом. Та куди там!
Тепер я кулею прошмигнула до бабусиного нужника й лише там мене трохи відпустило. Такого дикого отруєння я в житті не пам’ятала! Але коли виповзла назовні, бабуня відразу зрозуміла, що й до чого.
– Ти картопельки на городі багато з’їла, онученько? – тихенько рвала вона вже листя з високо куща полину, що ріс наче декоративна рослина, біля погреба.
– Багато! Але ж вона була така смачнюча й пахла димом та полум’ям... Ой! – знову поглинув мене страшний напад.
– Ну, нічого. Зараз я заварю тобі полину й на ранок будеш, як новенька. От вже та дурна дитина! Їсть все, що до рук потрапить. Я навіть думаю, що їй нічого не сталося. Треба було або до столу запросити або прогнати! – дивлячись на мій непривабливий стан тепер розізлилась і бабуся.
Пів ночі мене лікували гірким полином, але на ранок стало набагато краще і я знову заснула серед бабусиних медових подушок. Потім мене частували хрусткими сухарями, що бабуня насушила посеред горища та поїли густим домашнім узваром.
Десь біля обіду ми сіли до татового навантаженого городнім збіжжям авто та й поїхали додому в місто. Але перед від’їздом Томка прибігла попрощатися й виглядала, як свіжий огірочок. Моя мама не стерпіла й запитала у дівчинки: чи все з нею добре? А вона з подивом глянула на нас усіх та сказала:
– А що зі мною може статися? Після вчорашньої картопельки я навіть вечеряти не захотіла. Така вона була смачнюча...
Від цих її слів мене знову перекосило, але бабуня вже так підлікувала мій ніжний столичний організм, що нової хвилі кошмару ми уникли.
Тепер, через багато років, сидячи на пікніку з запашною печеною картопелькою у руці, я дивлюся на багаття та з посмішкою згадую, як сільська дівчинка аж занадто щедро нагодувала мене відбракованими бабунею бульбами. Але ж все те було від щирого серця й усією її дитячої душі!
