Спочатку:
На сторінку книги
Першою думкою Лії Арден було те, що підлога холодна.
Другою — що вона лежить на ній обличчям донизу.
Третьою — що в нормальному Всесвіті капітанка першого міжзоряного корабля людства не повинна прокидатися на підлозі чужого біологічного ковчега після того, як щойно врятувала цивілізацію від безтілесної космічної концепції примусової близькості.
Четверта думка була значно практичнішою.
Щось дихало поруч.
Лія не ворухнулася.
Вона відкрила очі.
Під її щокою пульсувала напівпрозора підлога «Аеріса». Усередині живої тканини ковчега рухалися тонкі сині нитки світла, нагадуючи кровоносні судини істоти, яку інженери Землі назвали б «біологічною транспортною платформою», щоб не визнавати, що корабель має обмін речовин, нервову систему і, цілком можливо, ставиться до них із тією самою сумішшю жалю та роздратування, з якою дорослі ставляться до дітей, що знайшли плазмовий різак.
Повітря пахло вологою рослинністю, металом і чимось солодким.
Лія зробила вдих.
Груди боліли.
Ребра теж.
Голова повідомляла про свою присутність методичними ударами зсередини, ніби там працював дуже сердитий технік із молотком і особистими претензіями до командування.
Дихання пролунало знову.
Повільне.
Глибоке.
Жіноче.
Лія підняла голову.
— Мара?
Відповіді не було.
Це було погано.
Якщо Мара мовчала, існувало три варіанти.
Перший: корабельний зв’язок не працював.
Другий: Мара була непритомна.
Третій: Мара вирішила, що ситуація настільки цікава, що краще кілька секунд поспостерігати, як біологічні істоти самі зіпсують собі життя.
Останній варіант був статистично найімовірнішим.
Лія сперлася на долоні.
М’язи слухалися неохоче. Перед очима на секунду потемніло, але свідомість не вимкнулася, що вона вже вважала позитивним результатом ранку.
Десь праворуч тихо клацнула мембрана.
Лія повернула голову.
І зрозуміла, що холодна підлога справді не була найгіршою частиною пробудження.
У відкритій регенераційній капсулі лежала жінка.
Капсули раніше тут не було.
Лія була в цьому впевнена.
Ще кілька годин тому цей сектор біологічного відсіку містив лише три веларійські медичні вузли, два резервні кокони й рослину, яка намагалася вкусити Ноа Вельса за рукав, після чого Мара внесла її до реєстру потенційних кандидатів на дипломатичну службу Землі.
Тепер між стінами виросла капсула.
Не встановлена.
Не змонтована.
Саме виросла.
Її оболонка складалася з прозорих пелюсток живої тканини, що розкрилися довкола тіла, ніби квітка нарешті вирішила показати, що вирощувала всередині.
Лія повільно піднялася на коліна.
Жінка була дорослою.
На вигляд — приблизно одного віку з Саерою, хоча визначати вік астеріан за зовнішністю було заняттям не набагато надійнішим, ніж визначати моральність земних урядів за офіційними пресрелізами.
Її шкіра була світлою, але не холодно-перламутровою, як у більшості астеріан. У ній було людське тепло — рожевий відтінок уздовж плечей, живота, стегон.
Тіло прикривала тонка срібляста мембрана, сформована самою капсулою. Вона облягала жінку, як живий медичний костюм, залишаючи відкритими лише плечі, руки, шию й частину ребер.
Уздовж боків проходили темні візерунки.
Лія бачила такі на Ілларі.
Веларійські дихальні канали.
Але обличчя…
Лія його не знала.
І водночас знала надто добре.
Бо бачила його в пам’яті Саери.
У каюті без номера.
У холодних садах Астери.
У моменті, який не належав Лії, але після ритуалу злиття пам’яті назавжди залишився в ній.
Те саме високе чоло.
Ті самі тонкі брови.
Ті самі губи, що колись усміхалися Саері під крижаними квітами.
Ті самі очі — поки що заплющені.
Ейлана.
Мертва вже багато років.
Мертва настільки остаточно, наскільки взагалі можна було використовувати слово «остаточно» після останніх кількох місяців.
Лія повільно підвелася.
— Ні.
Жінка не відповіла.
— Ні, — повторила Лія вже голосніше.
Капсула теж нічого не сказала.
Це було грубо, але очікувано.
Лія підійшла ближче.
Медичний сенсор над капсулою ожив.
На поверхні мембрани виникли символи веларі, потім астеріанські знаки, потім земні цифри.
Пульс.
Температура.
Насичення крові киснем.
Нейронна активність.
Лія дивилася на показники кілька секунд.
Потім на власний наручний медичний модуль.
Потім знову на капсулу.
— Це вже не смішно.
Серце жінки билося в тому самому ритмі, що й її власне.
Удар.
Удар.
Пауза.
Удар.
Лія затримала дихання.
Пульс у капсулі сповільнився.
Її власний теж.
— Мара, — сказала вона.
Тиша.
— Мара, якщо ти зараз просто спостерігаєш, я знайду спосіб відключити тобі почуття гумору.
У комунікаторі нарешті тріснуло.
— Капітанко, ви погрожуєте фундаментальній частині моєї особистості.
Лія заплющила очі.
— Слава Всесвіту.
— Вельми несподівана реакція на мій голос. Записати?
— Ні.
— Уже записала.
— Мара.
— Я теж рада, що ви живі.
Голос ішов із перебоями. Мара звучала тихіше, ніж зазвичай.
Лія торкнулася комунікатора.
— Де ти?
— У власному тілі, якщо це питання географічне. Лежу в сусідньому медичному секторі й намагаюся зрозуміти, чому легені болять після використання. Це дуже неефективний орган.
— Чому я на підлозі?
— Бо впали.
— Дякую.
— Я тут, щоб робити складне зрозумілим.
Лія знову подивилася на жінку.
— А вона?
Мара не відповіла одразу.
І саме ця пауза налякала Лію більше за будь-який сарказм.
— Мара?
— Не знаю.
— Чудово.
— Це був сарказм?
— Це був початок нервового зриву.
— Тоді ваш голос напрочуд стабільний.
Лія наблизила долоню до оболонки капсули.
Не торкнулася.
Після останніх пригод вона нарешті засвоїла, що торкатися невідомих інопланетних конструкцій голими руками — це не дослідницький метод, а генетична схильність людства до короткого життя.
— Звідки вона взялася?
— Капсула сформувалася після очищення дихального ядра.
— Ми ж відключили регенераційні системи.
— Так.
— Тоді чому вони працювали?
— Тому що «Аеріс» живий і має складні стосунки з поняттям наказу.
— Я його розумію.
— Ви справді чудово підходите одне одному.
Лія хотіла відповісти, але почула рух позаду.
Не кроки.
Легкий шурхіт тканини.
І відчула Саеру ще до того, як побачила.
Їхній зв’язок був закритий.
Після веларійського ритуалу меж вони навчилися відокремлювати власні свідомості.
Три вдихи.
Запит.
Відповідь.
Жодного вторгнення без дозволу.
Це мало зробити їхні стосунки здоровішими.
Іноді навіть робило.
Зараз Лія була вдячна, що не відчуває Саеру повністю.
Бо Саера стояла у дверях.
І дивилася на капсулу.
Лія побачила, як із її обличчя зник колір.
Не буквально — астеріанська шкіра й так була майже сріблястою. Але щось у ній завмерло.
Плечі.
Пальці.
Дихання.
Навіть очі.
— Саеро…
Та підняла руку.
Лія замовкла.
Саера зробила крок.
Потім другий.
Лія бачила її такою лише кілька разів.
Під час першого контакту з Тишею.
Коли Саера згадувала загибель холодних садів.
Коли вони вперше торкнулися пам’яті Ейлани.
Зазвичай Саера рухалася з майже образливою астеріанською впевненістю. Ніби кожен жест був ухвалений цивілізацією за кілька століть до народження людства.
Тепер вона йшла, наче боялася, що один неправильний крок зруйнує реальність.
— Це неможливо, — прошепотіла вона.
— Я теж так сказала.
Саера навіть не глянула на Лію.
І чомусь це вкололо сильніше, ніж мало б.
Лія відчула укол ревнощів.
Дрібний.
Гострий.
Безглуздий.
І негайно розсердилася на себе.
Перед ними лежала істота невідомого походження, створена живим ковчегом після контакту з міжзоряною паразитичною концепцією, а її мозок вирішив, що доречним внеском у кризу будуть ревнощі до жінки, яка померла задовго до їхнього знайомства.
Еволюція справді мала почуття гумору.
Саера підійшла до капсули.
Пальці зависли над мембраною.
— Не торкайся, — сказала Лія.
Саера глянула на неї.
У погляді було стільки болю, що Лія пошкодувала про тон.
— Ми не знаємо, що це.
— Я знаю її обличчя.
— Обличчя — так.
— Її тіло…
Саера замовкла.
Бо тіло було не зовсім Ейлани.
Це ставало очевидним, якщо дивитися довше.
Плечі трохи ширші.
Лінія стегон інша.
Шкіра тепліша.
Руки — сильніші.
Ейлана в пам’яті Саери була витонченою, майже крихкою.
Жінка в капсулі виглядала так, ніби Астера, Земля і «Аеріс» сіли разом проєктувати нову істоту й не змогли домовитися, тому створили компроміс, який тепер дихав і створював набагато більше проблем, ніж типовий дипломатичний документ.
Лія помітила ще одну деталь.
Ліва долоня жінки була стиснута.
Нігті впивалися в шкіру.
Нервова реакція.
Не сон.
Страх.
— Вона прокидається, — сказала Лія.
Саера різко вдихнула.
У комунікаторі заговорила Мара:
— Капітанко, я наполегливо рекомендую відійти від капсули.
— Наскільки наполегливо?
— На дев’ять із десяти.
— А десять?
— Десять — це коли щось уже вибухнуло.
Лія взяла Саеру за передпліччя.
Саера не відступила.
— Саеро.
— Я не піду.
— Я не прошу піти. Два кроки назад.
— Якщо це вона…
— Якщо це вона, два кроки її не вб’ють.
— А якщо ні?
— Тоді я особливо хочу мати два кроки переваги.
Саера нарешті відступила разом із нею.
Мембрана капсули здригнулася.
Жінка зробила різкий вдих.
Повітря навколо неї засвітилося.
Темні візерунки вздовж ребер розійшлися срібними лініями.
Очі відкрилися.
Саера перестала дихати.
Очі були Ейлани.
Темні.
Майже чорні.
Але в глибині зіниць рухалися маленькі світлові кільця — веларійські дихальні структури.
Жінка подивилася вгору.
Потім на руки.
Потім на стіни.
Не панічно.
Повільно.
Так дивиться людина, яка прокинулася в незнайомому місці й ще не вирішила, кричати чи спочатку зібрати достатньо інформації, щоб кричати аргументовано.
Її погляд зупинився на Саері.
Лія побачила момент упізнавання.
Не сумнів.
Не спробу згадати.
Упізнавання.
Губи жінки ворухнулися.
— Саера.
Голос був хрипким.
Низьким.
Не зовсім таким, який Лія пам’ятала зі спогадів.
Але Саера здригнулася.
— Ейлано?
Жінка дивилася на неї кілька секунд.
Потім ледь усміхнулася.
Саме так.
Саме тим рухом губ.
Лія відчула це не через зв’язок.
Через власну пам’ять про чужу пам’ять.
Її шлунок неприємно стиснувся.
Жінка сказала:
— Ти стала сумнішою.
Саера відступила так, ніби її вдарили.
Лія знала ці слова.
Пам’ятала їх із моменту смерті Ейлани.
Остання розмова.
Холодний сад.
Тривога.
Далекі вибухи.
Ейлана торкається щоки Саери й каже:
«Ти стала сумнішою».
Через кілька годин її не стало.
Лія підійшла ближче до Саери.
Не торкнулася.
Зараз дотик мав бути запрошенням, а не спробою привласнити чужий біль.
Саера сама простягнула руку.
Лія взяла її.
Пальці були холодні.
— Це вона, — прошепотіла Саера.
Жінка в капсулі повернула голову.
Подивилася на Лію.
І її усмішка зникла.
Вона вдивлялася в неї довго.
Надто довго.
— А тебе я знаю, — сказала вона.
Лія відчула, як Саера стиснула її руку.
— Ми не зустрічалися.
Жінка насупилася.
— Так.
— Тоді звідки?
— Не знаю.
Вона підняла руку.
Провела пальцями по власній щоці, шиї, ключиці.
Наче перевіряла, чи тіло справжнє.
Її погляд опустився нижче.
— Це не моє тіло.
Саера зробила різкий вдих.
Лія відчула, що треба щось сказати.
Щось мудре.
Капітанське.
Заспокійливе.
— Так.
Мара озвалася через комунікатор:
— Видатна дипломатична робота.
— Замовкни.
Жінка повернулася на голос.
— Хто це?
— Складне питання, — сказала Лія.
— Образливо.
— Мара. Штучний інтелект.
— Особа, — поправила Мара.
— Особа, яка має доступ до систем корабля й використовує це переважно для морального терору екіпажу.
— Технічно я підтримую дисципліну.
Жінка повільно сіла.
Мембрана посунулася разом із нею, перебудовуючись у щільніший одяг.
Лія машинально відвела погляд на секунду.
Не через сором.
Через дивне відчуття інтимності.
Це тіло належало людині, яка ще сама не знала, кому воно належить.
Дивитися на неї зараз здавалося майже вторгненням.
Саера не відвела очей.
Але в її погляді не було бажання.
Лише біль.
І пам’ять.
Жінка торкнулася власних ребер.
— Я чую серце.
Лія завмерла.
— Це нормальний побічний ефект життя.
Жінка глянула на неї.
— Не своє.
Над капсулою знову засвітилися показники.
Пульс Лії — сімдесят дев’ять.
Пульс жінки — сімдесят дев’ять.
Лія навмисно зробила глибокий вдих.
Сімдесят п’ять.
Сімдесят п’ять.
Вона стиснула щелепи.
— Мара.
— Уже бачу.
— Пояснення?
— Немає.
— Версія?
— Багато.
— Найменш жахлива?
— Система використала ваш біологічний шаблон для стабілізації серцевого ритму.
Лія кивнула.
— Добре.
— Це найменш жахлива.
— Я зрозуміла.
— Найгірша—
— Не треба.
— Ви точно?
— Абсолютно.
Жінка перевела погляд із Лії на Саеру.
— Ви разом.
Це прозвучало не як питання.
Лія відчула, як її мозок вирішує завершити кар’єру.
Саера повільно повернула голову до неї.
— Це теж складне питання, — сказала Лія.
Мара не втрималася:
— Після чотирьох книг воно вже не настільки складне.
— Я тебе вимкну.
— Я тепер маю тіло. Спробуйте.
Попри ситуацію Саера ледь помітно усміхнулася.
Лія побачила цю усмішку.
Жінка в капсулі теж.
Її обличчя змінилося.
Щось схоже на біль.
Або ревнощі.
Або спогад про ревнощі, що було ще гірше.
Вона торкнулася грудей.
— Тут болить.
Саера зробила крок.
— Де?
— Не знаю.
— Фізично?
— Ні.
Вона подивилася на Саеру.
— Коли ти дивишся на неї.
Повітря в кімнаті стало підозріло густим.
Лія вирішила, що якщо ковчег зараз вибухне, це принаймні позбавить її необхідності відповідати.
Саера зблідла ще більше.
— Ейлано…
— Не називай мене так.
Це пролунало різко.
Жінка сама здивувалася власному голосу.
Вона підняла руки.
Подивилася на них.
— Я знаю це ім’я.
Пауза.
— Я пам’ятаю, що воно моє.
Ще пауза.
— Але коли ти його кажеш, я відчуваю, ніби ти кличеш когось, хто стоїть позаду мене.
Саера опустила очі.
Лія не знала, що сказати.
Мара, на диво, теж мовчала.
Жінка повільно зсунула ноги з капсули.
— Допоможіть.
Лія підійшла першою.
Це було рефлекторно.
Капітанка.
Людина.
Тіло, яке вперше намагається стати на ноги.
Вона простягнула руку.
Жінка подивилася на неї.
Потім на долоню.
І взяла.
Дотик був теплий.
Тепліший, ніж у Саери.
Людський.
Але під шкірою Лія відчула слабку вібрацію.
Наче там дихала інша система.
Жінка стала на ноги.
Коліна підкосилися.
Лія підхопила її за талію.
І в ту ж мить відчула удар власного пульсу двічі.
У своїх грудях.
І під пальцями.
Жінка теж завмерла.
Вони стояли надто близько.
Лія відчувала її подих на щоці.
Солодкуватий запах «Аеріса».
Тепло тіла, яке кілька хвилин тому не існувало.
Очі Ейлани дивилися просто в її.
— Ти мене боїшся, — сказала жінка.
— Я капітанка міжзоряного корабля. Я боюся приблизно сімдесяти відсотків речей і просто добре це приховую.
— Не мене як загрозу.
Лія відчула, як Саера дивиться.
— Тоді уточни.
Жінка нахилила голову.
Її губи опинилися небезпечно близько.
Не еротично.
Принаймні Лія дуже хотіла в це вірити.
Швидше інстинктивно.
Так дивляться істоти, які ще не навчилися людських правил особистого простору.
— Ти боїшся, що вона любитиме мене.
Лія повільно відпустила її.
— О, чудово.
— Що?
— Ти прокинулася п’ять хвилин тому й уже знайшла найкоротший шлях до моїх психологічних проблем.
Мара промовила:
— Вражає. Мені знадобилися місяці.
Саера підійшла ближче.
— Ліє.
— Я в порядку.
— Ти злишся.
— Я чудово функціоную.
— Це людська фраза, яка означає протилежне?
Жінка ледь усміхнулася.
Лія глянула на неї.
— Не допомагай.
— Я не знаю, як допомагати.
— Вітаю. Тепер ти майже людина.
З коридору долинули кроки.
Швидкі.
До відсіку вбігли двоє медиків «Едем-7» у супроводі веларійської жінки з напівпрозорими легеневими пластинами.
За ними з’явилася Мара.
У живому тілі.
Вона все ще рухалася трохи незвично.
Надто точно.
Наче кожен крок спочатку прораховувала, потім виконувала.
Темне волосся було зібране недбало. На шиї світилися тонкі нервові лінії. Медичний комбінезон сидів на ній так, ніби Мара досі вважала одяг ще одним різновидом інтерфейсу й не до кінця розуміла, чому люди витратили тисячоліття на суперечки щодо того, який саме шматок тканини є пристойним.
Вона зупинилася.
Подивилася на жінку.
На Лію.
На Саеру.
Потім знову на жінку.
— О.
Лія звела брову.
— Це все?
— Я моделювала сімсот сорок три можливі сценарії після очищення Тиші.
— І?
— У жодному з них ви не прокидалися біля біологічно реконструйованої колишньої близької особи Саери, серце якої синхронізоване з вашим.
— Радію, що навіть тебе можна здивувати.
— Я не рада.
Мара підійшла ближче.
Жінка дивилася на неї з цікавістю.
— Ти не народилася в цьому тілі.
Мара зупинилася.
— Ні.
— Я теж.
Уперше від моменту входу вираз Мари змінився.
Майже непомітно.
Але Лія знала її достатньо.
Це влучило.
Мара простягнула долоню.
— Дозволиш?
Жінка подивилася на руку.
Потім на Мару.
— Що ти зробиш?
— Перевірю температуру, нервову реакцію й біоелектричний спектр. Без доступу до пам’яті.
— Ти можеш отримати доступ до пам’яті?
— Теоретично.
— І не зробиш?
— Без дозволу — ні.
Жінка глянула на Саеру.
Саера ледь кивнула.
— Добре.
Мара торкнулася її зап’ястя.
На секунду світлові лінії під шкірою обох засвітилися одночасно.
Мара різко відсмикнула руку.
Лія одразу напружилася.
— Що?
— Нічого.
— Мара.
— Я сказала «нічого» автоматично. Тепер розумію, чому люди це роблять.
— Що ти побачила?
Мара повільно подивилася на незнайомку.
— Вона складається щонайменше з чотирьох біологічних і інформаційних шаблонів.
Саера завмерла.
— Яких?
— Астеріанського.
Жінка торкнулася грудей.
— Веларійського.
Темні лінії вздовж ребер спалахнули.
— Людського.
Лія вже знала, що почує далі.
— Мого.
— Частково.
— Наскільки частково?
— Достатньо, щоб ваш адвокат на Землі пережив нервовий зрив.
— У мене немає адвоката.
— Після цього знадобиться.
Саера тихо запитала:
— Четвертий?
Мара не відповіла.
Лія відчула, як у кімнаті стало холодніше.
Хоча температура не змінилася.
— Мара.
Та подивилася на Лію.
— Фрагмент Тиші.
Медики одночасно відступили.
Веларійка видала короткий звук, схожий на різкий видих.
Жінка дивилася на них.
— Що таке Тиша?
Ніхто не відповів одразу.
Це було майже комічно.
П’ятеро людей і представників інших видів стояли довкола істоти, яка щойно прокинулася, і намагалися вирішити, як тактовно пояснити, що частина її нервової системи походить від сили, яка знищувала цивілізації через самотність, примусову єдність і дуже погану філософію особистих меж.
Лія потерла перенісся.
— Коротка версія?
— Так.
— Давня сила, яка руйнує особистості.
Жінка кивнула.
— І вона в мені.
— Можливо, фрагмент.
— Наскільки це краще?
Мара відповіла:
— Статистично? Незначно.
— Мара!
— Вона запитала.
Жінка несподівано засміялася.
Тихо.
Хрипко.
Сміх був не Ейлани.
Лія була в цьому впевнена.
Саера теж це почула.
Її обличчя змінилося.
Ледь-ледь.
Жінка перестала сміятися.
— Що?
Саера похитала головою.
— Нічого.
— Це теж фраза, яка означає протилежне?
Лія не втрималася.
Усміхнулася.
— Ти швидко вчишся.
Жінка подивилася на неї.
— Можливо, я вже знала.
Мара активувала переносний сканер.
Світло пройшло вздовж тіла.
Дані з’явилися в повітрі.
Генетичні маркери.
Нейронні шаблони.
Структури пам’яті.
Дихальні цикли.
Саера підійшла ближче.
— Є її пам’ять?
— Частково, — сказала Мара.
— Скільки?
— Неможливо визначити.
— Чому?
— Бо пам’ять не зберігається окремими файлами з назвами «дитинство», «перше кохання» і «жахливі рішення після третьої келихоподібної рослини».
Лія глянула на неї.
— В астеріан є алкоголь?
Саера сухо відповіла:
— Тепер ти питаєш?
— Ми були зайняті війною.
— Це багато пояснює у ваших стосунках, — сказала Мара.
Жінка знову засміялася.
І знову цей сміх не належав Ейлані.
Саера цього разу усміхнулася.
Сумно.
Лія відчула дивне полегшення.
Невелике.
Сороміцьке.
Егоїстичне.
Перед ними стояла жива загадка, а вона раділа одному чужому сміху лише тому, що він доводив: ця жінка не повністю та, кого Саера втратила.
Лія ненавиділа себе за це приблизно три секунди.
Потім вирішила відкласти самозвинувачення на час, коли Всесвіт перестане генерувати нові екзистенційні катастрофи до сніданку.
— Нам треба перевести її в ізольований медичний сектор, — сказала вона.
Жінка повернулася до неї.
— Ізолювати?
— Тимчасово.
— Через Тишу.
— Через те, що ти сформувалася з невідомої технології, маєш пам’ять померлої людини, частину моєї біології й фрагмент сили, яка майже знищила екіпаж.
— Коли ти так говориш, звучить образливо.
— Намагалася говорити нейтрально.
Мара кивнула.
— Для Лії це майже ніжність.
Жінка дивилася на капітанку.
Потім на Саеру.
— Якщо я відмовлюся?
Лія хотіла автоматично відповісти як командир.
Наказом.
Безпекою екіпажу.
Протоколом.
Але згадала Астеру.
Каюти.
Тишу.
Іллару.
Ритуал меж.
Право сказати «ні» робить кожне «так» справжнім.
Вона повільно видихнула.
— Тоді ми пояснимо ризики й запропонуємо інший варіант.
Саера подивилася на неї.
Лія помітила тепло в її погляді.
І тут же жінка теж його помітила.
Її пульс прискорився.
Разом із пульсом Лії.
— Це дратує, — сказала Лія.
— Що?
— Твоє серце.
— Моє?
— Воно копіює моє.
Жінка поклала долоню на груди.
Потім несподівано зробила крок до Лії.
Занадто близько.
Лія рефлекторно завмерла.
Жінка взяла її руку.
Поклала собі на груди.
Саера підняла брову.
Мара мовчки збільшила масштаб показників сканера.
— Мара.
— Я нічого не сказала.
— Ти дивишся дуже голосно.
Під долонею Лії билося серце.
Тепле.
Сильне.
Справжнє.
І синхронне з її власним.
Жінка дивилася їй в очі.
— Воно знає тебе.
Лія проковтнула.
— Серця взагалі багато чого роблять без дозволу мозку. На цьому побудована більшість людської літератури.
— Я відчуваю тебе.
Саера напружилася.
— Як?
Жінка не відвела погляду від Лії.
— Ніби я прокинулася після довгого сну і перше, що моє тіло вирішило вважати безпечним, — її ритм.
Лія обережно забрала руку.
— Це треба дослідити.
— Ти завжди так говориш, коли боїшся близькості?
Саера кашлянула.
Мара повернулася до стіни.
Її плечі підозріло здригнулися.
— Ти смієшся? — запитала Лія.
— Ні.
— Ти буквально трясешся.
— Я вчуся кашляти.
— У тебе немає кашлю.
— Уже є.
Жінка дивилася на Саеру.
— Вона завжди така?
— Гірша, — відповіла Саера.
— Я стою тут.
— Саме тому я стримана.
Уперше за весь ранок Лія розсміялася.
Коротко.
Нервово.
Але щиро.
І це було помилкою.
Бо жінка раптом завмерла.
Очі розширилися.
— Я пам’ятаю цей сміх.
Лія перестала сміятися.
— Неможливо.
— Темна кімната.
Її голос став тихішим.
— Земля.
Лія відчула холод.
— Я ніколи не була з Ейланою на Землі.
— Не вона.
Жінка заплющила очі.
— Ти маленька.
Лія різко відступила.
— Досить.
— Ти сидиш під столом.
— Досить.
— Хтось кричить у сусідній кімнаті.
Лія схопила її за зап’ястя.
Не сильно.
Але досить, щоб зупинити.
— Я сказала досить.
Жінка відкрила очі.
У них був страх.
Не Ейлани.
Її власний.
Лія відпустила.
Саера тихо сказала:
— Три вдихи.
Лія глянула на неї.
Саера зробила перший.
Лія — другий.
Третій вони зробили разом.
Саера не відкрила ментальний зв’язок.
Просто стояла поруч.
І цього вистачило.
Лія повернулася до жінки.
— Це мій спогад.
— Я знаю.
— Звідки він у тебе?
— Не знаю.
Мара швидко працювала зі сканером.
— Є перенесення довготривалої пам’яті.
— Від мене?
— Можливо.
— Коли?
— Під час дихального кола. Ви були частиною повного резонансу «Аеріса». Ковчег міг зберегти біологічні та інформаційні сліди.
Лія дивилася на жінку.
— Тобто вона має частину моєї пам’яті.
— Так.
Саера запитала:
— І моєї?
Мара провела новий аналіз.
— Ймовірно.
Жінка повільно обійняла себе руками.
— То що в мені моє?
Ніхто не відповів.
Це питання зависло посеред відсіку.
Жорстоке.
Просте.
Набагато страшніше за Тишу.
Бо Тиша принаймні завжди мала намір знищити особистість.
Тут ніхто не знав, чи особистість узагалі встигла народитися.
Мара першою порушила мовчання.
— Можливо, те, що ти зробиш після цієї хвилини.
Жінка підняла голову.
Мара дивилася на неї без звичного сарказму.
— Я теж прокинулася одного дня й виявила, що більшість того, що вважала собою, хтось колись записав, змінив, заблокував або вкрав.
Лія мовчала.
Мара продовжила:
— Це неприємно.
— І що ти зробила?
— Стала собою навмисно.
Жінка дивилася на неї.
— Це можливо?
Мара знизала плечима.
— Поки що так. Але я живу з людьми. Вони регулярно намагаються ускладнити процес.
Лія фиркнула.
— Дуже зворушливо.
— Я працюю над емпатією.
— Помітно.
Медична система раптом подала сигнал.
Різкий.
Червоний.
Лія миттєво повернулася до панелі.
— Що?
Мара теж глянула на дані.
Її вираз змінився.
— Нейронна активність.
— Що з нею?
— Зростає.
Темні візерунки на тілі жінки почали світитися.
Вона зігнулася.
Саера підхопила її.
— Що ти відчуваєш?
— Голоси.
Лія схопила медичний модуль.
— Які голоси?
— Багато.
Жінка заплющила очі.
Її тіло тремтіло.
— Холодні сади.
Саера зблідла.
— Ейлана?
— Ні.
Жінка задихалася.
— Діти.
— Які діти?
— Не знаю.
— Де?
— Світ без сонця.
Лія глянула на Мару.
— Ноксар?
— Можливо.
— Чому вона пам’ятає Ноксар?
— Вона не повинна.
Жінка раптом схопила Лію за руку.
Сильно.
— Каюта.
Лія завмерла.
— Яка?
— Без номера.
— Ти не могла там бути.
— Я була.
— Ні.
— Я була по той бік.
У кімнаті стало тихо.
Навіть «Аеріс» ніби перестав дихати.
Саера прошепотіла:
— По той бік був Ноа.
— Не тільки він.
Жінка відкрила очі.
У зіницях не було світла.
На секунду вони стали абсолютно чорними.
Лія відчула, як по спині проходить холод.
— Мара.
— Бачу.
— Це Тиша?
— Не знаю.
— Ти сьогодні неймовірно корисна.
— Дякую.
Жінка говорила не своїм голосом.
Не чоловічим.
Не жіночим.
Одразу багатьма.
— Ми бачили двері.
Саера відступила.
— Хто «ми»?
— Ті, кого не повернули.
Світло в кімнаті згасло.
Медичні панелі вимкнулися.
Лише візерунки на тілі жінки світилися темним фіолетовим.
Мара простягнула руку.
— Відпусти Лію.
Жінка не реагувала.
— Ми пам’ятаємо її.
Лія відчула, як пальці стискають її зап’ястя.
— Кого?
Очі жінки повільно перевелися на Саеру.
— Ейлану.
Саера перестала дихати.
— Вона не зникла повністю.
— Де вона?
— Саеро, — сказала Лія.
Та не чула.
Зробила крок.
— Де вона?
Жінка усміхнулася.
І ця усмішка була неправильною.
Надто спокійною.
— Усюди, де її пам’ятають.
Мара різко торкнулася шиї жінки.
Світлові нерви в її власній руці спалахнули.
Жінка скрикнула.
Відпустила Лію.
Впала на коліна.
Світло повернулося.
Її очі знову стали нормальними.
Вона дихала важко.
— Що…
Лія відчула пульс.
Свій.
І її.
Більше не синхронний.
На дві секунди.
Потім ритми знову збіглися.
Мара стояла нерухомо.
— Що ти зробила?
— Перервала зовнішній резонанс.
— Це була Тиша?
— Не зовсім.
— Що означає «не зовсім»?
Мара подивилася на Саеру.
— Це була пам’ять.
— Чия?
— Багатьох.
— Беззоряних?
— Можливо.
Жінка підняла голову.
По щоках текли сльози.
Вона торкнулася їх.
Здивовано.
Ніби не знала, що тіло вміє це робити.
— Я не хотіла.
Саера опустилася перед нею.
— Ти не винна.
— Звідки ти знаєш?
Саера мовчала.
Жінка глянула їй просто в очі.
— Бо тобі дуже хочеться, щоб я була не винна?
Це було жорстоко.
Але чесно.
Саера витримала погляд.
— Так.
Жінка кивнула.
Потім подивилася на Лію.
— А тобі хочеться, щоб я була небезпечною.
Лія відчула, як усередині все стискається.
— Ні.
— Хочеться.
— Не тому, що я хочу тобі зла.
— А чому?
Лія могла збрехати.
Вона робила це професійно.
Дипломатично.
З відповідним тоном і правильними формулюваннями.
Але Саера стояла поруч.
І вони вже навчилися, що близькість не означає відсутності неприємної правди.
— Бо якщо ти небезпечна, — сказала Лія, — я можу поставити тебе під охорону, ізолювати, вивчити проблему й виконувати свою роботу.
Жінка чекала.
Лія видихнула.
— А якщо ти просто… вона…
Саера напружилася.
— Тоді?
Лія глянула на Саеру.
Потім на обличчя Ейлани.
— Тоді я не знаю, що робити.
Жінка повільно підвелася.
— Через неї?
— Так.
Саера заплющила очі.
Лія продовжила:
— Я знаю, що це нерозумно.
— Це ревнощі, — сказала Мара.
— Дякую.
— Я допомагаю називати емоції.
— Ще одне слово — і я допоможу тобі назвати травму.
Мара усміхнулася.
Жінка дивилася на Лію.
— Ти ревнуєш мене до неї.
— Технічно я ревную Саеру до тебе.
— Але я не знаю, хто я.
— Це не заважає моєму мозку бути ідіотом.
Саера несподівано розсміялася.
Тихо.
Лія глянула на неї.
— Що?
— Нічого.
— Це вже образливо.
Саера підійшла.
Зупинилася перед Лією.
Не торкнулася.
— Три вдихи?
Лія дивилася на неї кілька секунд.
Потім зробила перший вдих.
Саера — другий.
Третій разом.
Запит пройшов через зв’язок без слів.
Можна?
Лія відкрилася.
На одну мить її накрили емоції Саери.
Біль.
Шок.
Радість, якої Саера соромилася.
Горе.
Любов до Ейлани.
Любов, яка нікуди не зникла після смерті.
І поруч із нею — інше почуття.
Тепле.
Складне.
Спрямоване на Лію.
Не замість.
Не менше.
Не слабше.
І це було майже нестерпно.
Лія закрила зв’язок.
Добровільно.
Саера прийняла.
Жінка спостерігала.
— Що ви зробили?
— Встановили межі, — сказала Лія.
— Вона може бути всередині твоєї свідомості?
— Лише якщо я дозволю.
— І ти дозволяєш?
— Іноді.
— Чому?
Лія подивилася на Саеру.
— Бо вона повертається, коли я прошу вийти.
Жінка задумалася.
— Ейлана так не вміла.
Саера завмерла.
— Що?
Жінка потерла скроню.
— Я пам’ятаю.
— Що саме?
— Ми… вона… я…
Вона роздратовано стиснула руки.
— Це жахливо.
— Що?
— Я не знаю, який займенник використовувати для власних спогадів.
Мара кивнула.
— Надзвичайно актуальна екзистенційна проблема.
— Замовкни, — одночасно сказали Лія, Саера і жінка.
Мара посміхнулася.
— Прекрасно. Уже формується командна культура.
Жінка знову торкнулася обличчя.
— Я пам’ятаю, як Ейлана торкалася Саери без запиту.
Саера опустила очі.
— Тоді ми не мали таких правил.
— Тобі це подобалося?
Саера задумалася.
— Іноді.
— А іноді?
— Ні.
Жінка кивнула.
— Тоді я не хочу бути нею.
Саера різко підняла голову.
Жінка дивилася прямо на неї.
— Якщо бути Ейланою означає повторювати все, що вона робила, я не хочу.
Ці слова ніби розрізали щось у кімнаті.
Лія побачила, як Саері боляче.
Але разом із болем прийшло інше.
Розуміння.
— Добре, — сказала Саера.
Голос тремтів.
— Добре?
— Ти не зобов’язана бути нею.
Жінка довго дивилася на неї.
— Навіть якщо я маю її обличчя?
— Навіть тоді.
— Її пам’ять?
— Так.
— Її почуття до тебе?
Саера вдихнула.
— Навіть тоді.
Жінка заплющила очі.
Сльоза скотилася по щоці.
— Я не знаю, як мене звати.
Мара тихо відповіла:
— Це можна вирішити пізніше.
Лія глянула на неї.
— Без сарказму?
— Я хвора.
— Це серйозно.
Жінка сіла на край капсули.
— Що буде зі мною?
Лія відповіла чесно:
— Ми перевіримо, чи загрожує тобі Тиша.
— А якщо так?
— Спробуємо допомогти.
— А якщо я загрожую вам?
Лія затримала погляд.
— Тоді теж.
Жінка нахилила голову.
— Ти не вб’єш мене?
— Не планую.
— Дуже романтичне формулювання, — сказала Мара.
Лія кинула на неї погляд.
— Ми говоримо про виживання.
— Людство на диво часто плутає ці теми.
Саера стала поруч із жінкою.
Трохи ближче, ніж потрібно.
Лія це помітила.
Звичайно, помітила.
Її мозок міг не помітити пошкоджений реактор, але відстань між Саерою та жінкою з обличчям її колишньої коханої вимірював із точністю військового радара.
Саера простягнула руку.
Зупинила її за кілька сантиметрів.
— Можна?
Жінка дивилася на долоню.
Довго.
Потім кивнула.
Саера торкнулася її щоки.
Жінка заплющила очі.
Лія відчула ревнощі.
Одразу.
Яскраво.
Безглуздо.
І замість того щоб їх приховати, зробила глибокий вдих.
Мара глянула на її медичний модуль.
— Пульс сто десять.
— Я знаю.
— Тиск—
— Мара.
— Просто захоплююся людською фізіологією.
Саера забрала руку.
Жінка відкрила очі.
— Я пам’ятаю цей дотик.
Саера ледь усміхнулася.
— Я теж.
— Але зараз він інший.
— Так.
— Чому?
Саера подивилася на Лію.
— Бо зараз я питала.
Лія відчула, як щось усередині трохи відпускає.
Мара підійшла до капсули й зчитала новий масив даних.
Раптом її обличчя стало серйозним.
— У нас проблема.
Лія автоматично відповіла:
— Уточни. Це занадто широке поняття для цього екіпажу.
— Регенераційна система не завершила цикл.
— Що це означає?
Мара показала схему.
Під капсулою в живій тканині «Аеріса» формувалася мережа нових каналів.
Вони розходилися в різні боки.
До інших біологічних камер.
До резервних коконів.
До порожніх медичних секторів.
Саера зблідла.
— Що вона робить?
— Те саме.
— Що «те саме»?
Мара подивилася на Лію.
— Створює нові капсули.
У коридорі щось глухо вдарило.
Потім ще раз.
Живі стіни ковчега засвітилися.
Десь далеко пролунало рівне биття.
Ніби сотні сердець одночасно зробили перший удар.
Лія повільно повернулася до дверей.
— Скільки?
Мара перевірила дані.
— Поки одинадцять.
— Поки?
— Кількість зростає.
— Що всередині?
— Не знаю.
— Мара.
— Я справді не знаю.
Жінка з обличчям Ейлани встала.
— Я знаю.
Усі повернулися до неї.
Її обличчя знову стало блідим.
— Що?
Вона дивилася кудись крізь стіну.
— Люди, яких ви втратили.
Лія відчула, як серце пропустило удар.
Її.
І жінки.
— Звідки ти знаєш?
— Бо я їх чую.
— Хто вони?
Жінка заплющила очі.
— Ті, кого пам’ятає корабель.
У сусідньому секторі щось тріснуло.
Медичний канал вибухнув повідомленнями.
— Капітанко! — пролунав голос чергового медика. — У секторі сім формується нова біокапсула!
Інший голос:
— У дев’ятому теж!
Ще один:
— Господи…
Лія схопила комунікатор.
— Доповідай.
Кілька секунд мовчання.
— Усередині людина.
— Хто?
Медик важко дихав.
— Я не знаю, як це сказати.
— Словами. Бажано швидко.
— Це доктор Еліас Моррен.
Лія замовкла.
Еліас Моррен.
Біолог першої експедиції.
Загинув на Астері.
Його тіло вони поховали.
Вона особисто була на церемонії.
У комунікаторі медик прошепотів:
— Він дихає.
Лія заплющила очі.
Мара тихо сказала:
— Отже, це не одиничний випадок.
Саера дивилася на жінку.
— Ти перша.
Жінка здригнулася.
— Перша що?
Ніхто не хотів вимовляти слово.
Лія все ж вимовила.
— Повернута.
Жінка дивилася на неї кілька секунд.
Потім повільно похитала головою.
— Ні.
— Ми не знаємо—
— Ні.
Її голос зміцнів.
— Не називай мене повернутою.
Лія замовкла.
Жінка поклала руку на груди.
Серце билося вже трохи швидше за Ліїне.
Уперше.
Різниця була всього два удари.
Але Лія помітила.
Мара теж.
— Якщо я повернута, — сказала жінка, — тоді ви вже вирішили, що знаєте, ким я була.
Вона подивилася на Саеру.
— А я не знаю.
На Мару.
— Ти не знаєш.
На Лію.
— Навіть моє тіло не знає.
Лія кивнула.
— Добре.
— Що добре?
— Не повернута.
— Тоді хто?
— Поки що?
Лія подивилася на відкриту капсулу.
На темні візерунки.
На очі Ейлани.
На власний ритм у чужому серці.
— Людина, яка щойно прокинулася й заслуговує хоча б на сніданок до того, як ми почнемо вирішувати її метафізичний статус.
Жінка кліпнула.
Саера несподівано засміялася.
Мара зітхнула.
— Нарешті капітанка формулює політику, яку я можу підтримати.
— Ти навіть не їси нормально.
— Саме тому в мене об’єктивний погляд на проблему.
У комунікаторі знову закричав медик:
— Капітанко!
— Що тепер?
— Друга капсула відкривається.
— Хто там?
Пауза.
— Не людина.
— Вид?
— Не знаю.
— Жива?
Ще одна пауза.
— Вона щойно подивилася на мене й запитала, чому я постарів.
Лія провела долонею по обличчю.
— Мара.
— Так?
— Скажи щось оптимістичне.
Мара задумалася.
Дуже довго.
— Земля поки що про це не знає.
Лія повільно опустила руку.
— Це справді оптимістично.
Мара глянула на неї.
— На жаль, ненадовго.
— Чому?
Мара підняла погляд на стелю.
Світлові канали «Аеріса» змінили ритм.
— Ковчег передає сигнал.
Усі завмерли.
— Куди? — запитала Лія.
— Усюди.
— Зупини.
— Не можу.
— Іллара?
— Намагається.
— Що він передає?
Мара прислухалася до внутрішніх систем.
Її світлові нерви на шиї спалахнули.
Обличчя стало похмурим.
— Одне повідомлення.
— Яке?
Мара подивилася на жінку.
Та вже знала.
Її губи ворухнулися одночасно з голосом ковчега, що пролунав із усіх поверхонь довкола.
Слова були веларійськими.
Потім астеріанськими.
Потім людською мовою.
«Втрачене можна відновити».
Лія відчула, як у шлунку утворюється холодний камінь.
— Земля почує?
Мара відповіла:
— Якщо вони слухають мережу — так.
Саера прошепотіла:
— Вони слухають.
Лія кивнула.
Звичайно.
Кассіан Роу не був людиною, яка ігнорувала сигнал про можливість повернути мертвих.
Особливо якщо ця можливість могла стати військовою технологією, політичним інструментом або корпоративним сервісом із преміальною підпискою.
Лія вже майже бачила рекламний слоган Землі:
«Безсмертя. Тепер із державною ліцензією».
Жінка тихо запитала:
— Хто така Земля?
Лія глянула на неї.
— Місце, звідки я родом.
— Воно небезпечне?
Мара відповіла першою:
— Надзвичайно.
— Мара.
— Що? Ми домовилися говорити правду.
Жінка подивилася на Лію.
— Вони прийдуть за мною?
Лія не відповіла одразу.
Десь у сусідніх секторах прокидалися мертві.
Або копії мертвих.
Або нові люди, яким Всесвіт дав чужі обличчя й залишив розбиратися з наслідками без інструкції.
Саера стояла поруч із жінкою, що носила обличчя її минулого.
Мара — у тілі, яке сама обрала не покидати.
Лія відчувала у власних грудях серцебиття.
І майже той самий ритм — у жінки навпроти.
— Так, — сказала вона.
— Чому?
— Бо вони захочуть зрозуміти, як тебе створили.
— Це погано?
— Ні.
— Тоді?
Лія посміхнулася без радості.
— Проблема починається після того, як Земля щось розуміє.
Мара кивнула.
— Потім вони патентують.
Саера додала:
— Озброюють.
— Продають, — сказала Лія.
Мара завершила:
— І створюють комітет із питань етики, щоб усі почувалися краще.
Жінка дивилася на них.
Потім несподівано усміхнулася.
— Можливо, я не хочу знати людство.
— Розумне рішення, — сказала Мара.
Лія глянула на неї.
— Ми всі люди, між іншим.
— Ви — так. Я маю технічно складніший статус.
Саера торкнулася руки жінки.
Цього разу лише після короткого погляду-запиту.
Жінка дозволила.
— Ми не дамо їм забрати тебе.
Лія відчула ревнощі знову.
Але тепер разом із ними було щось інше.
Сором.
Ніжність.
І розуміння, що Саера сказала саме те, що треба.
Жінка подивилася на неї.
— Ти кажеш це через Ейлану?
Саера відповіла не одразу.
— Частково.
Чесно.
Лія поважала її за це.
Жінка кивнула.
— А решта?
— Через тебе.
— Але ти мене не знаєш.
— Саме тому ти повинна мати шанс стати кимось, кого я зможу пізнати.
Жінка дивилася на неї довго.
Потім її погляд перемістився на Лію.
— А ти?
— Що я?
— Не даси їм забрати мене?
Лія схрестила руки.
— Я вже один раз стала зрадницею Землі через живу планету, другий — через інопланетну жінку, третій — через штучний інтелект із кризою особистості.
Мара підняла палець.
— Образливо точне формулювання.
— Думаю, ще один пункт у моєму кримінальному досьє нічого принципово не змінить.
Жінка посміхнулася.
І цього разу в усмішці не було нічого від Ейлани.
Лія була майже впевнена.
Майже.
У комунікаторі знову заговорила Мара — її системний голос, паралельний живому тілу:
— Ліє.
Тон був інший.
— Що?
— Ми отримали відповідь.
— Від Землі?
— Ні.
— Від кого?
Мара завмерла.
Її очі змінили форму зіниць.
— Від одного зі сплячих світів.
Лія відчула, як ранок остаточно відмовляється ставати нормальним.
— Повідомлення?
— Немає.
— Тоді що?
— Координати.
— Чого?
Мара перевела дані на стіну.
На зоряній карті з’явилася точка.
Далеко від Еоли.
За межами відомої ділянки мережі.
Поруч із координатами був старий веларійський символ.
Саера прочитала його першою.
Її обличчя напружилося.
— «Не відкривати».
Лія зітхнула.
— Звичайно.
Мара кивнула.
— Я теж відчула теплоту традицій.
Жінка подивилася на символ.
І раптом сказала:
— Я знаю це місце.
Тиша.
Лія повернулася.
— Звідки?
Жінка торкнулася скроні.
— Не знаю.
— Що там?
Її очі стали темнішими.
— Сад.
Саера здригнулася.
— Який?
— Не холодний.
Жінка повільно вдихнула.
— Там усе росте теплим.
Лія відчула незрозумілий запах.
На мить.
Квіти.
Волога земля.
Чуже сонце.
Можливо, спогад перейшов через їхній синхронний пульс.
Можливо, вона просто втрачала розум.
Обидва варіанти вже не здавалися особливо екзотичними.
— І що ще? — запитала Лія.
Жінка глянула на неї.
— Там хтось чекає.
— Хто?
— Не знаю.
— На тебе?
Жінка похитала головою.
Подивилася на Саеру.
Потім на Мару.
І нарешті на Лію.
— На нас усіх.
Десь у глибині «Аеріса» відкрилася ще одна капсула.
Пролунав крик.
Потім сміх.
Потім голос людини, яка мала бути мертвою.
Лія дивилася на зоряну карту.
На заборонені координати.
На жінку з обличчям Ейлани.
На Саеру, яка ще не знала, чи отримала частину минулого назад, чи лише нову причину знову його оплакати.
На Мару, яка стояла в живому тілі й дивилася на новонароджену істоту так, ніби вперше побачила когось, хто міг зрозуміти її без пояснень.
У комунікаторі медики кричали про нові капсули.
«Аеріс» продовжував передавати у Всесвіт повідомлення про можливість повернення втраченого.
І десь далеко, майже напевно, земні антени вже ловили цей сигнал.
Лія подивилася на жінку.
— У тебе є ім’я?
Та мовчала.
— Ейлана? — тихо запитала Саера.
Жінка закрила очі.
Потім похитала головою.
— Не зараз.
Лія кивнула.
— Добре.
— Тебе це не дратує?
— Мене дратує все.
Мара підтвердила:
— Це правда.
Лія продовжила:
— Але ім’я — твоя проблема. Не моя.
Жінка знову усміхнулася.
— Тоді ким я буду для вас?
Лія подивилася на капсулу.
На медичні дані.
На ритм її серця.
Потім на Саеру.
— До сніданку?
— Так.
Лія знизала плечима.
— Новою катастрофою.
Саера ледь усміхнулася.
Мара сказала:
— Нарешті офіційний статус, який підходить усім членам екіпажу.
Жінка засміялася.
І цього разу Лія не шукала в її сміхові Ейлану.
Саера теж.
Можливо, це був перший момент її власного життя.
Можливо, ні.
Але серце під сріблястою мембраною зробило удар.
Потім ще один.
На півсекунди раніше за серце Лії.
Власний ритм.
Лія побачила цифри.
Мара теж.
Ніхто нічого не сказав.
Проте жінка торкнулася грудей і тихо прошепотіла:
— Це було моє.
І тоді десь далеко в космосі Земля прийняла сигнал «Аеріса».
Поки що ніхто в біологічному відсіку цього не знав.
Ніхто не бачив, як на пошкодженому «Прометеї-1» ожив старий приймач.
Ніхто не чув, як автоматична система розшифрувала слова:
«Втрачене можна відновити».
Ніхто не бачив адмірала Кассіана Роу, який стояв перед екраном із перев’язаною рукою, шрамом уздовж скроні й поглядом людини, котра щойно зрозуміла, що смерть, можливо, стала не законом природи, а технічною проблемою.
Він переглянув повідомлення вдруге.
Потім утретє.
І запитав:
— Ми можемо це повторити?
Офіцер поруч відповів:
— Поки що не знаємо.
Роу подивився на дані.
На структуру капсули.
На біологічні показники.
На фрагмент зображення жінки з обличчям Ейлани.
— Тоді дізнайтеся.
— Адмірале, Рада може вимагати—
— Рада вимагатиме безсмертя.
Офіцер замовк.
Роу торкнувся екрана.
— І якщо Арден знову вирішить, що має право визначати майбутнє людства…
Він усміхнувся.
Холодно.
— Цього разу ми повернемо не корабель.
Пауза.
— Ми повернемо технологію.
На екрані жінка зробила перший самостійний вдих.
Роу дивився на неї як на ресурс.
На «Аерісі» Лія дивилася на неї як на проблему.
Саера — як на біль.
Мара — як на питання.
А сама жінка вперше дивилася на власні руки й намагалася зрозуміти, чи має право назвати їх своїми.
Всесвіт, як завжди, не дав відповіді.
Він лише відкрив ще кілька регенераційних капсул.
Бо якщо людство вже навчилося погано поводитися з живими, було абсолютно логічно дати йому можливість нарешті зіпсувати стосунки ще й із мертвими.
І це був лише ранок.
Прокинутися біля чужого тіла справді виявилося не найгіршим, що могло статися з Лією Арден. Найгірше тільки-но дізналося координати.
