Спочатку:
На сторінку книги
Рік потому. Сеул.
Зали галереї були заповнені людьми. У повітрі пахнув дорогий парфум та свіжа фарба. На центральній стіні висіла серія картин під назвою «Тіні Токіо». На головному полотні — дівчина, що стоїть на перехресті Сібуї, а навколо неї кружляють рожеві пелюстки, які здаються майже живими.
Со Йон стояла осторонь, спостерігаючи за відвідувачами. Вона була вдягнена в елегантну сукню, а її погляд випромінював впевненість, якої не було рік тому.
Відчувши знайоме тепло, вона обернулася. Рен стояв поруч, тримаючи два келихи. Він більше не носив офіційних костюмів своєї родини — сьогодні він був просто собою.
— Ти знову це зробила, — прошепотів він, подаючи їй напій. — Ти змусила їх відчути те саме, що відчув я тоді, у натовпі.
— Я просто намалювала те, що бачило моє серце, — відповіла вона, притулившись до його плеча.
Рен обережно взяв її за руку. На його пальці ледь помітно виблискувала тонка обручка — така ж, як і в неї.
— Сакура в Японії вже розквітла, — зауважив він. — Полетимо додому наступного тижня?
Со Йон усміхнулася і кивнула. Тепер вона точно знала: неважливо, де вони будуть — у Сеулі чи Токіо. Їхній дім був там, де вони тримали одне одного за руку.
Сакура падала. Але тепер це був не знак швидкоплинності, а символ вічної весни в їхніх серцях.
Кінець
