Спочатку:
На сторінку книги
Чоловік поклав на прилавок квитанцію й притиснув її рукавичками. Поки він розстібав пальто, я розгорнула папір. Шість тижнів тому цей пан замовив спокійне розлучення. Він збирався переїхати до молодої коханки й хотів, щоб дружина відпустила його, не влаштовувала сварок і більше не телефонувала вечорами. За терміновість доплатив сам, хоча я ще не встигла її запропонувати.
– Хочу все скасувати.
– Дружина відмовилася розлучатися?
– Ми вже розлучилися.
Я звірила дату й дістала журнал замовлень. Навпроти його прізвища стояла позначка про виконання; нижче був записаний спосіб впливу. Він нахилився, намагаючись прочитати сторінку, і я закрила журнал. Чоловік сів на стілець біля прилавка, поклав телефон перед собою й одразу перевернув його екраном донизу.
– Тоді що вас не влаштовує?
– З Оленою щось сталося.
– Що саме?
– Я в суботу зайшов по зимові речі, а її немає. Подзвонив, запитав, коли повернеться. Каже: забирай, що треба, ключ залиш сусідці. Навіть не запитала, як у мене справи.
Він подивився на мене, чекаючи на мою реакцію. Я пам’ятала, як у вересні він докладно пояснював, що вважає спокійним розставанням. Дружина мала погодитися на розлучення, дозволити забрати речі й далі дати йому жити власним життям. Я повторила ці умови, загинаючи пальці, але на третьому він мене перебив.
– Я ж не просив, щоб вона поводилася зі мною як із чужим. Двадцять три роки разом прожили.
– Речі ви забрали?
– Забрав. Ключ залишив собі. Мало що може статися.
Він узяв телефон, відкрив Оленину сторінку й посунув його мені. На фотографії жінка в жовтих чоботях стояла на садовій драбині та зрізала яблуко. Під деревом лежали кошики, на мокрій траві біліло кілька порожніх чашок. Чоловік збільшив знімок і показав на край кадру, де виднілася рука в синьому рукаві.
– Ось. Це хто?
– Звідки мені знати?
– А їй навіщо до когось їздити збирати яблука? У нас була дача. Вона її продати хотіла.
Він перегорнув ще кілька фотографій. Олена сиділа за мольбертом, тримала глиняну чашку, приміряла перед дзеркалом коротку зелену куртку. Чоловік на кожному знімку знаходив щось підозріле. Я повернула йому телефон, коли він почав роздивлятися відображення у вікні кав’ярні за її спиною.
– Учора вона була в театрі, – сказав він. – З чоловіком. Я спеціально приїхав, щоб поговорити, а вони поспішають.
– Ви домовлялися про зустріч?
– Вона виклала квитки. Я й приїхав.
– І про що хотіли поговорити?
Він розстебнув верхній ґудзик сорочки й відсунув стілець від прилавка. Телефон залишився лежати між нами з відкритою фотографією Олени. Поки чоловік мовчав, екран згас, і він одразу торкнувся його пальцем.
– Вона підстриглася. Я їй роками казав, що так буде краще. І на малювання записалася. Усе збиралася, збиралася, а тепер раптом час знайшовся.
– Ви запитали, чи їй подобається?
– Вона навіть пальто не розстебнула. Стояла, дивилася, коли я закінчу. А той тримав її парасольку.
Він підняв очі на вішак біля дверей, де його власна парасоля висіла, з якого стікала вода. Я підсунула квитанцію ближче до нього й розправила загнутий кут. У записаних умовах не було жодного порушення, і він це бачив. Тепер залишалося з’ясувати, чого саме він прийшов вимагати.
– Який результат ви хочете отримати?
– Поверніть усе, як було.
– Ви з’їдетеся?
– Спочатку треба зрозуміти, що в неї в голові.
– А жінка, до якої ви переїхали?
Він прибрав телефон до кишені й потягнув до себе квитанцію. Прочитав, провів нігтем по останньому рядку, тоді перевернув аркуш, наче зі звороту могли знайтися додаткові умови. Коли знову заговорив, голос став тихішим.
– Ви мали допомогти їй мене відпустити.
– Вона вас відпустила.
– Тоді чому я весь час про неї думаю?
Я налила води в чашку й поставила перед ним. Він обхопив її долонями, але пити не став. Через вікно було видно, як продавчиня квітів навпроти стягує під навіс відра з хризантемами. Дощ не вщухав, а чоловік усе сидів у розстебнутому пальті й чекав моєї відповіді.
– Що ви з нею зробили? – запитав нарешті.
– Прибрала страх залишитися самій. Більше нічого.
– Вона боялася?
– Тому й трималася за вас, коли ви вперше заговорили про розлучення. Ви самі мені розповідали.
Він відпустив чашку й потер лоба долонею. Потім дістав телефон, знайшов номер Олени і поклав палець на кнопку виклику. Я вже хотіла нагадати, що він може поговорити в коридорі, коли чоловік заблокував екран.
– А страх можна повернути?
Я прибрала журнал у шухляду й зачинила її. Він простежив за моїми руками, дістав гаманець, але я похитала головою. Гаманець полежав на прилавку, перш ніж він сховав його назад.
– Такого замовлення я не візьму.
Чоловік підвівся, застебнув пальто й забрав рукавички. Біля дверей затримався, перечитуючи квитанцію, потім повернувся й поклав її переді мною. Дістав ручку, закреслив власноруч дописану умову й нижче втиснув дрібними літерами: «Щоб дружина відпустила мене спокійно, але шкодувала».
– Ось так треба було, – сказав він.
Кінець
