Спочатку:
На сторінку книги
"Вагон"
Я відчув дивний запах десь на середині дороги, годині о десятій вечора. Наче аміак якийсь. Воно запахло різко, мене практично одразу почало нудити, і голова заболіла. Ми з сусідами по купе відчинили вікно, щоб провітрити, а провідниця тільки знизала плечима. Стало погано не тільки мені одному.
Загалом дорога була спокійною, я повертався з вахти і планував зустріти Новий Рік вдома. Сусіди по купе – жінка приблизно мого віку та пара молодих людей навпроти. Всі у своїй техніці, в телефонах та навушниках. Тому поки в потязі не почалась метушня – я весь час спокійно спав.
Надворі було ще сіро, коли хтось зліва грюкнув у стінку купе, а потім закричав. Я прокинувся. Б’ються вони там за стінкою, чи напилися? З гуркотом відчинилися двері сусіднього купе, тепер крик вже лунав на весь вагон. Я хутко підвівся, вирішив глянути, що відбувається.
Відсунув в бік важкі двері – побачив як чоловік щосили б’є по голові жінку, буквально втискає її у стінку вагона. Жінка обм’якла та не чинить супротив, а він все продовжує гепати нею як лялькою. Голосно хруснуло, її голова неприродно відкинулась набік. Чоловік захекався. Він обернувся до мене, з його очей струменями текла кров.
Він вирячився в нікуди, закричав у якомусь відчаї, і кинувся з закривавленими кулаками. Сонний я спробував відступити назад, боляче вдарився об столик та впав на своє ліжко. Чоловік вмить повис наді мною, з його рота бризкала рожева слина. Чіпкі руки спробували мене душити, і єдине, що дало мені час оговтатись – моя масивна шия.
Чоловік все хрипів, плювався, тиснув мене, але поки придушити не міг. Я ж почав наосліп бити його по голові. Нарешті тонкі пальці боляче втиснулися у мою горлянку, в очах потемніло на мить. Шукаючи хоч якогось порятунку, я намацав на столику кулькову ручку, якою ще вчора розгадував сканворди. І вткнув її в вирячене око нападника. Його хват одразу ослаб, на мене бризнула кров. Я ще раз ударив по голові психопата та скинув його з себе.
Щоб не підвівся – наніс з десяток ударів ногою по його худорлявому тілі, упіймав раж. Нападник і не думав здаватися, він хапав мене за ноги, намагався кусати. Я ж від переляку продовжував забивати його в підлогу, і аж коли зрозумів, що чоловік не рухається – зупинився.
Перше, що почув – як в протилежному кінці вагона щось голосно впало. Там хтось теж вовтузився, кричав, щось скрипіло. Метушня наближалася й до мого купе. Лежачий псих раптом захрипів. Я швидко його виштовхав ногами з купе і зачинив двері.
Вирішив швидко глянути, як мої сусіди. Молода дівчина на нижньому лежаку поряд лежала й тремтіла. На місці очей – криваві плями, дрібними цівками кров стікала на простирадло. Рот – в рожевій піні. Сірі спортивні штани теж мокрі, дівчина мочилась під себе і, вочевидь, помирала.
Партнер дівчини почував себе краще, ніж вона. Хлопець років двадцяти п’яти недобре дивився на мене з верхнього місця та голосно сопів. Він не став баритися – швидко спустився вниз, я ледь встиг трохи відступити ближче до вікна. Єдине що встиг я зробити, підняти руки до голови. Декілька швидких ударів рук вибили повітря з моїх легень, здається, в печінку влучив.
Я намагався якось відбитись, але цей супротивник виявився значно більш проворним, ніж попередній. Він наніс мені ще декілька ударів, боляче прилетіло десь біля пульсу. І тут мене врятувала сусідка зверху. Та жінка закричала з таким надривом в голосі, наче у неї відривали кінцівку заживо. Вона просто впала зверху на хлопця, наче хижак якийсь, вчепилась в нього нігтями, а зубами – в шию. Люди так не можуть.
Я все це бачив знизу, тому що впав. Їхні крики змішалися в один, я спробував відповзти до дверей, але не зміг, тому що всюди були їхні ноги. Врешті я якось зміг підійнятися поміж обома психами та зацідити молодикові в сонячне сплетіння кулаком. Той захрипів, тепер і в нього з рота пішла рожева слина.
А в руці сусідки раптом з’явилась зв’язка ключів, і скориставшись моментом вона почала несамовито бити нападника ними в шию. При цьому вона кричала, а кров все бризкала довкола, на стіни купе, на моє ліжко, на столик, на дзеркало в дверях. Я забився у свій кут, намагався швидко збагнути, що робити. Жінка все не зупинялась, вона била і била, рука – наче механізм у робота, захекуватись моя сусідка й не думала.
Вона б точно розвернулась до мене, якби не різкий крик невідомого чоловіка звідкись з коридору. І сусідка відволіклась. Вона декілька разів ударила кулаком по дзеркалу на дверях, з’явилась тріщина. Десь там у вагоні ще декілька голосів почулось, все це були крики відчаю і болю. Не знаю як, але повністю дика жінка якось збагнула відсунути двері.
Останнє, що я побачив – як з її очей теж пішла кров, і вона кинулась в бій з іншими пасажирами потяга. З боку з’явилась якась чоловіча фігура. Не знаю що мені тоді допомогло, чи удача, чи я просто не до кінця прокинувся – але я зметикував знову зачинити двері, цього разу – на замок. Убитий молодик все ще посмикувався під ногами, моя сусідка розпорола йому горлянку, наче розгризла зубцями ключиків, практично відділила голову від тіла. Темна кров все ще пульсувала з трахеї та текла вниз.
Все гримить, стукає, в коридорі та інших купе твориться щось, що мені страшно й уявити. Люди втратили глузд цілком та почали вбивати одне одного з несамовитою люттю. Щось трапилося з нашим вагоном, згадався і вчорашній запах аміаку. Чи це спеціально отруїли нас, чи щось невідоме вирвалося на світ і тепер перетворює людей на кровожерливих звірів... Навколо мене кров, поряд – двоє покійників. Хтось в коридорі вже почав дряпати двері. Тікати нікуди, купе вузеньке, я ледь поміщаюся в ньому. Жах охопив мене. Потрібно було забиратися з потягу, поки вони не дісталися до мене. Їм це вдасться уже скоро.
У відчаї я розстелив тонку фіранку на вікні. Перша думка – розбити скло. Друга думка – це неможливо. Вагон хоч і старий, але скло такої товщини не розіб’єш просто так, тим паче якщо ти знаходишся в дуже тісному просторі, сам, без інструментів.
Потяг все набирав швидкість та нісся десь посеред засніжених краєвидів. Я й гадки не мав, де ми зараз перебували, навіть думати в той момент не став про це. Щосили руками натиснув на вікно, щоб відчинити його повністю. Доклав усі зусилля, на які був здатен після протистояння з двома дикими чоловіками. Якби це був потяг нового зразка, то таким чином вікно я б не зміг відкрити, адже у нових вагонах є тільки форточка.
Тут же вікно було звичайним, тому натиснувши ще трохи, я врешті його зміг відчинити майже нарозтвір. В купе одразу вдарив струмінь холодного вітру, журнал зі сканвордами та якісь целофанові пакетики одразу здійнялися вверх, швидко почали літати по замкнутому приміщенні. А в двері вже гепали що сили. Хтось гарчав, вдарявся об стінки купе, і робив це з такою силою, що тонкі стіни аж прогиналися, як мені здалося. Я не став баритися. Протиснувся в отвір вікна, і просто випав з потяга.
Падіння було болючим, я котився метрів десять, перекидався, як мішок з лахміттям, і боляче забився об дерев’яний стовп. Болю не відчував. Купи снігу не сильно допомогли під час приземлення. Під дією адреналіну я практично одразу підвівся на ноги та поглянув в слід поїзда, що швидко віддалявся. Десь майже на обрії трохи правіше від колії я зміг розгледіти п’ять чи шість автомобілів темного-зеленого кольору, схожі на військові.
Хоча в ранкових сутінках все зливалося в суцільну сірість. Там ще стояли темні постаті людей. З тієї сторони раптом спалахнуло щось та полетіло прямісінько на потяг, залишаючи за собою слід від диму. Через мить пролунав гучний вибух. Сила вибуху зупинила його, декілька вагонів наче підстрибнули вверх та розлетілися в різні боки, а інші – зійшли з рейок та перекинулися. Я розвернувся в бік кущів та побіг геть звідти, так швидко, як тільки міг, провалюючись у важкий сніг.
Я зміг вибратися до якоїсь дороги вже коли зійшло рожеве сонце. Без телефону, куртки, шапки, і босий я вийшов на проїзну частину. Мене ледь не збив якийсь мужик на старій вантажівці. Він загальмував швидко, трохи втратив керування, але зміг зупинитися врешті, не з’їхав з дороги. Мужик у плетеній шапці виліз з машини, хотів бува, розібратися зі мною, але побачивши, в якому я стані – одразу охолов. Натомість допоміг мені залізти на пасажирське сидіння.
— Нічого-нічого, ми зараз до лікарні вас відвеземо. А що сталося?
— Аварія…
Не хотілося вдаватися в подробиці, та й на той момент я ще сам не второпав, що сталося і як тепер бути. Мужик кивнув розуміюче, підкрутив пічку, щоб було тепліше в салоні, та розвернувся назад. Я нарешті спробував розслабитися та прислухатися до себе. Слава Богу – врятувався. Не знаю, що сталося з поїздом та всіма людьми всередині вагону. Хто його знищив, врешті… Але я живий, я зміг практично в останню мить покинути пекельний вагон.
Боліли руки, лікті, та буквально кожна кістка в тілі. Здається, я отримав перелом, і то не один. Нічого. Я захотів подякувати мужику, сказати ще щось, окрім слова “Аварія”. Але думки раптом важкі стали, немов цеглини, що не поміщаються в голові. Замість слів з мого рота вилилось назовні незрозуміле гмикання.
Я збагнув, що не можу говорити. Очі налилися важкістю, почала затерпати спина. Якось віддалилося все, ніби я – не я, і я не там, де знаходжуся. Серце забилося, я одразу сильно спітнів. На лобі з’явилися великі краплі поту, і це не було через опалення в машині. Губи затремтіли.
Мужик глянув на мене, напевне ж захотів щось запитати, чи підтримати, чи запропонувати, однак я не дочекався його слів. Натомість я різко вчепився в його шию своїми руками. Автомобіль занесло, поряд на зустрічній смузі пронеслась інша машина й чудом ми не зіткнулись.
Я перестав усвідомлювати себе, мені просто захотілося когось розірвати на шматки. Мужик спробував чинити опір, але я вдарив його у скроню. Потрібно було негайно забрати життя, знищити щось живе, зламати, розчавити. Розірвати плоть. Вантажівка сповільнювала свій хід, а я все ближче діставався до горлянки водія, щоб розгризти її та випустити назовні гарячу кров.
