Раді Вас бачити!

"Злий день"

   Всією сім’єю ми проживали у просторій чотирикімнатній квартирі. В окремих кімнатах я, мій брат Орест зі своєю нареченою, батько і мама. Четверту кімнату я б назвав сімейною, тому що часом ми збиралися в ній усі, коли був привід. Наприклад, щонеділі на сімейний обід. Уся наша родина пов’язана зі сферою творчості.

Я вчитель у музичній школі, мій брат — скульптор. Батьки все життя віддали видавництву, постійно працювали з книгами, рукописами. Фінансів цілком вистачало. Я до того ж вже давно підзаробляв репетиторством в інтернеті, і, на щастя, бажаючих навчитися грати на класичній гітарі не ставало менше. Тому що YouTube, як не старайся, а не зможе навчити так, як жива людина-професіонал; це моє переконання.

Так я зміг заробити собі на автомобіль, по-трохи влаштовував і особисте життя. Поки ще не планував одружитися, як мій брат, але з Поліною моя сім’я була знайома. Не приховую, батьки теж інколи допомагали грішми, але загалом я намагався сам вести свій побут у своєму кутку.

   Того дня я вирішив нарешті позбутися старого комп’ютера. Просто розмістив оголошення на одному з сайтів, тому що викидати, звичайно, його було шкода. Системник прямо з дитинства. Він працював цілком стабільно, ніколи жодних проблем з ним не було. Колись я проводив дуже багато вільного часу за цим комп’ютером, грав в ігри, вивчав інтернет.

А зараз вже не хотілося, виріс. І тепер апарат обростав пилюкою та просто займав місце. Також не так давно я придбав ноутбук, тому потреби тримати масивний комп у себе в кімнаті більше не було. Отже я вирішив викласти на продаж і системник, і старий монітор, і клавіатуру з мишкою, і навіть навушники. Трохи подумавши, я прописав ціну – дві тисячі гривень. Врешті, не такі й великі гроші, але якось було ніяково просити більше за такий пристрій.

   Десь через пів години після розміщення оголошення мені написало троє користувачів: якийсь чолов’яга написав відразу: “Заберу.”, ще один профіль без фотографії вважав за потрібне уточнити у мене, чи “не стрьомно мені виставляти таке барахло”. Також була жіночка, підписана як Марія. Її повідомлення мені видалось найбільш ввічливим з усіх. Вона привіталася, уточнила ціну, поцікавилася, чи підійде такий комп’ютер сину для навчання… А потім додала:

   “Мені соромно це писати але як є так є. Ми живемо з дітьми трудно. Папа наш загинув три роки тому, я вдова. Виховую сина і дочку. Ми живемо на Сірих Садах. Нам дуже треба компютер. Ми нічо безкоштовно не просимо не подумайте. Але чи могли би ви привезти нам компютер і помогти синочку все підключити? Я не розуміюся в цьому я не маю кого попросити. Ми доплатимо. Дуже вас просимо…”

   Це якраз був вихідний. Їхати кудись в суботу не хотілося, але чомусь стало шкода цю жінку. Я взагалі звик вірити людям. Звичайно, бувало обпікався, але ж як жити по-іншому? Якщо не бачити в людях хороше і не вірити їм?

Я ще раз перечитав повідомлення жінки. Глянув на комп’ютер. Ну так, самовивіз може бути проблемою для самотньої жінки з двома дітьми. Щось відгукнулося всередині мене. Можливо дійсно для її сина мій старий комп пригодиться та ще прослужить декілька років. Може бути, це моя добра справа на суботу? Сірі Сади… Не так вже й далеко, в принципі. Хоч ціле життя прожив у рідному місті, а в тому районі ніколи ще не був, хіба що проїздом.

— Ти куди зібрався, Єлю?

   Так мама називала мене ще з дитинства. Моє ж повне ім’я — Єлисей. Мама якраз готувала, коли я приніс декілька коробок до коридору і почав взуватися. В одній коробці – монітор, навушники, мишка. В іншій – Системний блок.

— Другові комп’ютер відвезу. Мені вже не треба, а він стоїть, пилюку лишень збирає.

— Другові? Це кому?

— Ма, ну Грицеві. Яка різниця. Все, я потрохи вивантажуюсь у під’їзд. Ближче до вечора повернуся, ще до Поліни заїду – Відповів я та відкрив вхідні двері, щоб винести коробки назовні.

— Приведи Поліну на обід!

— Іншим разом, ма. У нас є справи. Все, я пішов!

   Батько як завжди в суботу спав, а брат із нареченою поки не показувалися зі своєї кімнати.

 

* * *
 

   Вулиця Електрична, де проживала жінка з дітьми, виглядала похмуро. Ось я тільки повернув з кільця на Григоренка, проїхав далі – і опинився в Сірих Садах.

Не дуже благополучний район, звичайно, але й тут якось живуть люди. Виглядало воно ніби інший світ: стара радянська забудова, неприбрані вулиці, давно закинута швейна фабрика. Ще й погода зіпсувалась, з’явився вітер і сніг почав сипати. Хоча ще вранці я переглядав прогноз, то день повинен був видатися досить погожим як для початку лютого.

   Люди ніби вимерли в цьому районі. Гнітючі будівлі, порожні провулки. І це всього лиш в декількох хвилинах їзди від цивілізації. І що цікаво, зовсім не край міста. Така собі чорна дірка посеред мегаполісу. Я зупинив свою чорну КІА біля тротуару і ще раз відкрив нашу переписку з жінкою. Так. Отже вона проживала у домі номер вісім. Ніби це воно. Я набрав її. Самотня мама підняла трубку практично відразу:

— Алло, ви вже приїхали?

— Так, я стою біля під’їзду. Чорна машина. Вийдете? Щоб я випадково до чужої квартири не заніс комп’ютер. Ну й допоможете трохи, тут декілька коробок…

   Доброта добротою, але сам я точно не збирався заносити все сам до чужого житла.

— А, бачу вас. Зараз підійдемо.

   Двигун замовк. Я відчинив дверцята, вийшов із машини, оглянувся. Навколо цілковита тиша. Непривітне місце. Не хотілося тут затримуватися довше ніж потрібно. Та й машину залишати без нагляду…

Раптом у мене задзвонив телефон. Я відволікся на мить, щоб підняти слухавку. Єдине, що встиг зрозуміти – це знову телефонувала жіночка. Цікаво, що не так? Чому вона ще не вийшла? Позаду щось зашуркотіло, а потім я отримав по голові. Перед очима пробігло багато різнокольорових крапок, здається я побачив ті самі зірочки, про люди інколи говорять, коли описують ефект від удару. На мить, втратив слух. Ноги підвели – я впав. Чийсь кросівок вдарив мене у сонячне сплетіння. Свідомість була все ще зі мною, але прилетіло мені добряче.

Перша думка – добре, що не на смерть. Відкашлявшись, я знову почав дихати. Трохи припіднявся на лікті та підперся об переднє колесо автомобіля.

— Сиди спокійно, дятел. Ключ від тачки, гаманець, телефон. Давай, а то грохну тебе.

   Говорив чоловік. Голос нервовий, прокурений. Навряд чи так звучав син тієї жінки-бідолаги. Та і який резон йому бити мене по голові? Якщо я ще мав допомогти з підключенням компа… Я витягнув гаманець, ключ та простягнув вперед. Далі віддав телефон. Поволі почав повертатися в реальність, навіть зміг розгледіти нападника. Ну і мордяка.

— От, це все. Більше нічого немає. Правда.

   Дебелий чолов’яга у синьому спортивному костюмі ще декілька разів ударив мене по обличчю та в живіт. Я знову опинився на асфальті. Руки нападника почали тягнути мене за комір куртки.

— Шкірянку знімай.

   Незграбними рухами я спробував виконати те, що було сказано, але вдалося не одразу.

— Ну, рухайся!

   Знову удар, цього разу ногою. Нарешті куртку з мене стягнули. Зробили це, звичайно, грубо.

— Не вбивайте. Я все віддав.

— Та кому ти всрався, щоб тебе вбивати. Ти – худоба. Можеш навіть в поліцію побігти, тебе і звідти нахер пошлють. Забудь.

   Звідкись з’явився ще один чоловік, цей був меншим на зріст. Ногою він наче колоду відпихнув мене від машини, взяв у напарника ключі. Вони сіли до салону, завели двигун, перший нападник щось пробурмотів, а далі машина рушила. Мить – і я залишився сам на порожній вулиці.

Без куртки, без грошей, без мобільника. Та ще й без авто. Мого улюбленого авто. Все сталося дуже стрімко.

   Метикувати після удару було важко. Мене нудило, я не міг сфокусувати зір, боліла черепна коробка. Похитуючись я прямував до під’їзду того самого будинку номер вісім, де за легендою жила ця жіночка з неіснуючим сином-школярем. Що це було? Підстава?

Чи просто ось такий збіг обставин? Потрібно хоч якусь допомогу отримати. Гірше вже не буде. Я відчував, що можу втратити свідомість просто серед вулиці. Впаду – замерзну. Тому йти кудись далі, чи чекати, що хтось надійде не було сенсу. Найближчий будинок знаходився за метрів двісті, я не був впевнений, що дійду.

   Я увійшов до під’їзду, старі дерев’яні двері голосно скрипнули. Кругом темно і сиро, наче у склепі.

— Ей. Допоможіть… — Тихо говорив я неслухняним язиком. Зупинився біля першої ж квартири та почав стукати. Спочатку тихо, потім голосніше. Стукав, стукав, навіть почав вже почав гукати про допомогу. Не відчиняли. Наступні двері – те саме. Вже майже гепаю в двері та кричу:

— Відкрийте будь ласка! Допоможіть!

   Люди не чують, або не хочуть чути. Чи вдома нікого немає. Якийсь район-примара, інакше не скажеш. Як же паршиво… Зверху хтось крокував, спускався з другого поверху:

— Ти чого кричиш? Ти хто?

— Я Єлисей.

— Хто-хто?

— Я не звідси… Напали… Вдарили… Все забрали… Мені погано – Видавив я з себе та почав падати, втративши усі сили. Молодий лисий чоловік років тридцяти-тридцяти п’яти підбіг до мене та допоміг втриматися.

— Під наркотою? Бухий?

— Ні… Мене побили…

— Ну, не падай. Мене Василем звати. Зараз до мене піднімемось. Давай. Тут недалеко.

   Я обперся на нього та доклав усіх зусиль, щоб дійти до квартири на другому поверсі. Далі не пам’ятаю як саме опинився у ліжку. Чи то заснув, чи то втратив свідомість… Наступне, що пригадую – розплющую очі, над собою бачу темно-блакитну низьку стелю і чую віддалений голос:

 — … От так, старий, прикинь. Я наберу тебе зараз, точно скажу. Ага. Ну я думаю, що так. Ага.

  У кімнаті темно. Запах стоїть затхлий, навколо безлад. Хто фарбує стіни у темно-голубий депресивний колір?... Окрім голосу власника квартири я ще почув бадьору музику з хриплого динаміка. Щось на іспанській, здається.

Настирлива противна пісенька. Не знаю, скільки я пролежав на тому ліжку, але надворі ще не вечір, через брудне вікно пробивалося бліде світло зимового дня. Я поволі піднявся з ліжка. Наче як живий. Все ще жахливо боліла голова та хотілося блювати. Ох.

— Добрий ранок, йолки-палки.

— Добрий ранок…

   Лисий молодик курив дешеву сигарету, і від диму я ледь не виблював на підлогу.

— Курити будеш?

— Дякую, я не курю. Скільки я пролежав, можете підказати?

— Можу підказати. Годинку десь. Чуєш, дружок, а що з тобою сталось там? Чого ти ходиш майже голий в такий мороз і двері людям вибиваєш?

— Я комп’ютер старий хотів продати. Ну, дешево… Віддати комусь. Жінка якась написала на сайті. Я ж оголошення зробив. От. Попросила привезти. У неї там син… Йому для навчання… Я привіз.

— І ти приперся в наш район от так? У піжонських черевиках своїх? Куртку теж з тебе стягнули?

— Куртку забрали, машину, мобільник, гроші, я взагалі без нічого.

— От так справи…

— Тут у цьому домі мешкає Марія? З двома дітьми?

— Хто?

— Ну жінка. Якій я комп’ютер привіз. Вона мені вказала цей адрес. І по телефону зі мною говорила…

— Тут ніколи жодна Марія не жила. У нас тут і сусідів майже немає. Ну, ти натрапив на класичний розвод, що я можу сказати. Тішся, що не убили. У нас на районі різне буває.

— Дякую, що допомогли мені.

   Василь докурив свою цигарку. Зміряв мене поглядом, злегка усміхнувся:

— Ну ти типу будь тут поки. Відлежись. Хавати хочеш?

— Я не хочу їсти, дякую, мене нудить. Є у вас якась таблетка від голови? Був би дуже вдячний… І зателефонувати від вас… Таксі б викликати. Я позичу у вас на дорогу. Я все віддам.

— Таблетку зараз організуємо.

   Через декілька хвилин він приніс мені велику білу таблетку та стакан води. Приніс навіть холодну ганчірку, щоб я до голови приклав. Я швидко проковтнув таблетку та почав охолоджувати мої нещасні мізки.

Це лишень у кіно після сильного удару по голові герої швидко приходять до тями. Я розумів, що мені дійсно пощастило, адже удар, в принципі, не був дуже сильним. Нападники не хотіли мене скалічити, або убити. Їхня ціль була просто пограбувати.

— А можна телефон?

— Посиди поки спокійно. Все тобі зробимо, поїдеш додому. Мені треба тут побалакати по телефончику. Ще води принести?

— Ні, дякую.

   Лисий молодик вийшов з кімнати та зачинив за собою двері. Самі ж двері були геть дешеві, напевне, такі двері взагалі немає сенсу ставити. Дмухнути трохи, і їх знесе. Уже не кажучи про звукоізоляцію; я міг розчути окремі фрази, які озвучував господар квартири, хоча спеціально не вслухався.

— … приїжджай… на ферму нового робітничка… Руслан… хех…оформимо… та це лох якийсь…

   Я піднявся з ліжка. Нудота відступила. Відчинив двері та спитав:

— Можна мені телефон будь ласка? Я таксі викличу.

   Нехороші думки почали народжуватися в душі. Дивний телефонний діалог напружував. Я відчув, як мені скрутило живота від злого передчуття. Потрібно було забиратися геть з квартири лисого господаря.

— Та сиди спокійно. Мій дружбан скоро приїде, він тебе відвезе.

— Не треба, я на таксі…

— Кажу тобі, сиди спокійно. У тебе голова не варить, яке ти таксі збирався викликати. А дружбан тебе доставить.

— Я краще піду… не треба…

   Я спробував підійти до своїх черевиків, щоб взутися, але молодик одразу ж з’явився у мене на шляху. Не боляче, але сильно він притис мене до стіни однією рукою. В іншій тримав кухонного ножа. Гостре лезо раптом вперлося мені в шию:

— Тихо! Ти нікуди не підеш. Ти вже доходився сьогодні. Мало? Ще хоч слово скажеш, або зробиш рух, я тебе приріжу. Чув мене?

   Я кивнув. Василь відпустив.

— Пішов назад до кімнати. Бігом!

   Я підкорився. Потрібно було щось вигадати, і то як можна швидше. Адже до цього лисого вже прямують його друзі, як я розумів. Ті, що говорили з ним по телефону про якусь ферму. А ще – мене назвали лохом. Можливо, не дарма.

Адже втрапити у таке… Я глянув на брудні шибки маленького віконця у кімнаті. Ні, не варіант. Нічого не встигну зробити. Він почує. Я оглянув кімнату – старе крісло біля ліжка, килим на стіні, перекошена тумбочка в кутку. Все. Брати до рук стільця та кидатися на власника квартири? Приріже. Я відчував, як пульсує кров в організмі, кожен удар серця відбивався болем у черепній коробці. Ноги тремтіли, але я хоча б стояв на них більш впевнено. Господар квартири увійшов за мною. Штовхнув мене на ліжко. Сів на стілець поряд.

— Послухай, не показуй цирк тут. У тебе невеликий вибір. Або ти поводишся тихо, приїжджає мій кореш, і ти покірно ідеш з ним. Тебе ніхто не здасть на органи, не уб’є, не бійся. Просто на ферму поїдеш. Будеш працювати. Попрацюєш так декілька місяців, і тебе відпустять на всі чотири. Тобто або ти себе тихо поводиш і живеш. Або я тебе приріжу от прямо на цьому ліжку. Віриш, що я це швидко можу зробити? І без наслідків? Віриш?

— Вірю… Не треба, будь ласка…

   Задзвонив телефон на кухні. Лисий молодик забув його взяти з собою. Він швидко вийшов з кімнати. Пройшло секунд сорок десь.

Василь почував себе впевнено і зовсім мене не боявся. Кажуть, екстремальні ситуації здатні розбудити всередині нас таке, про існування чого ми не здогадуємося. Не можу пояснити нічим іншим той факт, що мені до голови прийшло зробити наступне. Я взяв стакан з недопитою водою та вилив собі на джинси. Потім опустився на коліна, та почав голосити, не дочекавшись поки повернеться лисий покидьок:

— Я дуже прошу, я дуже прошу, дайте щось від серця, будь ласка! У мене хворе серце, я дуже прошу вас…

   Голос звучав жалюгідно, наче щеня плакало. Але у цій ситуації мені не довелося докладати зусиль, щоб досягти такого ефекту. Мені дійсно було страшно. До такої степені, що якби я дійсно хотів до туалету, то і вода не потрібна була.

— Що ти тут шмарклі розпустив?

   В дверях стояв молодий чоловік з ножем. У вільній руці він тримав мобільник.

— Я благаю… Дайте щось від серця… Що не будь.

— Так, я потім тебе наберу, старий, тут у мене справа. Роби поки що як кажу.

   Він завершив телефонну розмову, поглянув на мене та вилаявся. Мабуть, трохи розгубився, коли побачив мої мокрі джинси.

— Фу, яка ж ти мерзенна скотина!

   Я почав розстібати ґудзики сорочки, ніби мені важко дихати. Руки тремтіли й так – тут вигадувати нічого не довелося. Постарався зробити таке нещасне й водночас жахливе обличчя, яке тільки міг. І це подіяло. Господар квартири розгубився на хвильку.

— У мене серце… Хронічний перикардит… Серце… Благаю…

   Перикардит – здається, запалення стінок серця. Можливо й ні. Я читав щось про цю хворобу в інтернеті, чи якесь відео дивився. Не пам’ятаю. А от назву самого захворювання запам’ятав.

   Я ніколи не вважав себе сміливою людиною. Досі не розумію, як я на це відважився тоді. Адреналін, отже, творить чудеса. Коли лисий молодик повернувся з якимось пакетом в руках (напевне, аптечкою), я вже зрозумів, що я зараз зроблю. Іншого виходу не було. Я вдав, ніби задихаюсь. Нігтями дряпав собі груди, примружив очі та хрипів. Нігті залишали глибокі сліди на шкірі, мені пекло.

— Ну, ну, Євгеній, чи як там тебе. Зараз, чекай. Не треба копита відкидати…

   Видовище було ефектним, це я відразу зрозумів. Він всього на мить відволікся на пакет з ліками, але цього вистачило, щоб я з усіх своїх сил, що у мене залишилися, кинувся на нього з кулаком вперед.

Я вгатив йому якраз у сонячне сплетіння; напевне тому, що ще зовсім недавно і сам туди отримав удар. А можливо я згадав щось, чому навчився під час відвідування секції боксу, яку ми відвідували з братом ще в підлітковому віці. Нас затягли туди шкільні товариші.

Ми змогли цілих пів року відвідувати заняття в таємниці від батьків. Коли ж вони дізналися про хобі своїх хлопчиків – був страшенний скандал. Тоді вони заборонили займатися “цією м’ясорубкою для бидла”, сказали, що ми соромимо родину, та виносили нам з Орестом мізки декілька місяців поспіль.

   Як не дивно, я встиг влучити. Лисий тихо зойкнув, я навалився на нього всією вагою свого тіла, ми впали на підлогу. Я вчепився його праву руку, що продовжувала стискати ніж. Він не відпускав. Ще трохи, і він почне бити у відповідь. Тоді мені кінець. Я не вигадав нічого іншого, як просто вчепитися зубами у його щоку. Хотів відволікти від ножа. Потрібно дістати ніж. Ніж.

Я втиснув зуби у його шкіру, частково зачепив губі його рот. Лисий молодик заволав від мого “поцілунку” так, що у мене ледь не вибухнув череп. І здається це не просто порівняння – його крик викликав сильний головний біль. Хоча він і не думав вщухати й так.

Я тиснув зубами що мав сил, і намагався витягнути ніж. Годі й дивуватися, звідки я тоді знайшов сили. Коли мені врешті вдалося забрати у Василя холодну зброю, я ледь не впав знесилений, перед очима забігали мурашки. Лисий продовжував кричати. Я виплюнув те, що було у мене в роті, ледь не наблював на підлогу.

З моїх вуст стікала кров, а господар квартири намагався затиснути рану рукою та невпинно лаявся. Взявши ножа міцним хватом, я швидко підвівся. Довкола все хиталося. Хотів, було, пригрозити Василеві ножем, але вирішив краще втікати, поки була така можливість. Молодик почав підводитися, його обличчя заливала кров.

— Суко! УБ’Ю!!!

   Прожогом я вибіг з квартири. Не пам’ятаю, як її відчинив, але якщо я звідти вибрався – отже замок був звичайним. Я біг сходами, задихаючись від жаху. Ще трохи – і вхідні двері до під’їзду. І ось – на вході з’явилось двоє чоловіків. Напевне це й були друзі Василя.

Не зупинячись, я влетів в них немов шар для боулінгу в кеглі, одного точно збив з ніг. Я не відчував землі під собою і не розумів, що роблю. Просто біг. Збивши чоловіка з ніг, я сам ледь не впав, але сяк-так втримався на ногах. Я підняв догори ножа:

— Назад!!!! Назад!!! У мене ніж!!! Назад!!!

   Мені здавалося, що я кричу, але слова губилися десь в горлянці. Дряпали мені рота, виходили назовні окремими складами. Двоє чоловіків витріщилися на мене.

Обличчя одного я запам’ятав, він, вочевидь, давно не брився. Мав густі брови та смуглу шкіру. Цікаво, це випадково не він Руслан?... Біля під’їзду я помітив коричневий мінівен. Туди, напевне, мене і збирались засунути. Я продовжив тікати.

   Мені весь час здавалося, що розгнівані чоловіки женуться за мною. Ось-ось і схоплять. Одному Богу відомо, куди я забіг врешті решт. Я минув декілька дворів, вибір на дорогу, ледь не втрапив під колеса якоїсь машини.

Не знаю, чи бігли вони, а якщо бігли, то як довго, але все ж втекти я зміг. Гарячий піт заливав мені очі, жахливо боліла голова. Я знесилено впав біля якогось сміттєвого баку. Мене одразу ж знудило. Перед собою бачив лишень пелену. Не знаю, чи втрачав свідомість. Але чітко пам’ятаю неймовірний холод. Я ж був без куртки, у одній лишень сорочці. Та ще й джинси мокрі. Точно захворію. А ще – тут щось дуже сильно смерділо поряд. Окрім смітника.

— Що ти тут розлігся?

   Я підвів погляд. Наді мною схилився бомж. Он воно що.

— Мені холодно.

— Забирайся до чортової матері від мого смітника. Іди далі. Це моя вулиця.

— Я… Мені не потрібен смітник.

— Пішов звідси, наркот! Встав і пішов!

   Я через силу підвівся. Вигляд я, напевне, дійсно мав не дуже презентабельний. І навколо рота, припускаю, була кров лисого покидька з вулиці Електричної.

— Ну що це за день такий, а?! – Запитав я незрозуміло в кого, стримуючи сльози. Агресивний бомж показав мені середній палець. Плакати хотілося чи то від болю, чи від образи, чи від того, що замерз. Я насилу підвівся та побрів вперед. Ножа, до речі, при мені вже не було. Я міг загубити його ще коли зіткнувся з чоловіками біля під’їзду. Або коли біг.

 

* * *
 

   Сірі Сади. Назва повністю відповідала району. Все було зовсім сірим, я жодної яскравої фарби не побачив, або привітної людини. Я брів вулицею під назвою Староміська та намагався заговорити з поодинокими перехожими.

— Я перепрошую… Телефон… Мене пограбували… Можна я подзвоню з вашого?... Я… Я просто подзвонити…

   Що б я не казав – а люди сторонилися. Дійсно думали, що наркоман, або вуличний псих. Мені ставало гірше, я дуже потребував тепла і хоч трохи спокою. Хоча б хтось дав телефон… Дістатися додому хоч якось… Ще й як на зло жодної аптеки, чи магазину, ну нічогісінько я не побачив, поки йшов тією вулицею. Десь на обрії щось зелене миготіло, от туди я й прямував, раз по раз протираючи липкий сніг з лоба та незграбно поправляючи зачіску. Які ж дурниці!

 — Я перепрошую… Мені потрібно подзвонити… будь ласка… Мене пограбували…

 — Господи, що з вами?

    Якась жінка. В руках – пакети. Ага, отже поряд все ж тут був магазин. Він або пройшов повз, або ще не дійшов до нього. Жінка навіть не жінка, а дівчина зовсім юна. Вона єдина, хто не жахнувся мого вигляду.

 — Мене побили і пограбували… Мені треба додому… Викличте таксі… будь ласка.

 — Ви на ногах не стоїте! Так, пішли зі мною! Я ось тут живу, у цьому домі. Зараз відігріємо вас, я спробую допомогти.

   Я завагався. Знову відвідати квартиру невідомої людини у цьому районі? Що ще могло зі мною статися? Зрештою… Нехай буде, що буде. Блискавка ж не буде бити по мені третій раз сьогодні. Тому що не може на одну людину звалитися стільки нещасть в один день.

 — Дякую…

    І я поплентався за дівчиною.

    Під’їзд у її домі був більш охайним, і тут вже був ліфт. Симпатична молода дівчина поклала на підлогу ліфту два повні пакети з продуктами та їжею.

 — А ви самі не звідси?

 — Ні… Я проїздом. У справах. Пограбували. Все дуже швидко сталося.

 — У вас обличчя у крові.

 — Ага. Ви єдина, хто не злякався. Дякую вам.

   Ліфт зупинився на третьому поверсі. Квартира дівчини була якраз поряд, найближче до ліфту. Знову поклавши пакети на підлогу, вона провертіла ключ у дверному замку двічі, механізм клацнув і двері відчинилися.

Я б допоміг їй з пакетами, як справжній джентльмен. Але тоді я потребував допомоги сам і міг тільки крокувати вперед. Ми зайшли всередину. Вона замкнула двері. Тепло, нарешті! Я аж тоді зрозумів, що у мене заклякли пальці від холоду і я не можу ними рухати. А ще я помітив, що двері вона зачинила одразу на всі замки. Цікаво, чому…

 — Ну де ти там шляєшся? – Пролунав низький чоловічий голос зсередини квартири – У мене зараз кишки в трубку звернуться!

 — Зараз, зараз я все зроблю – Крикнула у відповідь дівчина, а потім повернулася до мене і додала вже тихіше – Ви голодний мабуть, так?

 — Гей, з ким ти там балакаєш?

   Зсередини квартири вийшов худий та високий як чапля чоловік у майці та спортивних штанах. На плечах – татуювання. Тюремні зірки, чи як вони там називаються.

 — Тут чоловіка пограбували і побили… Йому відігрітися треба.

 — Ти дурнувата зовсім!? Ти для чого в хату лівих людей тащиш!?

 — Я краще піду…

   Я розвернувся щоб швидше покинути квартиру, але цупка рука вчепилася у моє плече та потягла назад.

— Стояти!

   Він приклав мені щось холодне та металеве до потилиці. Довго не довелося думати, що це.

— Розвернувся повільно. Ось так.

— Павлику, може не треба? Він же зовсім бідолага, я ж…

   Худий мешканець квартири різко дав дівчині дзвінкого ляпаса.

— Ти взагалі рота закрий. Ти вкурюєш, що я переховуюсь? Тобі це треба нагадувати кожен день, коза тупа?

   Вона мовчки приклала долоню до обличчя та опустила погляд. Я розвернувся і побачив дуло пістолета. Продукти з пакету часткового висипалися на підлогу.

— Павлику, заспокойся…

— Тихо!

   Пістолет дивився мені поміж очі. Я підняв руки та спробував теж заспокоїти чоловіка навпроти:

— Я просто піду. Мені нічого не треба. Я нікому нічого не скажу. Будь ласка.

   У відповідь Павлик недобре усміхнувся. Очі в нього були тьмяні, він дивився ніби скрізь мене.

  Вони зв’язали мені руки та ноги. Дівчина злякано дивилася на мене заплаканими очима. Можливо, відчувала провину. Зв’язали, як я міг відчути, не дуже сильно. Але все рівно рухати руками було важко, вони ще не встигли зігрітися як слід.

— Ще раз питаю, ти хто? Звідки взявся?

— Мене звати Єлисей. Я тут у справах був. В районі. Мене пограбували. Побили. Все забрали. Я йшов за допомогою. Побачив вашу… дівчину. Вона привела мене, щоб я відігрівся.

   Я лежав на паркеті. Прямо біля мого обличчя стояли порожні пляшки від пива та горілки, на журнальному столику я помітив якісь пакетики із зеленою травою, схожою на чай. Кімнату давно не провітрювали, пахнуло там потом, перегаром та чимось ще. В цьому районі усі свіжого повітря бояються, чи як? Павлик сидів на ліжку, не зводив з мене пістолета та допитував.

— Ну і якого чорта ти прийшов сюди? А?

— Я просто хотів викликати таксі. Ваша дівчина запропонувала піднятися. До квартири. Щоб я зігрівся. І все.

— Ти на ідіота схожий, точно не з нашого району. Які у тебе справи могли бути на Сірих Садах, га? Ти ж мене вислідковував! А ну скажи моє ім’я!

— Я не знаю, я нічого не відслідковував, мене просто пограбували, я просто хочу додому, мені нічого не потрібно…

   Павло, вочевидь, нервував. Він підвівся, підійшов до мене та боляче притиснув дуло пістолета до лоба.

— Хто тебе відправив? Що ти тут винюхував!?

   Мені здалося, що він сам себе заводить, щоб злитися дужче. Тому що коли ти на злих емоціях, то тобі ж легше щось вчинити… Не дуже хороше. Мабуть.

— Ніхто. Я сам приїхав. Мене пограбували…

   Скільки ж разів за цей день я повторював одне й те саме? Павло опустив пістолет та вийшов з кімнати. Його дівчина поралась з чимось на кухні та час від часу рюмсала. Павло сказав їй щось тихо, я не міг розібрати що саме. А через мить дівчина заголосила:

— Ні-ні-ні, Павлику, не треба, не роби, я тебе благаю, вибач мені! Вибач!

— Заткни рота! Це ти все винна, тепер треба виправити!

   Я, звичайно, не лежав просто так не чекав, чим все закінчиться. Я вже зрозумів, до чого йде справа. Мені знову пощастило: у дівчини руки були геть неслухняні, коли вона допомагала мене зв’язати.

А її партнер точно перебував у зміненому стані свідомості. Зараз руки мені давалися важко, а от ноги – ще декілька рухів, і я зміг вивільнити їх.

— Ні, сонечко, не роби, я тебе прошу, ні!

— Перестань! Відпусти мене! Відпусти, суко тупоголова!

   Далі вона зойкнула, вочевидь Павло ще раз її ударив. Я встиг підвестися. Ноги трохи задеревіли, але слухалися. Балкон. Двері на нього ще старі, не металопластикові. Це – удача! Отже, я зможу їх розбити. В кухні відбувалась якась метушня, я почув кроки. Напевне, Павло йшов.

Що він робитиме далі зі мною, я вже не хотів знати. У відчаї я розігнався як міг та влетів в двері балкону. Ліве плече вибухнуло болем, скло розбилося. Як же добре, що той балкон не був заскленим!

— А ну йди сюди!

   Найбільше я боявся почути постріл. Але його не було. Я майже відчув, як худий злочинець намагається мене схопити і з останніх я перевалився через балкон. Полетів униз. Це був третій поверх.

* * *
 

   Не знаю, чи зламав я щось при падінні, але було дуже боляче, коли я гепнув об сніг. Плече, голова, ноги, все боліло так, ніби моє тіло пустили через м’ясорубку. Руки все ще зв’язані позаду. Я спробував підвестися, знову упав до снігової купи. Добре, що була зима, інакше точно розбився б. Ще одна спроба встати – цього разу вдала. Ще один крок. Підвернулась нога, я впав. Вдарився травмованим плечем. Відразу заплакав від болю та безсилля. Ще раз підйом. Іду. Пришвидшую крок, кульгаю.

Лишень би забратися звідси, лишень би Павло не застрелив мене з балкону. Ну. Ще трохи. І ще… І ще… Крок за кроком я продовжував свій шлях далі. За мною ніхто не гнався. Все ж дістався нарешті до зеленої вивіски, яку бачив до цього здалеку. Аптека. Заходити досередини я не став, тому що вже на той момент зрозумів, що таке Сірі Сади. Потрібно просто вибратися з цього району.

А ще – вивільнити руки. Останнє вдалося далеко не одразу, довелося довго тертися цупким шнурком об високі бетонні сходи біля ломбарду. Мені вже було байдуже як я виглядаю та що подумають люди. Їм теж було все рівно – всі проходили повз. Нарешті звільнивши руки, я обняв себе за плечі, та сів на сходи. Тихо заплакав.

   Вже коли я вийшов з проклятого району – побачив потрібний мені тролейбус. Увійшов всередину, і відразу чесно попередив кондуктора, що я без грошей. Старша жінка подивилася на мене, наче інопланетянина побачила та махнула рукою. Врешті, я повернувся додому вже геть після обіду. Я мовчки пройшов повз маму, ігноруючи її стурбованість моїм виглядом.

Щось говорив батько. Ореста с дружиною не було вдома, отже попленталися кудись. Увійшов до своєї кімнати, зачинив двері, сів на ліжко. Порожньо. У голові нічогісінько. Який паршивий день. Скільки ж лайна вилилося на мене всього за декілька годин. І за що? За те, що я хотів зробити добру справу? Привезти комп’ютер самотній мамі з двома дітьми та допомогти все налаштувати? Я витер очі хустинкою. Поки ще є сили, поки я геть не зліг з температурою, або щось таке – потрібно рухатися.

   Я випив протизапальне, одягнув свою стару куртку та перевзувся в сухе взуття. Мене вже добряче трусило.

— Єлю, що з тобою сталося!? Ти весь побитий! Де куртка? Де телефон? Ти…

— Ма, дай свій мобільник будь ласка.

— Що сталося? Де твій телефон?

— Просто дай мобільник і замовкни! Будь ласка! Я прошу тебе!

   Мама відразу притихла. Батько на кухні теж завмер. Я підійшов до столу, там стояв телефон мами. Взяв його.

— Тату, якщо твоя ласка, дай-но ключі від машини.

— Сину, ти не забувався, ти не підвищуй голос на матір!

— Тату, дай ключі від машини зараз же, я не в тому стані зараз. Дай ключі. Негайно! Будь добрий!

   Батько щось говорив, намагався мені заглянути в очі, але я його не бачив. Ключі все ж дав. Власне, я знав де вони, тому я так чи інакше забрав би їх. Я взяв телефон, ключі від машини батька, вийшов з під’їзду свого дому, навіть не зачинивши дверей. Ні. Це все неправильно. Так не повинно бути. Неправильно. З цими думками я сів до позашляховика мого батька і поїхав.

   Звичайно без посвідчення водія я міг втрапити в чергову халепу, але мені було вже байдуже. Гриць, мабуть один з моїх найближчих друзів, жив недалеко, в цьому ж районі. Я знав його номер напам’ять, тому легко подзвонив з маминого мобільника, попередив про візит. Коли Гриць побачив мене на порозі своєї квартири, то аж закляк.

— Грицю, мені потрібна твоя рушниця і коробка патронів. Я буду тобі дуже вдячний за допомогу.

— Кгм. Що сталося?

— Ти – мій друг. Я прийшов до тебе зараз за допомогою. Дай мені рушницю і патрони. Мені це дуже потрібно.

   Друг, бува, трохи прихилив двері, але я впевнено увійшов до квартири.   

— Зараз не потрібно зі мною сперечатися. Це для тебе може погано закінчитися. Вибач за незручність. Неси сюди гвинтівку і коробку патронів.

   Мабуть я виглядав переконливо, тому що вмить зблідлий Гриць, повільно задкуючи, пішов досередини квартири.

— І дзвонити нікуди навіть не думай. Я ще раз тобі кажу, зараз я не в тому настрої, зроби, що кажу, і буде все добре. Будь ласка.

   Гриць захоплювався полюванням та рибалкою. І якщо на рибалку і я інколи міг з ним відправитися, то полювання я ніколи не розумів. Не лежала душа до вбивства беззахисних тварин. Декілька разів, правда, ми стріляли по бляшанках від пива за містом. Це було нечасто, але певні навички я надіявся, що залишились. Гриць приніс мені рушницю та коробку з патронами.

— Що, що сталося, ти можеш сказати? Хто тебе так?...

— Ніхто, Грицю. Дякую. Ще раз вибач, що потурбував.

— Зачекай, я зараз з тобою…

   Гриць вийшов вслід за мною з квартири, він намагався все ж допитатися в мене, що відбулося. Запитував щось про батьків, про Поліну, чи з ними, мовляв, все гаразд. Я нічого йому не відповів, тільки жестом показав, мовляв, стій. І йди назад. Обережно поклав рушницю на заднє сидіння, патрони – поряд. Поки ще не звечоріло, потрібно встигнути дістатися до Сірих Садів.

   Я добре пам’ятав, як доїхати до вулиці Електричної, дому номер вісім. Я мчав, здається, порушуючи все, що тільки можна і створюючи раз за разом аварійні ситуації. Дивно, що я не натрапив на жодний патруль поліції, і що не спричинив якусь аварію. Напевне, вищі сили підтримували прийняте мною рішення та вирішили не вмішуватися в той вечір.

Вечір, тому що зимові сутінки вже почали обіймати Сірі Сади, коли я зупинив позашляховик на тому ж місці, де ще сьогодні