Раді Вас бачити!

Вже не знаю, на щастя чи на біду відбулась із нами ця історія – напевно, залежить від того, під яким кутом дивитись, та сталось так, що ми з подругою потрапили до іншого світу саме в той час, коли місцевий король влаштував тижневе свято, маючи на меті знайти наречену для свого сина.

Нам би сидіти тихо й шукати шлях додому, але моя подруга не лише закохалась у спадкоємця престолу і приймає участь у цьому відборі; у неї раптово з’явились магічні сили.

Та за законом підлості, якщо щось повинно піти не так, воно неодмінно станеться. Одна за одною зникають претендентки на руку і серце принца, що правда, потім дівчат знаходять, але з амнезією та висушеним магічним резервом. Що й казати, скандал світового рівня!

Чи може щось бути гірше? Виявляється, так! Бо саме нас із подругою Голова Королівської служби безпеки підозрює у нападі на претенденток!

Щоб врятувати колежанку, яка може стати наступною жертвою, та довести нашу із нею непричетність до цієї ганебної справи, я вирішила знайти справжнього злодія. Хіба дарма я мрію стати поліціянткою? Звісно, ні! То ж, яка різниця, в якому зі світів давати прочухана негідникам та поганцям? Зло – є зло, де б воно не було. Кому як не нам, українцям, це знати.

Глава. 1 Як все починалось

- Щоб вони повиздихали зі своєю балістикою! - зі злістю пробурмотіла я. Мене душила лють. Повітряна тривога лунала вже більше трьох годин. У нашому вимушеному сховку, обладнаному у підвалі будинку, окрім мене та моєї подруги Маргарити, я налічила близько двадцяти осіб: пара пенсіонерів, матусі з дітками та дівчина з хлопцем, які тримали на руках трьох котів і собаку.

Після чергового вибуху, що пролунав надто близько від нашого сховища, пес підняв голову до стелі й тихо заскавулив.

- Та заспокойте вже його! Скільки можна! – скрикнула одна з матусь.

- Чого ви вз’їлися!? Йому теж лячно! - огризнувся хлопець, ще більше пригортаючи пса до себе.

- Так, дівчино, тварина не винна, - заступилась за собаку жіночка поважного віку.

- На минулому тижні у нашого сусіда пес помер від розриву серця. Злякався вибухів, - важко зітхнув літній чоловік.

- Божечко, допоможи нам! Хай нас не зачепить! – палко шепотіла одна з матусь.

- Як-то кажуть, свою не почуєш, - гірко посміхнувся пенсіонер, - у разі чого, наша панелька складеться, як картковий будинок.

- Що ви таке кажете! – в голосі жінки, що лаялась на пса, промайнули істеричні ноти. - Краще б вже мовчали, аніж рота свого розкривати!

- А ну, тихо! – не витримала я, наслідуючи командний тон одного зі своїх викладачів. - За вашими воланнями ми відбою не почуємо!

Як це було не дивно, але мене послухали, і «розбір польотів» припинився.

- Хочеш розкажу тобі казку? - моя подруга лагідно посміхнулась дівчинці, що сиділа до нас найближче.

- Добру? – вона повернула до Марго перелякане личко.

- Добру й чарівну, - відповіла Маргарита, - про далекий-далекий світ, і дівчину, що випадково туди потрапила.

Дитинка зацікавлено слухала розповідь, а я посміхнулась – от де стало в нагоді захоплення моєї подруги самвидавом. Вона перечитала багато книжок про прекрасних та могутніх потраплянок до інших світів, і зараз розповідала одну з них, то ж до кінця тривоги дітлахи будуть зайняті.

Я, на відміну від подруги, книги подібного спрямування не любила. Мені імпонувало щось у дусі Брема Стокера, Зоряних війн або Марвел, хоча доктор Стрендж – теж гідний тип, дарма що маг. Але найбільше мені подобалась Чорна Удова. Я навіть усі її бойові прийоми вивчила, що правда, волосся у мене фіолетове, а не руде.

Взагалі, ми з подругою нагадували героїнь старого аніме «Кенді, Кенді» - обидві виросли в дитячому будинку. За характером, Марго була схожа на тендітну й нерішучу Ані, а я – один в один походила на войовничу Кенді, бо навкруги дитбудинку усі дерева облазила, і була ватажком серед інших дітлахів. Напевне, тому і майбутні професії ми обрали різні. Маргарита мріяла стати вихователем, опікуватись тваринами та зустріти величезне взаємне кохання усього свого життя, а я – боротися зі злом.

- У вас такий наказовий тон, дитинко, - звернувся до мене літній чоловік. – Ви напевно десь навчаєтесь?

- Так, в академії патрульної поліції, - почала розповідати я.

- О! То ми – колеги, - посміхнувся пенсіонер. - Я теж колись боровся зі злочинцями. Щоправда, було це багато років тому.

Нашу приємну бесіду перервав черговий вибух, що пролунав небезпечно близько від будинку. Ми усі відчули як струснулися дев’ять поверхів, що височіли над нами, а потім пролунав до огидності моторошний звук – звук бетону та арматури, що важко й швидко несеться до низу.

Напевно, моя підсвідомість спрацювала раніше, аніж я сама усвідомила, що роблю. Поряд зі мною навкіс впала бетонна плита, під яку я піднирнула, тягнучи з собою Марго. Вуха заклало від криків та скреготу, перед очима серед пилу раптом запалало золотисте коло, в середині якого виднівся шматок зеленої трави. Не усвідомлюючи своїх дій, я штовхнула туди подругу, сподіваючись що назовні нас швидше знайдуть. Останнє, що пам’ятаю, думку, що дідок мав рацію – «панелька» рухнула, як картковий будинок.

*****

Перше, що я усвідомила потім – різке світло, що пробивалось навіть крізь заплющені повіки. За ним накотив біль, а наступними, як крізь вату, почулися чиїсь голоси. Отже, нас врятували, це добре.

- Карета перевернулась, допоможіть мені їх витягти! – донісся до мене чоловічий голос.

Я розплющила очі та здивовано втупилась у невеличкий отвір з уламками скла та рожевого оксамиту, в якому заплуталась моя ліва нога. Правою ногою я, напевно, намагалась вибити скло, щоб вибратись. Одна з рожевих штор, а це стовідсотково були штори, закривала обличчя непритомної Маргарити. Я насилу підвелась, відчуваючи присмак крові на губах та біль в усьому тілі, й остаточно роздивилась. Ми лантухом валялись в кареті. Тієї ж миті дверцята екіпажу наче вирвало з корінням, і над нами з’явилась чоловіча голова, яку вінчала невеличка корона. Одночасно з цією появою Марго застогнала та відкинула штору від свого обличчя. Чоловік та моя подруга, не мигаючи, дивились один на одну.

- Дозвольте відрекомендуватись, шановні пані, я – Ендрю, принц Тревонії, - промовив молодий чоловік.

- Принц? – ошелешено повторила Марго. - Ми що, потраплянки?

- Як ви себе почуваєте? – промовив молодий чоловік. - Не хвилюйтесь, зараз ми вас витягнемо.

*****

Що й казати, сидіти в стандартному для людського тіла положенні, було набагато приємніше, аніж валялись зламаною лялькою. Нам на місці надали першу допомогу і навіть запропонували підкріпитися. Шлунок трохи мутило, тому від їжі ми з Марго відмовились, але уважно спостерігали за нашими рятівниками. Ну, як спостерігали? Подруга дивилась виключно на принца, а я, за звичкою, напрацьованою в академії, не зводила очей з усієї четвірки.

Головним виявився принц Ендрю, саме так він відрекомендувався, коли вводив нас у курс справи. З його слів, ми потрапили до світу Дріланд, а точніше, до його країни-столиці Тревонії, де зараз правив король Мейдар ІІІ, батько принца Ендрю.

Новину, що ми стали потраплянками, кожна з нас сприйняла зі своєї дзвіниці. Марго зраділа до нестями – збулась її ванільна мрія, а я нарешті зрозуміла, чому в середині грудня раптово побачила соковиту зелену траву, якщо до початку повітряної тривоги навкруги лежав сніг. Звісно, я б могла все зписати на травмування, але тоді б виходило, що нас подругою відвідали однакові галюцинації. Що ж, посиділи, відпочили, тепер треба дізнатись, чого від нас потрібно аборигенам.

- То чого ви хочете від нас? – запитала я, пильно розглядаючи кожного з чоловіків.

Принцу Ендрю на вигляд було близько двадцяти трьох років, він був середнього зросту, спортивної статури, чорнявий з темно-сірими очима, що ховались за окулярами в тонкій срібній оправі. Делікатний молодик з приємною посмішкою. Вдягнений дорого, але без помпезності. Інші чоловіки, явно його слуги, носили чорно-золоті лівреї.

- Справа делікатна, шановні пані, - почав говорити принц Ендрю. - Справа в тому, що ми розраховували побачити лише одну дівчину з іншого виміру, - принц кинув багатозначний погляд на Марго, від чого моя подруга зашарілась, немов троянда, - а поява двох чарівних панянок сплутала нам усі карти, - тепер він дивився на мене.

- А можете якось доступніше пояснити? – запитала я.

- Напевно, потрібно почати з головного, - принц потер перенісся, наче дійсно був дуже розгубленим і тепер не знав, що йому робити. - Справа в тому, що крім Тревонії в нашому світі існує ще десять королівств, які мають свої столиці, але підпорядковуються нам. За довгий час у нас склалась давня традиція, що на Тижневе свято відбору з’їжджаються представниці з усіх одинадцяти держав, і раз на сто років дванадцятою претенденткою стає дівчина з іншого світу. Я особисто зустрічаю кожну кандидатку, і супроводжую її до палацу на майбутній відбір. Ця встановлена традиція жодного разу не давала збій, але зараз я не знаю, що робити.

- Тобто, якщо я правильно вас зрозуміла, - Маргарита кинула схвильований погляд на мене, а потім на принца, - ваш батько влаштував відбір, щоб ви знайшли собі наречену?

- Так, шановна пані Марго, - відповів принц. - Проте претенденток повинно бути дванадцять, ніяк не більше, бо зруйнуються споконвічні засади, на яких тримається мир між нашими королівствами.

- Тобто, чортова дюжина не підходить, і у вас дебет з кредитом не сходяться? – засміялась я.

- Я не знаю, хто ці шановні особи і чому вони не можуть зустрітися, але чи можу я просити вас, поважні пані, самостійно вирішити свою долю? – промовив здивований принц. Він явно не розумів моїх натяків ані про нещасливу прикмету тринадцятого числа, ані про бухгалтерську термінологію.

- Шановний принце, то ви у такий вишуканий спосіб натякаєте, щоб ми самі вирішили, хто прийматиме участь у відборі? – я заховала посмішку.

- З мого боку це доволі нечемно, навіть не гідно, але саме так це й виглядає, - вкінець знітився принц.

Марго дивилась на мене поглядом усім відомого кота зі Шрека, ну в нашому світі відомого, і я не змогла їй відмовити. Втім, це була не єдина причина. Я ще розумію конкурс на заміщення вакантної посади, але щоб отримати чоловіка, навіть якщо й принца? Для мене це занадто. Ендрю, звісно, чарівний, але не мій типаж.

- Отже, я можу супроводжувати пані Маргариту в якості компаньйонки? – я натякнула на ймовірний розвиток подій і те, що в жодному разі не претендую на престол Тревонії.

- Це було б прекрасно! – з виразом невимовного полегшення видихнув принц, який, здається, навіть забув як дихати, поки ми з подругою передивлялись.

Я посміхнулась, чудово розуміючи, хто має усі шанси стати майбутньою королевою Тревонії. Ну а що, Марго доволі симпатична, навіть красива. Вона трохи нижча за Ендрю, має порцелянову шкіру, шоколадного відтінку волосся, чарівні темно-карі очі та струнку жіночну фігуру. До того ж, подрузі явно сподобався принц. То ж, нехай вони, як у казці, живуть довго та щасливо. Бо на відміну від неї, я точно планую повернутись додому.

- Я невимовно радий, що все вирішилось так легко, - посміхнувся Ендрю. - Тоді, пані Маргарито, прошу вас вдягнути оце.

Принц дістав якийсь кулон на ланцюжку, декілька митей дивився на нього, наче випав з реальності, а потім застібнув прикрасу на шиї Марго. Прикраса блимнула синім.

- А що це за річ? – чомусь у мені миттєво сколихнулась підозра.

- У кожної претендентки є подібний кулон, - пояснив Ендрю. - Одна з традицій відбору.

- Дякую, принце, він просто чарівний, - посміхнулась Марго. Подруга взяла прикрасу до рук і прийнялась роздивлятись. Кулон дійсно був красивий, майстерно зроблений та вкритий якоюсь в’яззю, напевно, місцевими письменами.

- Тепер ми можемо їхати, - Ендрю віддав наказ слугам. - По приїзді до палацу, ми покажемо ваші апартаменти. А вже завтра відбудеться перший етап відбору.

- Яким він буде? – запитала Марго.

- О, не варто хвилюватись, - махнув рукою Ендрю. - За традицією, перше випробування полягає в перевірці претендентки на наявність магічних здібностей.

«Оце так несподіванка!», - промайнуло в моїй голові. - «Марго точно нічого не світить. Шкода.»