Раді Вас бачити!

Я завжди з нетерпінням чекала на свято Івана Купала, але цього року — найбільше. Я мріяла нарешті знайти квітку папороті, щоб наше подружнє життя з Бажаном було щасливим. Вже за два місяці мало відбутися наше весілля і я рахувала дні до нього. Бажан був неймовірний! Красивий, ніби янгол, його світле волосся відливало золотом на сонці, ніби стигле жито, а світло-блакитні очі нагадували небо. І розумний він був, і працьовитий, і ніжний зі мною. Я не могла повірити, що він обрав мене — коло Бажана стільки дівчат крутилося. Навіть моя подруга Жадана поїдала його очима.

Саме через Бажана ми з Жаданою почали сваритися. Поки він не звертав на мене уваги, ми разом зітхали за красенем, але варто було нам заручитися, Жадана почала говорити про нього погане. То бачила його ввечері в компанії інших дівчат, то помітила крізь вікно, як він повертався вночі напідпитку.

— Він тобі не пара, Зоряно, — не втомлювалася вона повторювати. — Байдуже, що гарний. Несерйозний він. Щастя тобі з Бажаном не буде.

— А кому буде? Тобі? — врешті-решт розізлилася я і вигнала подругу зі свого саду.

Після тієї сварки ми вже тиждень не розмовляли. Я розуміла, що Жадана злиться не тільки через те, що Бажан обрав мене, а що її взагалі ніхто не вибирає. Вона була сиротою — батьки пішли по дрова взимку, заблукали і замерзли на смерть, коли їй було 10 років. Жадану взяла на виховання тітка — старша сестра її батька. Вона була вдовою, сама ростила сина, і взяла Жадану тільки через жалість. Вони жили бідно і шанси Жадани вдало вийти заміж дорівнювали нулю. Ніхто не хотів брати за дружину бідну сироту, нехай вона була надзвичайно вродливою і працьовитою.

Надвечір, сидячи на рядні під вишнею, ми разом з Марисею плели вінки. Раніше ми плели їх разом з бабусею, але хвороба забрала її від нас два роки тому. І тепер я допомагала сестричці вплітати ромашки, волошки і колоски між гілочок верби.

— А бабуся завжди троянди до віночків додавала, — зітхнула Марися. Вона найбільше з усіх сумувала за бабусею.

— Ми теж додамо. У кінці, — я пригладила руде волосся сестрички — вона єдина успадкувала цей колір від бабусі, як і яскраво-зелені очі. У нас із Захарчиком було русяве волосся і сіро-зелені очі з золотавими вкрапленнями — як у мами.

— Я боюся її забути… — Марися обережно вплела колосок у свій віночок і подивилася на мене сумними оченятами.

— Ти не забудеш. Просто згадуй її частіше. Або запиши в зошит усі свої найулюбленіші спогади.

— Та в мене такий кривенький почерк… — сестрі важко давалося письмо, а от читати вона дуже любила.

— Якщо будеш писати часто — буде акуратний, як у мене, — підбадьорила я сестру.

Закінчивши плести вінок, я підвелася з рядна і пішла шукати троянди. Здається, зранку я бачила кілька гарних квіточок. Зрізавши їх, я повернулася до Марисі і надійно закріпила троянди у вінках — її і моєму.

— В тебе навіть краще вийшло, ніж у бабусі, — захоплено промовила Марися, крутячи вінок у руках. — Дякую, Зорянко, ти найкраща сестра!

Вона мене міцно обійняла. Я не могла стримати усмішки, дивлячись на це маленьке сонечко. Попри різницю у 10 років, ми чудово з нею ладнали. Я обожнювала Марисю. А от Захарчик у нас був розбишакою. Особливо зараз, коли став підлітком.

Купальський вечір пролетів як одна мить. Ми співали, відправляли вінки плисти по річці, стрибали через багаття — і з Бажаном, і з Марисею, яка верещала від захвату щоразу, коли здіймалася над полум’ям. Близилася ніч, а разом з нею найцікавіше дійство — пошук квітки папороті.

Востаннє чарівну квітку знайшла моя бабуся, коли була ще зовсім юною, зовсім як я. Вона розповідала нам про неї, але ніколи не показувала — берегла засушеною десь між сторінок книг, адже показувати її іншому не можна. Зате вона детально її описувала — сріблясто-білий, ніби створений з місячного сяйва, формою нагадував маленьку зірочку. І життя бабусі після того дійсно стало щасливими, хоча під кінець і прийшли нещастя. Сім років тому дідусь зірвався зі скелі, коли шукав гриби в лісі, а два роки тому й самої бабусі не стало — захворіла вона, теж після лісової прогулянки, і злягла. Можливо, щастя від квітки папороті не вічне, але й до 60 років щасливо прожити мені було б достатньо. А там вже — як вийде. Добре, якщо не так, як у бабусі, але якщо і ні — то я злитись на долю не стану. Аби тільки з Бажаном постаріти і купу діточок народити. Це все, про що мріяло моє серце.

— Візьми мене з собою, Зорянко, — смикнула мене за рукав Марися. — Я теж хочу квіточку папороті знайти.

— Ти ще дуже маленька, Марисю, — я зірвала гілочку папороті, що росла на берегу, і встромила сестричці в косу. — Вночі в лісі небезпечно. За кілька років, коли ти станеш старшою, як Захарчик хоча б, тоді я попрошу маму тебе відпустити зі мною. Ми обов’язково знайдемо для тебе квіточку — і ти будеш найщасливішою.

— То аж чотири роки чекати, поки я стану така ж доросла, як Захар, — насупилася Марися й сердито склала руки на грудях.

— Ніхто у вісім років не ходить за квітом папороті, — я погладила сестру по голові, заспокоюючи, бо бачила, що в тої вже сльози на очі навертаються. — Там найменшим дівчатам 13-14 років. Ти ще встигнеш знайти свою квітку.

— Обіцяєш? — брови сестри розгладилися.

— Обіцяю, — кивнула я, дивлячись у ці неймовірно яскраві зелені очі.

— Тоді сьогодні знайди для себе.

— Добре, — усміхнулася я і, помітивши, що мама вже махає, взяла сестру за руку і відвела її до неї.

Мама з татом побажали мені успіху, обійняли, Захар весело помахав і я вже збиралася приєднатись до Бажана, що стояв трохи осторонь, коли Марися раптом вирвалася від матері і знову до мене підбігла.

— Я тебе дуже люблю, Зорянко! — вона притулилася до мене. — Повертайся якнайшвидше. Я буду чекати.

— Повернуся.

Тоді я ще не знала, що дотримати свого слова я не зможу. Тоді я думала лише про щастя, яке обов’язково прийде в моє життя, коли я знайду чарівну квітку.