Раді Вас бачити!

Я поцілувала Марисю в лоба і підійшла до Бажана. Він, зазвичай усміхнений, сьогодні був якийсь серйозний і задумливий.

— В тебе все добре? — тихо спитала, переплітаючи його пальці зі своїми.

— Звісно, — кивнув він.

— Тоді про що думаєш?

— Про те, де шукати ту квітку, — він усміхнувся, але якось натягнуто.

Я не вірила, що його так чарівна квітка турбує. Мені б розпитати, що насправді хвилювало його серденько, але я хотіла якнайшвидше відправитися до лісу. Не можна зволікати. Раптом хтось нас випередить?

— Давай почнемо з тієї галявини за кладовищем? — запропонувала я. — Там таке містичне місце. І бабуся знайшла квітку саме там.

Я кожного року починала саме з цієї галявини, сподіваючись, що мені з нею колись пощастить, але квітка там не з’являлася.

— Мені здається, двічі на одному місці вона не росте, — припустив Бажан, прямуючи в ліс разом зі всіма.

— Можливо, — погодилася я. — Але я звикла починати пошуки з тієї галявини.

Ми обійшли галявину, заглибилися в ліс, обшукували кожне місце, де росла папороть. І жодної квітки! Іноді ми перетиналися з Жаданою. Вона кидала в мене сердиті погляди, але нічого не говорила. Мені боліло серце через нашу сварку. Ми з нею дружили ще з дитинства, разом збирали ягоди і гриби в лісі, мріяли, плели вінки. А зараз стали ніби чужими. Треба помиритися. Зранку обов’язково з нею поговорю.

Ми блукали вже більше години, коли Бажан запропонував нам розділитися. Я напружилася. Мені не подобалася його ідея. Ходити нічним лісом одній — шукати біди, а не дива.

— Так у нас більше шансів знайти квітку, — він зазирнув мені в очі і усміхнувся, так ніжно і тепло, що шкіру вмить вкрили сироти. — Адже щастя в нас одне. Яка різниця, хто її знайде?

Бажан мав рацію, здоровий глузд в його словах був, але я мріяла знайти квітку разом з ним. Проте, якщо вибирати між знайти квітку комусь одному і не знайти взагалі — я б вибрала перший варіант. Але все ж сумніви не полишали.

— І тобі не страшно буде мене відпускати?

— Та що може трапитися? — Бажан знизав плечима. — Це ж нас ліс. Ми його знаємо з дитинства. І тут всі свої ходять. Чужих немає. Диких звірів — також. Ти ж знаєш, вони ховаються в гущавині в Купальську ніч.

Я знала, але з розповідей бабусі пам’ятала про інше. І саме цього я боялася.

— А як же нечисть всіляка і духи? Вони ж у Купальську ніч виходять зі своїх схованок і навмисно плутають стежки, заманюючи людей туди, де вони можуть загинути?

Бажан лише розсміявся.

— Ти хоч раз бачила їх? То все вигадки. Або ж вони зовсім не такі, якими ми їх уявляємо.

Насправді, я бачила кілька разів дивні постаті посеред лісу — молодих дівчат, чий одяг був ніби з моху і листя, а волосся прикрашали квіти. Але близько до них підійти не вдавалося — вони надто швидко тікали. Зате допомагали знайти ягоди і гриби, а також цілющі трави. Я розповідала про це Бажану, але він лише відмахнувся — сказав, що мені привиділося.

— Я ж бачила… — почала я, але він мене перебив.

— То все твоя уява, Зоряно. Не бійся. Нічого з тобою не станеться. Походимо ще півгодини окремо, а потім зустрінемось на цьому ж місці. Добре?

Я лише мовчки кивнула. Бажан притягнув мене до себе і торкнувся устами моїх — ніжно, м’яко, з тим самим теплом, що і завжди. Я обійняла його за шию, притискаючись ближче. Скоріше б вже наше весілля! Я так хотіла пізнати справжнє доросле кохання.

Бажан відсторонився надто швидко і я не змогла стримати розчарованого зітхання. Я хотіла хоч на хвильку довше побути в його обіймах, відчути тепло його шкіри і жар його губ. Але він ніжно провів пальцями по моїй щоці, усміхнувся й, побажавши удачі, розвернувся і пішов геть. Вже за мить його силует розчинився в темряві лісу, ніби його тут і не було.

Замінивши свічку в ліхтарику, я попрямувала в інший бік — туди, де посеред лісу ховалося озеро. Ми любили з дівчатами в ньому купатися, хоч і батьки часто сварилися на нас, вигадуючи історії про злих духів і русалок, що можуть нас затягнути на дно. Озеро було глибоким і знаходилося далеко від села — ось єдина причина, чому батьки не любили його. Але ж воно було таким чарівним! Вкрите лататтям — білим, жовтим і подекуди рожевим, воно притягувало нас до себе. Тут було добре не тільки купатися, але і вести довгі розмови, поїдаючи зібрану в лісі суницю, ожину і дику чорну черешню. Колись, сидячи на широкому камені, ми ділилися мріями і таємницями з Жаданою. Можливо, скоро ми знову будемо з нею тут сидіти. Якщо знайду квітку і до сімейного щастя отримаю ще й багатство, то поділюся з нею. Що як тоді вона теж зможе щасливо вийти заміж і припинить на мене злитися?

Подумки уявляючи своє щасливе життя, я не помітила, як вийшла до озера. Не до того берегу, де ми зазвичай сиділи, а на протилежного — з пагорбом, що різко обривався вниз. Глибина там сягала п’яти метрів, якщо не більше, і стрибали з пагорба у воду лише хлопці. Ми, дівчата, воліли плавати біля берегу. Я хоч і добре трималася на воді, але запливати далеко й на небезпечну глибину ніколи не наважувалася. Жадана ж взагалі купалася лише на мілині — вона дуже погано плавала і страшенно боялася глибини.

Оглянувши пагорб, я вирішила кинути погляд через озеро — якщо квітка там є, то її сяйво буде помітним навіть у темряві. Я підійшла до самого краю і… ледь не скрикнула від захвату! На протилежному березі, якраз біля того каменю на якому ми полюбляли сидіти з Жаданою, щось яскраво світилося сріблясто-білим примарним сяйвом. З-за хмар раптом визирнув місяць і озеро аж заблищало під його променями.

Кілька митей я стояла ніби зачарована, а тоді різко розвернулася, щоб побігти вниз, до такого омріяного щастя. І ледь не наштовхнулася на… Жадану. Вона стояла рівно, ніби дерево, і дивилася на мене своїми темними очима з якимось дивним божевіллям. Здавалося, ніби вона не людина, а нечиста сила, злий дух, що прийшов по мою душу.

— Це моя квітка, — сказала вона тихо, але з таким холодом, що моєї шкіри ніби торкнулися крижані пальці.

— Жадано, люба, я поділюся з тобою скарбами, якщо квітка їх подарує. Ти знайдеш своє щастя, вийдеш заміж.

— Ні, — так само тихо, але впевнено відрізала моя подруга. — Ця квітка — моя.

Я не хотіла сваритися з Жаданою через квітку, але і віддати її подрузі теж не могла.

— Я перша її знайшла. Жаданко, я не хочу знову сваритися. Я хочу, щоб ми стали такими подругами, як і раніше. Я поділюся з тобою всім. Обіцяю!

Я так мріяла зірвати квітку папороті, побачити її зблизька, торкнутися чарівних пелюсток, що навіть не думала про те, що Жадані ця квітка була потрібніша більше, ніж мені. Я лише хотіла посилити своє щастя, отримати гарантію, що моє життя складеться так, як я мріяла. А вона взагалі не мала нічого. Можливо, якби я їй поступилася, то нічого б не трапилось. Але я навіть не підозрювала, що приховує душа Жадани.

— Чоловіком теж поділися? — хижо всміхнулася вона, кривлячи обличчя так, що мені на мить стало страшно.

— Одного дня ти зустрінеш чоловіка своєї мрії, Жадано. А Бажан кохає тільки мене. Навіть, якби я тобі віддала його — ти не стала б щасливою.

— Впевнена? — Жадана продовжила шкіритися. Місячне сяйво відбивалося в її темних очах, роблячи їх ще більш божевільними. — Тоді чому я знаю, що Бажан пахне липою і хвоєю, а його язик спочатку повільно торкається губ, а вже тоді проникає всередину?

Мої щоки залило жаром, а груди стиснули від обурення. Невже вона… невже він… ні, так не могло бути! Бажан кохав мене, він завжди був таким ніжним, такий турботливим, дивився на мене так, ніби я була головним скарбом його життя. Він би не зрадив мене. Не з нею. Не з моєю подругою. Він би взагалі мене ніколи не зрадив. Але… звідки тоді Жадана знає про його поцілунки?

— А який в нього шрам внизу живота… Такий дивний, вигадливий і веде просто до його величезного… Ой, та ти ж навіть не бачила, який чарівний інструмент він приховує в своїх штанях!

Жадана противно захихотіла, дивлячись на мене з таким знущанням, що я зрозуміла — подругами ми більше ніколи не станемо. Та й вже не хотілося. Не після того, що вона сказала. Звісно, з Бажаном в нас нічого не було, мені тільки два місяці тому виповнилося вісімнадцять і ми чекали до весілля. Але про шрам він мені розповідав — в дитинстві невдало впав і розпоров живіт. І те, що про шрам знала Жадана мене трохи напружило. Звісно, вона могла дізнатися про нього якимось іншим шляхом, а всі ці слова говорила лише, щоб мене розізлити. Я не вірила, що Жадана могла лягати під чоловіка — вона б не стала псувати єдину можливість хоч якось вийти заміж. Сироту без посагу та ще й без цноти ні один пристойний чоловік не взяв би заміж. Хіба що якийсь немолодий вдівець чи той, кому дружина не світила з інших причин.

— Припини, — тихо сказала я, відчуваючи, як щоки досі палають. — Бажан кохає лише мене. Він мій. Змирися, Жадано.

— Ні, моя люба колишня подружко, — Жадана зробила кілька кроків, підступаючи ближче до мене. — Бажан мій. В нас навіть імена ідеально поєднуються. А ти — зайва. Тому… — Жадана знову хижо вишкірилася, — прощавай, Зоряно!

Я не встигла навіть відреагувати, як Жадана різким рухом штовхнула мене. Я змахнула руками, намагаючись ухопитися за неї, але вона рвучко відскочила. Я полетіла вниз. Я не встигла навіть скрикнути, як від різкого, болючого удару об воду в мене перехопило подих і загуділа голова. Озеро ковтнуло мене, огорнуло своїм холодом, потягнуло на дно, туди, де ховало свої таємниці. Я намагалася виплисти нагору, до такого необхідного мені повітря, але ноги заплуталися у водоростях і сил піднятися в мене просто не було. Я розплющила очі у воді, сподіваючись хоч щось побачити, але до темряви доєднались і неприємні, різкі відчуття в очах. Я спробувала навпомацки вивільнити ноги, але руки не слухалися, а легені вже пекли від нестачі повітря.

— Не пручайся… — до моїх вух долинув тихий, мелодійний жіночий голос. — Йди до нас. Тут тобі стане краще.

Страх скував моє тіло з голови до ніг. Русалка? Зі мною говорила русалка? Я їх ніколи не бачила, але бабуся розповідала, що одного вечора, коли вона пізно поверталася з лісу, то побачила молоду вродливу дівчину, чиє волосся перепліталося з вербовими гілками. Вона сиділа на берегу, в одній лише мокрій сорочці і грала на сопілці тиху, тужливу мелодію. Я вірила бабусі. І знала, що природа приховує безліч таємниць, хай навіть більшість людей перестали в це вірити.

Я спробувала востаннє вирвати ноги з полону водоростей. Ставати русалкою я не бажала. Не таке життя я собі уявляла. На мене ж чекало весілля, Бажан і наші майбутні діточки, а ще я обіцяла Марисі відшукати з нею і її квітку папороті. Я не могла залишити свою сестричку. Вона буде так сильно плакати!

— Ти не зможеш піднятися, — голос звучав майже біля моїх вух. — Така твоя доля. Прийми її.

Ні, ніколи! Я буду боротися за своє життя до останнього подиху! Озеро мене не проковтне. Я розплющила очі і подивилася вгору, туди, до такої бажаної поверхні води. Наді мною сяяла срібна пляма — місяць байдуже дивився на мої спроби виплисти. Я смикнулася востаннє і на мить мені навіть здалося, що водорості ослабилися, але я більше не могла без повітря. Легені пекло, у голові паморочилося, а тіло здалося таким важким, ніби важило тонну. Я змахнула руками, чіпляючись за стебло латаття і в ту ж мить мене накрила темрява.