Лондон, Англія. 6 грудня 1895 року.
Зима прийшла до Лондона непомітно, але цього ранку місто вже було вкрите білою ковдрою снігу.
За високими вікнами маєтку Монтгомері повільно кружляли сніжинки. Вони осідали на кам'яних перилах балконів, гілках старих дерев та дахах сусідніх будинків. Сад, який ще кілька тижнів тому тішив око останніми осінніми барвами, тепер здавався зовсім іншим — тихим, холодним і майже казковим.
Особливо гарно виглядала стара троянда біля балкона. Її темно-червоні пелюстки ще трималися на тонких гілках, попри мороз. Здавалося, навіть зима не могла змусити її здатися.
У великій спальні на другому поверсі панувала тиша.
Важкі кремові штори були трохи розсунуті, пропускаючи до кімнати бліде ранкове світло. Біля каміна ледь жевріли вуглини, а на невеликому столику стояла порцелянова чашка з недопитим чаєм. Поряд лежала розгорнута книга, між сторінками якої виднівся тонкий шовковий закладник.
Аделіна Монтгомері ще спала.
Вона лежала на боці, загорнувшись у теплу ковдру, а її темне волосся розсипалося по подушці. На обличчі не було звичного виразу стриманості, якого від неї вимагало виховання. Уві сні вона здавалася молодшою, спокійнішою і, можливо, трохи щасливішою.
Тихий стукіт у двері порушив ранкову тишу.
— Міс Аделіно?
Відповіді не було.
За кілька секунд стукіт повторився.
— Міс Аделіно, дозвольте увійти?
Дівчина ледь помітно поворухнулася, але очей не розплющила.
Двері обережно прочинилися, і до кімнати зайшла місіс Грейс — старша покоївка, яка служила в маєтку вже багато років. У руках вона тримала тацю зі свіжим чаєм, а на обличчі мала звичний вираз людини, котра давно навчилася не дивуватися примхам молодої господині.
— Добрий ранок, міс.
— Ні... — сонно пробурмотіла Аделіна, ховаючи обличчя під ковдрою.
Місіс Грейс зупинилася біля ліжка.
— Перепрошую?
— Якщо це добрий ранок, то я воліла б побачити його трохи пізніше.
Покоївка ледь стримала усмішку.
— Боюся, сонечко, сьогодні це неможливо.
— Чому? Хіба сонце вже встигло поскаржитися моєму батькові, що я надто довго сплю?
— Ваш батько вже снідав і просив передати, що очікує вас унизу.
Аделіна повільно розплющила одне око.
— І це все?
— Ні, міс. Сьогодні має прибути посланець із Единбурга.
У кімнаті запала коротка тиша.
Аделіна підвелася на ліктях і подивилася на покоївку.
— Із Единбурга?
— Саме так.
— Чудово. Отже, навіть пошта вирішила нагадати мені про речі, які я воліла б забути.
Місіс Грейс поставила тацю на столик.
— Міс, ви ж знаєте, що ваш батько не любить, коли ви так говорите.
— А я, як бачите, не дуже люблю, коли мені нагадують про майбутнє, якого я не обирала.
Покоївка нічого не відповіла. Вона лише підійшла до вікна й трохи розсунула штори.
Кімнату наповнило холодне зимове світло.
— Погляньте, який гарний сніг, — промовила вона. — Справжній подарунок до Дня святого Миколая.
Аделіна перевела погляд на балкон.
— Так. Шкода тільки, що навіть сніг не може засипати всі неприємності.
Вона відкинула ковдру й сіла на краю ліжка. На мить затримала погляд на маленькій музичній скриньці, що стояла на комоді. Це був подарунок матері, яка померла кілька років тому. Усередині лежала маленька срібна фігурка балерини, а мелодія, яку скринька відтворювала, завжди повертала Аделіну до дитячих спогадів.
Тоді все було простіше.
Мати дозволяла їй бігати садом, читати романи до пізньої ночі й мріяти про подорожі. Вона ніколи не говорила, що донька повинна посміхатися певним людям, відповідати на незручні запитання чи виходити заміж лише тому, що так буде вигідно родині.
Аделіна торкнулася кришки скриньки.
— Іноді мені здається, що мама була єдиною людиною в цьому домі, яка справді мене розуміла.
Місіс Грейс на мить опустила очі.
— Ваша матінка дуже вас любила, міс. І, я певна, вона хотіла б бачити вас щасливою.
— Тоді їй, мабуть, було б неприємно дізнатися, що її доньку збираються видати заміж за чоловіка, якого вона майже не знає.
— Не поспішайте з висновками. Можливо, усе складеться краще, ніж ви думаєте.
Аделіна сумно всміхнулася.
— Ви завжди намагаєтеся знайти щось хороше навіть там, де його немає.
— Це допомагає пережити зиму, міс.
— А мені здається, що іноді зима живе не надворі, а всередині людей.
Місіс Грейс не знайшла, що відповісти.
За пів години Аделіна вже стояла перед великим дзеркалом у своїй спальні.
Покоївка допомогла їй одягнути світлу денну сукню з високим комірцем і довгими рукавами. Темне волосся зібрали в охайну зачіску, залишивши кілька м'яких пасом біля обличчя. На шию Аделіна одягнула тонкий золотий ланцюжок із невеликим кулоном у формі серця.
— Вам дуже личить цей колір, міс, — сказала місіс Грейс, поправляючи мереживо на рукаві.
— Дякую. Хоча сумніваюся, що сьогодні мій вигляд когось цікавитиме.
— Не кажіть так. Ви донька цього дому. Звісно, усі дивитимуться на вас.
— Саме цього я й боюся.
Аделіна підійшла до балконних дверей і відчинила їх.
Холодне повітря відразу торкнулося її обличчя. Вона вийшла на балкон, обережно тримаючись за холодні перила. Звідси було видно весь сад: засніжені доріжки, кам'яний фонтан і стару лавку під деревом, на якій вона колись любила сидіти разом із матір'ю.
Десь унизу двоє садівників розчищали доріжку від снігу.
Аделіна вдихнула морозне повітря.
— Якби можна було просто піти звідси, — прошепотіла вона.
— Міс Аделіно, ви застудитеся, — почувся голос покоївки.
— Ще хвилинку.
Вона подивилася на небо. Сніг падав усе густіше, вкриваючи сад білою пеленою. На мить їй захотілося залишитися тут назавжди — без батькових наказів, без світських обов'язків і без розмов про шлюб.
Та мрії, як відомо, не завжди мають звичку здійснюватися.
Сніданкова зала маєтку Монтгомері була просторою й оздобленою у світлих тонах. На стінах висіли портрети предків, а посередині стояв довгий стіл із полірованого темного дерева.
Батько Аделіни, лорд Генрі Монтгомері, уже сидів на чолі столу. Перед ним лежала ранкова газета, а поруч стояла чашка міцної кави.
— Доброго ранку, батьку.
Він відклав газету й підвів очі.
— Нарешті. Я вже почав думати, що доведеться надсилати за тобою окреме запрошення.
— Доброго ранку і вам, — спокійно відповіла Аделіна, займаючи своє місце.
— Сподіваюся, ти добре відпочила.
— Достатньо, щоб витримати ще один день родинних новин.
Лорд Монтгомері подивився на доньку поверх чашки.
— Твій гумор сьогодні недоречний.
— А шкода. Я саме хотіла ним трохи прикрасити сніданок.
— Аделіно.
— Так, батьку?
Він відклав чашку.
— Сьогодні ми маємо важливу розмову.
Дівчина відчула, як усередині все напружилося.
— Про Единбург?
— Саме так. Твоя поїздка відбудеться вже найближчим часом. Усе організовано. Ти вирушиш потягом і прибудеш до місця призначення до Різдва.
— А якщо я не хочу їхати?
— Це не обговорюється.
Аделіна опустила погляд на тарілку.
— Звичайно. У цій родині взагалі мало що обговорюється зі мною.
— Ти повинна зрозуміти, що йдеться про твоє майбутнє.
— Моє майбутнє чи майбутнє родини?
На обличчі лорда Монтгомері з'явився вираз невдоволення.
— Не починай.
— Я лише ставлю запитання.
— Тобі двадцять один рік, Аделіно. Настав час перестати поводитися як дитина.
Вона підняла очі.
— А коли саме я перестала бути дитиною, батьку? Коли померла мама? Чи коли ви вирішили, що моє життя можна розписати без моєї згоди?
На кілька секунд між ними запала тиша.
Лорд Монтгомері повільно склав газету.
— Ми повернемося до цієї розмови пізніше. Сьогодні я не маю наміру сперечатися.
— Як завжди.
Аделіна відсунула тарілку. Апетит зник остаточно.
— І ще одне, — додав батько. — Посланець привезе деякі документи. Не загуби їх. Вони важливі.
— Зрозуміло.
— Аделіна, я очікую від тебе розсудливості.
Вона підвелася з-за столу.
— Тоді, мабуть, вам варто було б залишити мені право самостійно вирішувати хоча б щось.
Не дочекавшись відповіді, дівчина вийшла із зали.
Повернувшись до своєї кімнати, Аделіна підійшла до комода й витягнула невелику дерев'яну скриньку. Усередині лежали кілька старих листів, стрічка матері та маленька срібна прикраса.
Вона перебирала речі, аж поки пальці не торкнулися пожовклого конверта.
На ньому не було ні адреси, ні імені відправника.
Лише одна фраза, написана знайомим почерком:
«Іноді дорога приводить нас туди, куди серце боялося навіть мріяти».
Аделіна довго дивилася на слова.
Вона не пам'ятала, коли саме отримала цей лист. Можливо, він залишився серед речей матері. Можливо, його ніколи не мали знайти.
Обережно поклавши конверт назад, дівчина зачинила скриньку.
За вікном продовжував падати сніг.
Десь унизу пролунав стукіт вхідних дверей, а за ним — голос дворецького, який повідомляв про прибуття посланця.
Аделіна завмерла.
Отже, час настав.
Вона ще раз поглянула на балкон, на засніжений сад і на стару троянду, яка вперто тримала останні пелюстки.
Сьогодні вона ще була вдома.
Але дуже скоро на неї чекала дорога до Единбурга, довга зимова подорож і зустріч із людиною, про яку вона поки що нічого не знала.
І, можливо, саме в тому потязі почнеться історія, яку вона ніколи не наважилася б вигадати сама
