Спочатку:
На сторінку книги
Я дивилася на його засмагле обвітрене обличчя, на лінію підборіддя, і раптом крізь цей військовий, побитий життям і війною образ проступили інші риси. Маленький худенький хлопчик із величезним портфелем, який здавався більшим за нього самого, на першому дзвонику… Потім він вічно дзиґою крутився за партою, але коли я починала йому щось говорити, дивився такими неймовірно чистими очима, що на душі враз ставало світліше, і я забувала про все.
Пізніше він захопився скрипкою, казали, навіть мав успіхи, потім батьки перевели його в іншу школу, але ці очі назавжди в’їлися в мою душу. І ось тепер він тут. У камуфляжі. Без ніг. Грає на скрипці.
— Бодя?.. — вирвалося з моїх грудей перш ніж я встигла щось подумати. — Богдане, це ти?
Почувши мій голос, чоловік у камуфляжі здригнувся. Його пальці, що тримали смичок, напружилися, ледь не випустивши те, що тримали. Він повільно підняв голову, вдивляючись у мої темні очі, і в його погляді на мить спалахнула та сама дитяча іскорка, яка загоралася на моїх уроках більш як двадцять років тому.
— Любов Іванівна? — його голос був хриплим, невпевненим. — Моя перша вчителька... Не думав, що ви мене впізнаєте. У такому-то вигляді.
— Господи, Богдане... — я підійшла ближче, забувши про все на світі, і опустилася поруч на коліна прямо на холодний асфальт, щоб наші очі були на одному рівні. — Що ж з тобою сталося, хлопчику мій?
Він якось так видавив з себе криву гірку посмішку, погладжуючи пальцями деку скрипки.
— Та що... Фронт. Поранення під Бахмутом. Довго витягували з того світу, зшивали пошматованого у госпіталях, але ноги врятувати не змогли. Списали під чисту.
— Але чому ти тут, на вулиці? Ти ж закінчив консерваторію, мені твоя мама колись казала! Вона так пишалася тобою… Тобі ж на сцену треба!
Богдан опустив погляд, і в його очах знову з'явилася та страшна мертва порожнеча, яка буває лише в людей, які пройшли крізь пекло і втратили сенс жити.
— Немає більше мами, Любов Іванівно. Померла, поки я воював. Серце не витримало, коли я лежав у комі. А сцена... кому я там потрібен на цьому візку? Та й не в тому річ. Знаєте, коли мене покалічило, я тримався лише за одну думку: вдома чекає дружина з нашою маленькою донечкою. Вони на початку війни виїхали в за кордон. Я терпів цей біль, учився жити заново, бо знав — мені є заради кого. А місяць тому, коли мене вже виписали, вона зателефонувала. Сказала, що не повернеться. Що у доньки там уже мовна адаптація, школа, а в неї самої — нове життя, новий чоловік... німець. Сказала, що їй “шкода мене”, але вона “не готова присвятити молодість догляду за інвалідом”. Так і сказала, інвалідом… Про те, що я добровільно пішов у те пекло, щоб їх захистити, вона навіть не згадала…
Вітер рвучко шарпнув поли мого пальта, пропікаючи холодом аж до кісток, але я навіть не ворухнулася. Справа була зовсім не в осінній сирості. Слова Богдана впали між нами важкезними холодними плитами, вичавлюючи всередині останнє повітря. Я дивилася на його загрубілі від зброї пальці, якими він стискав смичок, і відчувала, як у моїх власних грудях закипає пекучий біль.
Який страшний потворно-несправедливий рахунок виставило цьому хлопцеві життя! Захищав цілий світ, а свій власний — втратив ущент. Та хоч йому й кидали у картонну коробку якісь папірці, Богдан точно не жебракував. Він просто кричав до цього світу єдиною мовою, яка в нього лишилася, — мовою своїх скривджених мелодій…
Далі буде...
