Глава 1: Маєток 

Під'їхавши до маєтку, Святослав натиснув кнопку на пульті, й величезні ворота повільно почали роз'їжджатися, відкриваючи в'їзд на територію. Усю дорогу він їхав дуже обережно, боячись завдати ще більшої шкоди дівчині, яку сам і збив. Перед очима раз у раз поставала широка дорога вздовж Дніпра, на яку він вилетів на величезній швидкості. Нічні світлофори вже блимали жовтим, тож знижувати швидкість він навіть не збирався.

Але що вона взагалі робила на тій дорозі? Та ще й у таку зливу?

Згадавши, що дівчина досі лежить на задньому сидінні в мокрому одязі, Святослав увімкнув обігрів у машині на повну. Треба було бодай трохи зігріти її. Та й себе також — сорочка неприємно липла до тіла, а мокре волосся давно втратило свій звичний вигляд. Лише коли ворота почали зачинятися, Святослав зрозумів, що так і стоїть біля брами.

Він знову натиснув кнопку й нарешті заїхав на територію маєтку. Під'їхавши до головного входу, Святослав зупинився, вагаючись, чи варто заходити звідси, чи краще одразу їхати на паркінг. Та визначитися не встиг. Позаду з'явилося світло фар, і за кілька секунд поруч зупинилася ще одна машина. З неї вийшов Ярослав Іванович, а з пасажирського сидіння — молода жінка.

Святослав теж вийшов, не чекаючи, поки вони підійдуть, відчинив задні двері й обережно витяг незнайомку з машини. Коли Ярослав Іванович із жінкою наблизилися, він уже міцно тримав непритомну дівчину на руках.

Першою заговорила лікарка:

— Святославе, давайте занесемо пацієнтку до маєтку. Там я зможу її нормально оглянути.

— Добре.

Не випускаючи дівчину з рук, він рушив до головного входу. Щойно Святослав наблизився, система розпізнала господаря через камери, і двері автоматично відчинилися, а на порозі вже стояла його розкішна наречена.

Оксана була вишуканою жінкою тридцяти двох років, хоча на вигляд їй навряд чи можна було дати більше двадцяти дев'яти. Та й про свій справжній вік вона говорити не любила. Тридцять два і вже сім років стосунків з одним чоловіком — і досі неодружена. Для Оксани це вже давно стало майже особистою катастрофою. Її подруги встигли повиходити заміж, а дехто — навіть двічі.

Оксана була ефектною жінкою. Довге біляве волосся майже сягало сідниць, а зріст у сто вісімдесят два сантиметри робив її помітною будь-де. Коли вона взувала підбори, то ставала навіть трохи вищою за свого нареченого, але ця дрібниця її ніколи не турбувала.

Оксана була ефектною жінкою. Довге біляве волосся майже сягало сідниць, а зріст у сто вісімдесят два сантиметри робив її помітною будь-де. Коли вона взувала підбори, то ставала навіть трохи вищою за свого нареченого, але ця дрібниця її ніколи не турбувала.

Побачивши Святослава — мокрого з голови до ніг, із непритомною та забрудненою незнайомкою на руках, — Оксана скривила носа й недбало змахнула рукою.

— Святославе, де мої квіти? І де ти знайшов це сміття?

Він повільно підняв на неї очі.

— Оксано, будь люб'язна. У нас гості.

І, зробивши крок убік, пропустив до будинку свого вірного радника Ярослава Івановича та лікарку.

Святослав пройшов повз наречену, більше не звертаючи на неї уваги.

— Тетяно, проходьте за Святославом, — промовив Ярослав Іванович, а тоді повернувся до Оксани. — А ти, красуне, залишайся тут. І давай без дзвінків своїм…

Він роздув ніздрі й невдоволено додав:

— …тим подругам.

Після цього Ярослав Іванович повільно рушив слідом за лікаркою, його втомлена спина боліла нестерпно, тому він ішов неквапливо, трохи зігнувшись, намагаючись послабити тиск на поперек. Ярослав мав зелені очі, хоча, коли сердився, вони здавалися майже сірими.

Оксана все ж рушила за рештою, але біля самих дверей її зупинив Святослав.

— Оксано, залиш нас, будь люб'язна.

Та демонстративно розвернулася, гордо піднявши голову, взялася за ручку й грюкнула дверима так сильно, що дівчина в його руках здригнулася.

Вона ледь розплющила очі, поглянула на Святослава й майже пошепки промовила:

— Ой, який ти гарний… Янголе мій…

Святослав завмер, коли її вже тепла долоня торкнулася його обличчя, а потім повільно зісковзнула на груди й залишилася там. Він пройшов до дивана, що стояв у його кабінеті, й уже збирався покласти дівчину, коли почув:

— Не відпускай мене… У твоїх обіймах так тепло.

Святослав інстинктивно притиснув її до себе трохи сильніше, і в ту ж мить на її обличчі з'явилася ніжна, ледь помітна усмішка, і лише тепер він уперше по-справжньому розгледів незнайомку. Її очі були заплющені, тому він досі не знав їхнього кольору. Зате бачив світлу ніжну шкіру, веснянки, розсипані по обличчю, і неймовірно руде волосся, яке навіть мокрим залишалося яскравим. І раптом у пам'яті спливло давно забуте ім'я, Маша. Так звали дівчинку, яку Святослав уперше покохав ще багато років тому. Вона була світловолосою й мала веснянки. Щоправда, у незнайомки вони були виразнішими, розсипалися по носі та щоках і чомусь здавалися йому неймовірно привабливими.

— Святославе, поклади дівчину. Її огляне Тетяна.

— А-а? — він перевів погляд на свого старого друга, ніби не одразу зрозумів, що звертаються саме до нього.

— Так.

Святослав обережно, наче вона була кришталевою, поклав незнайомку на великий диван. На ньому вона здавалася зовсім маленькою й тендітною, і на якусь мить йому чомусь захотілося знову взяти її на руки й не відпускати.

Тетяна поставила свій медичний кейс просто на диван біля пацієнтки, дістала нюхальну сіль і піднесла до її носа. Дівчина підскочила так різко, наче її облили холодною водою. Спробувала підвестися, але їй забракло сил.

— Моя нога…

Вона щосили стиснула кулаки й заплющила очі, та Святослав уже встиг їх розгледіти, світло-карі, такі гарні. На її обличчі не було ані краплі косметики. Вона не виглядала бездоганною лялькою, до яких він уже давно звик. Мокре руде волосся сплуталося, на світлій шкірі проступали веснянки, обличчя було втомленим і блідим, вона не була ідеальною, скоріш живою. І неймовірно прекрасною.

Коли дівчина трохи прийшла до тями й нарешті змогла розгледіти, де перебуває і хто стоїть поруч, її погляд зупинився на Святославі.

— І ти тут…

Вона ще раз озирнулася, приміщення було незнайомим і настільки великим, що, здавалося, її київська хрущовка могла б уміститися тут повністю. Та і квартирою її житло можна було назвати хіба що з великою натяжкою: суміщений санвузол із крихітною ванною, маленький передпокій, який одразу переходив у кімнату, і кухня, де було тісно навіть одній людині. А тут…

Височенна стеля, величезні вікна, дорогі меблі й інтер'єр, від якого складалося враження, ніби вона потрапила якщо не до президента, то принаймні до когось дуже близького до нього. Дівчина кілька разів кліпнула, ще раз обвела приміщення розгубленим поглядом, а тоді знайшла єдину людину, яку могла впізнати.

Примружила очі.

— Так ти мало того, що збив мене своєю новенькою Теслою й погрожував мені, то тепер ще й викрав?

— Я?.. — Святослав аж розвів руками. — Ти сама бігла під машину, а потім ще й втратила свідомість!

Дівчина насупилася й машинально потерла голову. А коли опустила руку й побачила на пальцях кров, її очі округлилися.

— Ой…

І вона знову знепритомніла.

— Та що ж таке… — Тетяна швидко піднесла до її носа нюхальну сіль.

За кілька секунд дівчина здригнулася й знову розплющила очі.

— Де я? — уже дивлячись на лікарку, запитала вона.

— Усе добре, дитя наше, — втрутився Ярослав Іванович. — Ти потрапила в ДТП, трохи забила голову. А зараз просто розкажи лікарці, що в тебе болить.

Дівчина трохи прикрила очі.

— У мене страшенно болить нога, шумить у вухах… І де мій котик?

— Який котик?!

У голосі Ярослава було стільки тривоги, що він аж підскочив із крісла, в яке щойно встиг сісти.

Підійшовши до дивана, він уже значно спокійніше перепитав:

— Який котик?

— Зі мною був плащ…

Святослав на мить замислився.

— Так, був.

— Там, у кишені, був котик. Я його просто з-під машини забрала.

Вона перевела погляд на Святослава й кілька секунд уважно вдивлялася в його обличчя.

— Я вас знаю.

— Так. Це я вас збив. І вибачте, що не представився. Ви в моєму маєтку.

— Збив… — тихо повторила вона. — Мене машиною…

Останні слова вона пробурмотіла собі під ніс, а тоді її очі знову заплющилися. Тетяна цього разу вже нічого не говорила. Швидко відкрила медичний кейс, дістала необхідні препарати й поставила пацієнтці крапельницю. Після огляду стало зрозуміло, що дівчина отримала струс мозку, невеликий перелом лівої ноги та забій голови.

— Святославе, у вас знайдеться вільна кімната для дівчини?

— Так.

— Тоді покличте когось. Її треба перенести на нормальне ліжко. Вона має перебувати під наглядом лікаря, але я все ж радила б показати її в лікарні й зробити необхідні обстеження.

Святослав уже відкрив рота, щоб відповісти, але його випередив Ярослав Іванович:

— Дякую за пораду, але як його адвокат я беру ситуацію під свій контроль. Ви лікарка, Тетяно, і будете за нею спостерігати. Дівчина залишиться в маєтку, доки не одужає.

— Ярославе Івановичу, але…

— Святославе, давай без цих "але". Нам зараз зовсім не потрібен розголос.

Святослав невдоволено видихнув, але сперечатися не став.

— Добре.

— Тоді поклич когось, — повторила Тетяна.

— Я сам її перенесу.

Він обережно підхопив дівчину на руки, стежачи, щоб не зачепити крапельницю. Рану на голові Тетяна вже обробила й перев'язала, а пошкоджену ногу тимчасово зафіксувала шиною, щоб та залишалася нерухомою.

Святослав поніс незнайомку коридором до сходів, а звідти — на другий поверх, і саме там знову зустрів свою кохану. Оксана поглянула на дівчину в його руках і скривилася.

— Ти так і будеш носитися з цим…

— Оксано, якщо ти зараз же не замовкнеш, я заберу в тебе картку, і тоді розраховуватимешся в магазинах своїм гострим язиком.

Він заніс дівчину до кімнати праворуч від сходів, обережно поклав її на ліжко й дочекався, поки слідом увійде Тетяна. Лише тоді наважився залишити їх удвох, та щойно його рука торкнулася дверної ручки, Святослав зупинився й озирнувся.

— З нею точно все буде гаразд?

— Так, Святославе. Але вранці її обов'язково треба показати в лікарні й зробити знімок ноги. Я думаю, вона її не просто пошкодила.

Пальці Святослава стиснули дверну ручку так сильно, що та ледь чутно скрипнула.

— Думаєте, перелом?

— Так. Але, гадаю, не дуже складний. Мене значно більше турбує те, що вона постійно втрачає свідомість.

Святослав насупився.

— Це може бути щось серйозне?

— Ось цього я поки не знаю.

Він важко видихнув і вийшов із кімнати, цього разу дуже обережно зачинивши за собою двері. Ярослав Іванович залишився в кабінеті й чекав на повернення господаря. Коли Святослав увійшов, старий друг уже сидів біля його робочого столу. Почувши кроки, він повернув голову.

— Ну що, сідай. Поговоримо.

Святослав пройшов до власного крісла й важко опустився в нього. Почувався паскудно йому здавалося, ще ніколи в житті він не був настільки виснаженим. За плечима залишився важкий день, нескінченні переговори, злиття компаній, а тепер ще й ця страшенно неприємна ніч. І вона, схоже, ще навіть не збиралася закінчуватися.

Він опустився в крісло, поставив лікті на стіл, затулив обличчя руками й просто дихав, важко його плечі повільно підіймалися й опускалися, а Ярослав Іванович мовчав і чекав.

— Я страшенно хочу спати.

— Знаю, хлопче. І щиро пишаюся тобою.

Святослав прибрав руки від обличчя й підняв голову, дивлячись на свого давнього друга.

— Я був такий сердитий на Оксану через той дурний букет квітів, що помітив її в останню мить. Вона просто вибігла під колеса... Він різко підхопився, ніби знову збирався бігти до машин, але рука вірного друга зупинила його.

— Сядь, хлопче. Якби я не знав тебе все життя, то подумав би, що ти прихворів.

Ярослав Іванович поплескав Святослава по руці.

— Думаю, ти скоро зрозумієш, що Оксана тобі не пара.

— Ой, та годі вам. Я це чую вже більше... — Святослав замислився.

— Уже понад сім років, — підказав Ярослав Іванович. — І повторю тобі, мій хлопчику: вона не та жінка, яка тобі потрібна. Якби Назар і Людмила були з нами, вони теж не схвалили б твого вибору.

Обличчя Святослава змінилося.

— Але їх із нами немає.

— На жаль, так.

На кілька секунд між ними запала тиша.

— Щодо тієї дівчини... Ти знаєш, де вона живе? Хоч ім’я знаєш?

— Ні, — сухо відповів Святослав.

— Ага, ну що ж, завтра вже будемо з’ясовувати, чого вона бігла дорогою.

— Вона казала, що там був котик, — нагадав Святослав.

— А, і справді. Я не дуже її слухав, більше спостерігав за тобою.

Ярослав Іванович дістав аркуш паперу й поклав перед Святославом.

— Бери ручку й пиши все, що я тобі скажу.

Святослав узяв ручку.

— Я, твоє ім’я та прізвище, приношу щирі вибачення за завдану вам фізичну та моральну шкоду й погоджуюся утримувати вас у власному маєтку...

Святослав перестав писати, відклав ручку й схрестив руки на грудях.

— Але я не хочу тримати її у своєму будинку.

Ярослав Іванович підсунувся до нього ближче.

— Повір мені, хлопче, якщо зараз підуть чутки... А знаючи твою Оксану, вони вже пішли. На ранок тут будуть репортери. І якщо це станеться, уся твоя робота з порятунку компанії може піти нанівець. Вони тільки й чекають бодай чогось, за що можна зачепитися.

Він на мить замовк.

— Ти можеш гарантувати, що твоя... наречена триматиме язика за зубами?

— Ні.

— Тоді послухай старого юриста й адвоката твоїх батьків. Нам потрібно, щоб ця дівчина підписала документ, перш ніж вийде з маєтку.

Святослав заплющив очі й повільно видихнув. Потім знову взяв ручку й приготувався писати далі, уже не ставлячи зайвих запитань.

— Так, на чому ми зупинилися? — запитав Ярослав Іванович і перехилився через стіл, щоб поглянути на написане.

Кілька секунд він мовчав.

— Я бачу, ти справді втомився.

Святослав перевів погляд на аркуш і здивовано насупився.

— Не розумію. Ви казали писати — я все записав.

— Так, дійсно все. Але прочитай уголос перший рядок.

Святослав опустив очі.

— "Я, твоє ім'я та прізвище, приношу щирі вибачення за завдану вам…"

— Досить, — перебив його Ярослав Іванович. — А тепер нагадай, як тебе звати.

Святослав кілька секунд дивився на написане, а тоді не витримав і засміявся, відкинувшись на спинку крісла.

— Ну що, тепер переписувати?

— Переписувати. Тільки цього разу, будь ласка, напиши своє ім'я та прізвище.

— Домовилися.

Святослав знову підсунувся до столу, відклав зіпсований аркуш, дістав чистий і почав писати спочатку.

Уже за кілька хвилин лист був готовий. Святослав поставив свій підпис, а Ярослав Іванович — свій.

— Мій хлопче, дістань мою печатку.

Хоч Святослав і був страшенно втомлений, він нахилився до нижньої шухляди столу, ввів одинадцятизначний код і дістав печатку, яку простягнув старому другові. Ярослав Іванович поставив її на документ і ще раз уважно переглянув написане.

— Ну що ж, з нашого боку все готово. Я теж залишуся сьогодні в маєтку. Вранці, перш ніж ми повеземо дівчину до лікарні, я все їй поясню. Уже тоді нехай вирішує, чи погоджується на наші умови.

— От і добре.

Святослав підвівся з крісла, забрав печатку й кинув її назад до шухляди. Уже обходячи стіл, додав:

— Свою кімнату знайдете самі, а я таки спробую хоч трохи відпочити.

— Добре. До ранку, мій хлопчику.

Святослав уже збирався вийти, але раптом зупинився.

— І ще… Передайте Павлові, щоб забрав квіти. Адресу я зараз скину.

— Добре, відпочивай. Я все зроблю.

— Дякую.

Святослав вийшов із кабінету й майже на автоматі піднявся на другий поверх. От тільки замість того, щоб піти до власної спальні, сам не помітив, як звернув до кімнати, де залишилася незнайомка. Він тихо прочинив двері й заглянув усередину. На великому ліжку спала та, яка всього за одну ніч примудрилася перевернути його звичне, стабільне життя. Тетяна сиділа у великому кріслі неподалік і гортала щось у телефоні. Помітивши Святослава, вона відклала його й хотіла підвестися.

— Не вставайте. Краще скажіть, як вона?

— Крапельниця вже закінчилася. Я дала їй заспокійливе, тож до ранку вона, найімовірніше, проспить.

— Чудово…

Святослав сперся плечем об одвірок, але йти не поспішав.

— З нею точно все буде гаразд?

Тетяна уважно подивилася на нього.

— Святославе, ми це вже обговорювали. Відпочивайте. Я залишуся тут і буду за нею спостерігати, а вранці відвеземо її на обстеження.

Він ще раз поглянув на сплячу дівчину.

— Добре.

— Ідіть уже спати.

Цього разу Святослав таки послухався.

Святослав так само повільно вийшов із кімнати й попрямував до власної. Уже стоячи під душем, він знову згадав, як щосили натиснув на гальма, як машину хитнуло на мокрій дорозі й той глухий удар, коли він усе-таки не встиг зупинитися. Перше, що Святослав тоді подумав: він збив дитину. Та дитиною виявилася маленька рудоволоса красуня, яка тепер спала в одній із кімнат його маєтку.

Святослав сперся однією рукою об стінку душової кабіни й підставив голову під потік води, намагаючись змити із себе цей важкий день разом із втомою, напругою та думками, які ніяк не хотіли замовкати.

Він простояв так довго, сподіваючись, що думки про незнайомку нарешті відступлять. Та щоразу, коли заплющував очі, знову бачив, як вона падає просто до його ніг, а потім перед внутрішнім поглядом виникало її обличчя. Світла шкіра, гарненькі веснянки, руде волосся. Святослав розплющив очі й вимкнув воду.

Вийшовши з душової кабіни, він узяв рушник і попрямував до спальні. Та щойно переступив поріг, помітив Оксану. Наречена сиділа на ліжку, схрестивши руки на грудях і демонстративно надувши губи. Святослав поглянув на неї, важко видихнув і ледь помітно всміхнувся.

— Чого така набундючена?

— Ти ще питаєш?

— Ну, як бачиш.

— Ти не привіз мені квіти, зате притягнув додому якусь…

— Дівчину, — спокійно поправив її Святослав. — І це сталося випадково.

— Ну звісно, випадково. Навмисно ти б не привіз додому таке сміття.

Одна брова Святослава повільно піднялася.

— Я таки заблокую твою картку.

Він на мить замислився.

— На три дні.

Оксана аж підскочила на ліжку.

— Святославе, ти не посмієш!

Він кинув рушник на поличку біля ліжка й, навіть не поспішаючи одягатися, попрямував до комода по нічну білизну.

— Коханий, благаю. Я більше так не буду. Тільки не блокуй картку.

— Пізно. Я тебе попереджав. Цього тижня ти принижувала служниць, кричала на кухаря, обізвала водія ідіотом. І це далеко не весь список, Оксано.

Вона обурено фиркнула, впала на ліжко й натягнула на себе ковдру.

— Тоді ти залишишся без доступу до мого тіла на три дні!

— Як скажеш.

Святослав одягнувся й ліг на свою половину ліжка.

— Світло, десять відсотків.

Освітлення в кімнаті приглушилося, а його телефон уже був переведений у беззвучний режим, а годинник показував початок другої ночі. Святослав важко видихнув, як же пізно. Він швидко переглянув повідомлення, переслав Павлові адресу квіткового магазину, заблокував картку нареченої й відклав телефон.

— Будинок, спати.

Кімната миттєво занурилася в темряву, а Святослав нарешті заплющив очі, сподіваючись заснути, але майже одразу почув поруч шурхіт ковдри. Оксана вовтузилася в ліжку й ніяк не могла вмоститися.

— Спи вже. Я втомився.

Оксана щось невдоволено пробурмотіла, але за кілька секунд посунулася ближче до нього.

— Оксано, я не хочу. У мене був важкий день.

— У тебе постійно важкий день.

— Так. Це називається робота. Хоча тобі це слово, мабуть, незнайоме.

— А ти просто розслабся. Я все зроблю сама.

Її рука по-хазяйськи ковзнула під ковдру.

— Оксано…

Святослав хотів відсторонити її, але вона вже опинилася зовсім близько й поцілувала його.

— Коханий, просто отримуй задоволення.

Він ще кілька секунд дивився на неї, а тоді зрештою здався. Закинув руки за голову, заплющив очі й дозволив собі нарешті розслабитися. І вже з ледь помітною посмішкою подумав:

Ти таки заради своєї картки на все готова.