Осіння злива

— Я вже їду, — відповів Святослав, натиснувши кнопку на кермі своєї новенької машини, щоб прийняти дзвінок.

— Де ти так довго? Я взагалі вже знудилася.

Почувши бурчання своєї нареченої, він втомлено закотив очі. Увесь день Святослав вирішував важливі питання: збори, наради, нескінченні зустрічі. Усе затягнулося до глибокої ночі, адже перед злиттям з іншою компанією потрібно було узгодити купу питань.

Він давно мріяв поглинути одну невелику компанію, яка постійно ставала йому на заваді, і ось нарешті настав цей час. От тільки злиття припало саме на той період, коли його кохана дівчина таки змусила його зробити їй пропозицію.

— Ти мене взагалі чуєш? — долинув незадоволений голос Оксани.

— Вибач. Я не знав, що так сильно затримаюся в офісі. Було…

— Добре, добре, — перебила його дівчина. — Ти квіти забрав?

— Квіти? — здивовано перепитав він. — Які ще квіти?

— Ну блін, Славо! Я ж тобі писала, що замовила троянди і ти мав їх забрати.

— Давай зранку їх забере Павло. Поки ти прокинешся, вони вже будуть удома.

— Ні, я так не хочу. Ти обіцяв дарувати мені квіти через день.

Святослав потер долонею лоба.

— Оксано, я їду за кермом. На вулиці страшна злива, а ти пропонуєш мені…

На тому кінці дроту раптом слухавку затопило показове, ретельно відрепетироване шмигання носом, потім її голос здригнувся, а з грудей вихопилося глухе схлипування — ідеально розраховане за секундами.

— Ти обіця-я-яв… І що я викладу в Instagram?

Святослав важко видихнув.

— Добре. Зараз заїду до найближчого квіткового.

— Я так не хочу. Там для мене вже склали букет, тож я скину тобі адресу. Забери.

І вона просто поклала слухавку.

— Я таки колись пошкодую, що зробив ту кляту пропозицію, — пробурмотів Святослав.

Він припаркував машину біля найближчого бордюру, відкрив Viber, натиснув на чат з Оксаною й помітив вісімнадцять непрочитаних повідомлень, прокрутив їх угору, знайшов адресу квіткового магазину й ввів її в навігатор автомобіля, але коли на екрані з'явився маршрут, він вилаявся. До клятого магазину треба було їхати майже годину — через усе місто, на інший його кінець.

Святослав узяв телефон і знайшов ім'я людини, яка останнім часом змушувала його нервувати навіть більше, ніж злиття компаній.

Гудки йшли один за одним, але слухавку ніхто не брав, діставши телефон із тримача в машині й спробував зателефонувати через Viber. Результат був той самий.

— Так постійно з тим телефоном, а як треба — і слухавки не візьмеш.

Він повернув телефон на місце, увімкнув лівий покажчик повороту й, уже не зважаючи на те, що годинник показував 20:49, рушив по квіти, які колись мав дурість пообіцяти дарувати коханій через день.

Натиснувши на газ, Святослав уже не звертав уваги на те, що машина мчить містом із перевищенням швидкості. Втома після нескінченних нарад, майбутнє злиття компаній і страшна нічна злива робили своє — очі злипалися, хотілося лише одного: нарешті дістатися додому й заснути.

Але ж ні. Йому конче треба було їхати по квіти. Святослав на мить заплющив очі, глибоко вдихнув, а коли знову розплющив їх, крізь потоки води на лобовому склі помітив просто перед машиною щось дивне. Воно бігло через дорогу й у суцільній стіні дощу було трохи схоже на людину. Не встигнувши навіть усвідомити, що саме бачить перед собою, щосили натиснув на гальма.

Велика швидкість і мокрий асфальт не залишали багато шансів на миттєву зупинку. Під педаллю затремтіла ABS, електроніка автомобіля миттєво втрутилася, намагаючись втримати машину на слизькій дорозі. Ще мить — і Святославу здалося, що він таки встиг, але не встиг.

Машина глухо вдарила те щось, що бігло дорогою, і лише після цього остаточно зупинилася. Святослав щосили смикнув дверну ручку, і щойно відчинив, крізь шум зливи почув тихий, ледь чутний стогін. Він миттєво вискочив із машини, і його одразу обдало холодною водою. Дощ лив так сильно, що за якусь мить одяг промок наскрізь, а офісне взуття, зовсім не призначене для прогулянок під зливою, опинилося в калюжі просто посеред дороги. Вода миттєво поглинула дорогі туфлі, за які в бутику було віддано ледь не місячну зарплату середньостатистичного офісного працівника. Тонка підошва, фірмовий шов, ідеальне тиснення — усе це зараз безнадійно псувалося під брудними потоками осінньої зливи.

Справжня італійська шкіра преміумкласу, тонка ручна робота. Це було взуття людини, яка звикла перемагати на переговорах і точно не звикла ходити пішки під дощем. Та зараз Святослав навіть не подумав про туфлі. Він швидко обігнув машину, не глянувши на її стан. Усе, що його турбувало, — дитина, яка лежала на мокрій дорозі. Святослав підбіг і обережно торкнувся її плеча. Постать заворушилася, відкинула із себе вересневий плащ, і перед ним виявилася зовсім не дитина, а молода дівчина.

Його брови здивовано піднялися, злива заливала обличчя, холодна вода стікала за комір сорочки й уже давно дісталася до білизни, але перше, що Святослав почув, було її незадоволене бурчання:

— Якого дідька ти летів так швидко?

Відповідати він не став. Просто підхопив її на руки й здивувався, якою легкою та тендітною вона виявилася.

— Вибач. Я не помітив тебе.

— Звісно, не помітив!

Її долоня раптом ляснула його по обличчю.

— І постав мене на ноги негайно!

Її очі були заплаканими, волосся прилипло до обличчя, а одяг був мокрим і забрудненим після падіння на дорогу. Святослав швидко поставив її на ноги й уже хотів перехопити за руку ту саму долоню, яка щойно від душі вліпила йому ляпаса. Та щойно ноги дівчини торкнулися дороги, вона скрикнула й упала просто до його ніг.

— Ай! Моя нога!

Святослав знову підхопив її на руки.

— Якщо ти ще раз мене вдариш, я кину тебе тут.

— А я викличу поліцію! Ти наїхав на мене!

— Не наїхав, а збив із ніг. І ти бігла через дорогу в недозволеному місці.

Він розвернувся до машини. Світло фар вихопило їхні постаті з темряви й суцільної стіни дощу.

— А я складу акт, і ти ще виплатиш мені ремонт.

Дівчина перевела погляд на автомобіль і раптом перестала пручатися, бо перед нею стояла новенька Tesla. Вона ахнула й раптом втратила свідомість. Голова безвільно притулилася до його грудей, мокре волосся розсипалося по його руці, а заплакані очі нарешті заплющилися.

— Ей, агов!

Святослав легенько струснув її, не випускаючи з рук, але дівчина не відреагувала. Її долоня зісковзнула з його плеча й безвільно опустилася вниз. Він перехопив її зручніше, підняв трохи вище й притулив вухо до її губ. Щойно вони торкнулися шкіри, Святослав здригнувся — губи були страшенно холодними. Та перш ніж він встиг відсунутися, почув тихе, але рівномірне дихання.

Жива. Та що тепер робити?

Думки плуталися. Останнє, що йому зараз було потрібно, — дурний розголос навколо цієї історії. Власник однієї з найбільших будівельно-інвестиційних компаній країни, яка зводила сучасні хмарочоси, бізнес-центри та елітні житлові комплекси за європейськими стандартами, збив дівчину посеред нічної дороги. Прекрасний заголовок для ранкових новин.

Святослав обережно поклав незнайомку на заднє сидіння машини, зачинив двері й сів за кермо. Дістав телефон, швидко знайшов потрібний номер і натиснув виклик.

— Алло, я вас слухаю.

Святослав уже відкрив рота, щоб пояснити ситуацію, але передумав і завершив дзвінок.

Він видихнув, кинув телефон на пасажирське сидіння й запустив пальці в мокре волосся.

— Call Yaroslav Ivanovych.

За мить автомобіль виконав команду. Після кількох гудків на тому боці почувся важкий, уже немолодий голос:

— Слухаю, мій хлопчику.

— Я збив дівчину!

— Вона жива?

— Так.

— Що з нею?

— Не знаю. Вона втратила свідомість. Я поклав її в машину, бо на вулиці злива.

На тому боці на кілька секунд запала тиша.

— Їдь до маєтку. Я скоро буду.

— Зачекай.

— Слухаю, Святославе.

— Вона ще й ногу ушкодила.

— Добре. Тоді заїду за лікарем. Хтось бачив, що сталося?

Святослав глянув у дзеркало заднього виду на темну мокру дорогу.

— Ні. Ця дурепа бігла просто посеред дороги.

— Добре. До зустрічі.

Ярослав Іванович поклав слухавку, а Святослав кинув останній погляд у дзеркало на непритомну дівчину, натиснув на газ і вирушив до свого маєтку. Про квіти для нареченої він уже навіть не згадав.

✨️❤️-❤️✨️