Спочатку:
На сторінку книги
Вони йшли неспішно, прогулюючись до річки. Андрій йшов на пів кроку позаду дівчини, не ховаючи погляду, та відкрито розглядаючи її.
- Ти дивишся, наче мене вперше побачив, – не витримала вона його пильного погляду.
- Та можна й так сказати, – Андрій усміхнувся. – Просто я дивлюсь на тебе вже зовсім під іншим враженням.
- На твоє враження так Василь вплинув? – пожартувала вона.
- Можливо – він наздогнав її й ішов майже поряд. – Взагалі вся твоя сім’я вплинула. Вибач, що я мало приділив тобі уваги в цю новорічну ніч. Я обов'язково це виправлю. І ти не думай, спиртне я не дуже поважаю. Та так вже пішло якось, – він зам’явся, – хотілось сподобатись твоїм рідним. Брат у тебе міровий. Все мене перевіряв чи серйозно я до тебе ставлюся. Вони в тебе всі дуже хороші. Та понад усе – ти сама. Я хотів тобі сказати…
Він взяв її за руку. Вона не відняла її.
Молоді люди зупинилися, не доходячи до верб, які колихали тонкими гілками, ковзаючи ними по темній гладі річки.
Берег був вкритий снігом. Він лежав білий, недоторканий, чистий. Ніби хтось замалював усе білою фарбою. І в цій білизні – дивна краса. Не гучна, не яскрава, а тиха, м’яка, недоторкана. А в повітрі запах снігу. Трохи колючий та чистий. Свіжий сніг пахне якось інакше. Чистотою. Початком. Початком чогось, що ще невловимо. Того, що ще немає імені, та вже існує. Це відчуваєш душею. Ще навіть не серцем. Щось легке, радісне. Воно вже живе в грудях – тепле, тремтливе. Як обіцянка, що все буде добре. І що завжди є місце для дива. Навіть у найхолоднішу пору року. Особливо в найхолоднішу.
Кінець
