Раді Вас бачити!

Сьогодні у мене мав бути незвичний пацієнт. Хоча останнім часом специфічні пацієнти, зазирали до мого кабінету стабільно раз на тиждень, тож я майже перестала дивуватися. Але сьогодні за розкладом був сеанс із самим "альфою".

Я ще раз уважно переглянула його медичну картку.

Попрацювати з Андрієм мене вмовила Мая — це її рідний племінник. Батьки хлопця панічно боялися відправляти сина до психіатричної лікарні, тому благали про приватний прийом. Моє завдання було чітким: визначити, де закінчується клінічний ескапізм як втеча від реальності й починається патологічна ідентифікація.

Двері кабінету широко розчинилися. На порозі з'явився двадцятирічний юнак.

"Ну, почнеться", — я глибоко вдихнула і підвелася назустріч цьому пихатому індику. Він зайшов без привітання, карбуючи кожен крок, а його погляд випромінював таку неприховану зверхність, ніби він мав право тут усе спопелити.

— Моя повага, — раптом вимовив він, підійшов ближче і впевнено простягнув мені руку. — Мені казали, що ви теж альфа, але я не вірив. Тепер бачу, що це правда.

Я мовчки потиснула його долоню, намагаючись не видати внутрішнього роздратування. Професійна етика вимагала не коментувати цю абсурдну тезу одразу. Потрібно було змусити його говорити.

— Що ж, Андрію, поговоримо? — я жестом указала на кушетку.

— Із задоволенням. Нарешті я зустрів когось свого статусу, — він по-хазяйськи вмостився на кушетці, розвалившись.

Я сіла в крісло навпроти, розгорнула блокнот і закинула ногу на ногу.

— Андрію, розкажіть, як давно ви почали усвідомлювати себе альфою?

— Два тижні тому, — він на мить задумався, дивлячись у стелю. — Я збагнув це лише після того, як прочитав книгу Олесь Король...

Юнак різко зиркнув на мене, очікуючи на реакцію. Я стримано кивнула, хоча це ім'я мені нічого не говорило, адже я мало знайома із сучасною художньою літературою.

— Раніше я захоплювався темним фентезі Діани Лисенко та Анатолія Кота, — продовжував Андрій, пильно вглядаючись у моє обличчя в пошуках схвалення. Я ледь прикрила повіки, демонструючи, що уважно слухаю. — Але там я не знаходив себе. Тому переключився на слеш-романи, читав Марину Мелтон і Наталі Корж. Там усе стало на свої місця. Я зрозумів, що весь цей світ, і чоловіки, і жінки, створені для того, щоб підкорятися мені. Проте мені бракувало масштабу. І я знову почав шукати. І от у соцмережах натрапив на допис про книгу Олесь Король в жанрі омегаверс.

При згадці останнього слова його плечі розправилися, а голос набув металевих ноток.

— Це саме воно. Читаючи цю книгу, я чітко зрозумів: це написано про мене. Це те, ким я є насправді.

Я зробила коротку нотатку в блокноті:

"Фабула марення/ескапізму повністю запозичена з мережевої літератури. Критика до власного стану відсутня".

Поки писала подумала, що потрібно було не лише гуглити, що таке той омегаверс, а й авторів, які пишуть в цьому жанрі. Бо зараз я, так би мовити "не в темі".

— Що ж, Андрію, — я відклала ручку й подивилася йому прямо в очі, переймаючи його ж правила гри. — Ти кажеш, що омегаверс — це твоя реальність. І ти визначив мене як альфу. Як ти знаєш, у цій ієрархії альфи чудово відчувають запахи — феромони інших. Який запах ти відчуваєш від мене зараз?

Андрій на секунду завагався. Його впевнений погляд метнувся вбік, ніздрі ледь помітно сіпнулися. У книгах, які він читає, альфи пахли дорогою деревиною, кавою чи порохом. Але в моєму кабінеті пахло лише ароматизотором — свіжість польових квітів.

— Ви... ви пригнічуєте свій запах блокаторами, — почав він, вирівнюючи спину. — Справжні альфи в соціумі так роблять, щоб не провокувати конфлікти.

"Гнучка раціоналізація. Механізм захисту працює на повну", — відзначила я про себе.

— Розумна відповідь, — спокійно погодилася я. — А як щодо твого повсякденного життя? Альфи — це лідери, які керують зграєю, мають високий статус і підкорюють інших. Розкажи, як твій статус альфи проявляється в університеті чи вдома з батьками? Вони вже підкорилися?

Ось тут його маска вперше дала тріщину. Кутики губ Андрія сіпнулися донизу, а пальці судомно стиснули оббивку кушетки. Тестування реальністю вдарило по болючому місцю — по його справжньому, не книжковому життю.

— Батьки... вони нічого не розуміють! — у його голосі замість металу прорізалися ображені нотки юнака. — Батько назвав мене ідіотом і сказав, щоб я йшов працювати, бо він перестане давати гроші. А в універі... староста-омега взагалі відмовилася закривати мої прогули! Вона просто посміялася, коли я сказав, що вона має знати своє місце. Вони всі просто бета-сміття, вони не бачать моєї сили!

Тепер він говорив не як всемогутній лідер, а як глибоко поранений, самотній хлопець, який сховався за картонним щитом із фанфіків.

— Тобі, мабуть, дуже важко, Андрію. Ти відчуваєш у собі величезний потенціал, бажання бути сильним, керувати своїм життям, але реальний світ навколо чомусь відмовляється це помічати й підігрувати тобі. Тому книжковий світ здався безпечнішим? Там, де ти відкриваєш сторінку — і ти автоматично головний?

Він дивився на мене диким, зацькованим поглядом. Його "альфа-впевненість" тріщала по швах, і зараз вирішувалося головне: чи зможе він визнати свій біль (клінічний ескапізм), чи його психіка повністю закриється в маренні, захищаючи його від жорстокої реальності.

Мій емпатичний тон не спрацював так, як мені хотілося. Навпаки, він став тригером. Замість того, щоб відкритися, Андрій сприйняв мої слова, як спробу принизити його й знецінити його "природу".

Його обличчя миттєво налилося кров’ю, а очі звузилися до ледве помітних щілин.

— Безпечнішим? — просичав він. Його голос впав на кілька тонів, ставши загрозливо низьким. — Ви думаєте, я ховаюся? Думаєте, я вигадав усе це, бо я слабак?

Він різко підвівся з кушетки. Його рухи більше не були вальяжними. Він подолав відстань між нами за два широкі, швидкі кроки. Юнак навис прямо над моїм кріслом, затіняючи собою світло з вікна.

Моє крісло завжди стояло на такій відстані від кушетки, щоб мати простір для маневру, але його реакція була занадто швидкою.

Я змусила себе не відсахнутися і не втиснутися в оббивку, хоча серце скажено забилося об ребра. Дивлячись прямо в очі Андрієві я великим пальцем намацала бічну клавішу на своєму розумному браслеті й тричі коротко натиснула її. Годинник ледь відчутно вібрував у відповідь — сигнал лиха пішов на пульт охорони клініки. Моє завдання як психотерапевта, що змушений діяти в межах психіатричного форс-мажору, було простим і водночас смертельно небезпечним: не провокувати його наступні тридцять секунд.

— Ти нічого не розумієш, лікарко, — Андрій навмисно перейшов на "ти", нахиляючись до мого обличчя так близько, що я бачила його розширені зіниці. — Ти думаєш, що ти тут головна, бо сидиш у цьому кріслі? Я відчуваю твій страх, на коліна. Підкорися.

Я застигла. Звідкись із-за коміра його куртки, з самої шкіри цього божевільного хлопця, хлинув важкий, густий і неймовірно чіткий аромат дорогого, обпаленого вогнем сандалового дерева та гіркої кави. На секунду моя раціональна свідомість хитнулася:

"Цього просто не може бути."

Це вже була не просто гра в підліткові фантазії. Це був психоз у чистому вигляді, де тестування реальності провалилося повністю. Патологічна ідентифікація виявилася настільки глибокою, що Андрій був готовий застосувати силу до "іншого альфи".

Він заніс руку, чи то щоб схопити мене за плече, чи то щоб силою змусити підвестися, але не встиг нічого зробити.

Двері мого кабінету не просто відчинилися — їх з гуркотом вбили в стіну.

Двоє кремезних охоронців у цивільних костюмах з'явилися на порозі миттєво. Андрій навіть не встиг повернути голови, як його руку професійним перехопленням заламали за спину. За секунду його обличчя вже було щільно притиснуте до м'якої оббивки тієї самої кушетки, з якої він щойно підвівся.

— Анна Федорівна, ви в порядку? — чітко й спокійно запитав старший охоронець, тримаючи хлопця, що запекло борсався під його вагою.

— Дякую, Сергію. Виведіть його в коридор, я зараз викличу бригаду. — я глибоко видихнула, підвелася з крісла і поправила піджак. Руки трохи тремтіли від адреналіну, але голос звучав упевнено.

— Відпустіть! Я альфа! Ви не маєте права! Я наказую вам, ви бета-сміття! — хрипів Андрій, коли його виводили із кабінету, марно намагаючись вирватися з лап професіоналів, які важили вдвічі більше за нього. Весь його вигаданий книжковий величний статус розсипався під вагою реальних, цілком земних дебелих рук охорони.

Діагноз був очевидний. Це не ескапізм. Ескапісти тікають від реальності, але коли з'являється загроза, вони лякаються і припиняють гру. Андрій же продовжував марити навіть під замком. Це була чиста патологічна ідентифікація, що переросла в гострий психотичний стан.

Я підійшла до робочого столу, взяла телефон і набрала номер його тітки:

— Мая? Це Аня. Твоєму племіннику потрібна негайна госпіталізація. Я викликала спеціалізовану бригаду і попрошу знайомого, щоб взявся за лікування твого племінника.

Я опустилася в крісло. Адреналін відступав і моє тіло повертало контроль і ясність думкам.

Я взяла телефон, відкрила месенджер і знайшла чат із написом "Матвій". Почала писати, навіть не намагаючись приховати свій стан за маскою залізної леді:

"Коханий, у мене тут щойно був справжній жах. Пацієнт ледь не кинувся на мене, довелося викликати охорону. Мене досі трохи трясе. Будь ласка, зустрінь мене сьогодні після роботи, мені дуже потрібно тебе обійняти... Розкажу все за вечерею. Люблю тебе"

Я натиснула "відправити", відклала телефон на стіл і глибоко, повільно вдихнула. Потрібно було нарешті заповнити медичну картку Андрія і спробувати раціонально пояснити самій собі, звідки взявся той клятий запах кави й сандалу.

Звичайно, я зрозумію: його куртка могла мати аромат кондиціонер для одягу, а мій збуджений мозок створював образ, але тієї миті... Тієї миті я готова була присягнути, що чую сандал і каву.

Але спочатку:

Діана Лисенко

Анатолій Кіт

Марина Мелтон

Наталі Корж

Олесь Король

Записала в блокнот авторів, яких називав Андрій. Потрібно обов'язково ознайомитися з їхньою творчістю.