Раді Вас бачити!

  Двері мого кабінету не просто відчинилися — вони влетіли всередину з характерним металевим дзвоном, ніби їх штовхнули ногою. У повітрі миттєво розлився густий, агресивний аромат "Tom Ford", який після важкого, солоного запаху розпачу попередніх пацієнтів, здався мені задушливим театральним гримом.

  На порозі стояла Віка. Короткий топ, шкіряні штани, погляд, у якому було стільки зневаги, що ним можна було б різати скло. Вона демонстративно кинула свою сумку від "Hermès". Я мимоволі затримала подих. Після справжньої крові та справжнього пекла цей перформанс "розбещеної принцеси" викликав у мене лише глуху втому.

  — Мій батько — хворий старий, — замість привітання виплюнула вона, падаючи в крісло. — Якщо він думає, що заблоковані картки змусять мене "лікувати голову", то він помиляється. Я тут лише для того, щоб він розблокував рахунок. Тож ставте свою печатку, пишіть, що я соціально безпечна, і я піду.

  Я мовчала, розглядаючи її як складний, але передбачуваний клінічний випадок.

  — Ви закінчили? — м’яко запитала я.

  — О, ні, люба, я тільки почала! — перебила вона, не даючи мені й секунди на роздуми. — Знаєте, мені навіть шкода вас. Ви ж молода дівчина, симпатична... мабуть. Але цей ваш прикид "вчителька року"? Серйозно? Ви як у футлярі.

  Вона зміряла мене поглядом, у якому було стільки фальшивого жалю, що мені захотілося відчинити вікно.

  — Стримана помада, цей нудний макіяж... Вам би трохи рум'ян на вилиці, додати туші, червону помаду — і будете як цукерочка. Відбою від чоловіків не матимете. Можу підказати пару брендів, якщо вашої зарплати психолога вистачить хоча б на тестер.

  Я відчула, як у грудях підіймається холодна професійна злість. Мене геть не зачепили слова про помаду, мене обурило те, як завзято вона намагалася перетворити терапію на базар.

  — Цікаво, — промовила я, нахиляючись вперед. — Ви щойно витратили три хвилини на мій макіяж. Це дуже зручно, правда?Переносити фокус уваги на мене, щоб не дай Боже я не подивилася на вас. Ви нав'язуєте мені образ "цукерочки", Віко, бо самі вже давно нею стали. Гарна обгортка, яку купують, продають...

  — Та що ви взагалі верзете?! — вигукнула вона, знову перебиваючи. — Яка обгортка? Який продаж? Ви бачите цей годинник?— вона помахало рукою — Ви хоч уявляєте, скільки він коштує? Ви просто заздрите, бо вам доводиться вислуховувати ниття невдах за копійки!

  — Ви кажете, що я закрита? — спокійно продовжувала я, ігноруючи її крик. — Можливо. Але я закриваю свій одяг, а ви — свою особистість. Ваш батько заблокував рахунки, і ви відчули, що ваш єдиний інструмент впливу зник. Без грошей ви не знаєте, хто ви...

  — Та ви нічого про мене не знаєте! — Віка підскочила в кріслі, її голос зірвався на істеричний фальцет. — Ви не маєте права мене судити! "Діагнози" вона мені ставить! Ви просто невдаха в зеленому піджаку, яка намагається здаватися розумною! Моє життя — це свобода, а ваше — ці чотири стіни!

  Я витримала паузу, чекаючи, поки луна її крику вщухне.

  — Ви настільки зациклені на тому, як вас сприймають зовні, що всередині там — пустеля. Розкажіть мені, Віко... коли ви востаннє робили щось, за що вас не можна було б купити? Чого ви насправді боїтеся більше: бути некрасивою чи бути непотрібною?

  Віка на мить застигла. Її обличчя спотворилося, вона єхидно скривилася, дивлячись кудись повз мене.

  — Нічого я не боюся, — кинула вона з такою зневагою, що вона здалася майже відчутною на дотик. — Ви просто вигадуєте казки, щоб виправдати свій диплом. Мені нічого від вас не треба, крім папірця.

  — Віко, давайте спробуємо ще раз, — я зробила голос ще м'якшим, намагаючись пробитися крізь цей панцир. — Що ви відчули, коли зрозуміли, що тато цього разу не жартує? Яке це відчуття — раптом стати невидимою для магазинів, ресторанів, "друзів"?

  — Я не невидима! — знову закричала вона, вчепившись нігтями в підлокітники. — Це він збожеволів! Це ви всі змовилися! Ви нічого не розумієте, ви не маєте поняття, як це — бути мною! Ви просто хочете мене зламати, як і він!

  Вона дихала важко і часто. Я дивилася на неї і відчувала дивну суміш жалості та азарту. З Вікою мені доведеться стати хірургом. Без анестезії.

  — Я не буду ставити вам печатку, — я закрила її папку. — Ви пробудете тут всі сорок хвилин. І ми будемо говорити не про мою помаду. Навіть якщо ви будете весь цей час кричати.

  Віка відкинулася на спинку крісла і демонстративно відвернулася до вікна, схрестивши руки на грудях. 

  — Віко, послухайте, — я спробувала зайти з іншого боку, навмисно пом’якшуючи тембр. — Ми можемо не говорити про психологію. Розкажіть про ваші плани. Чим би ви займалися завтра, якби у вас був безліміт на карті, але не було потреби нікому нічого доводити?

  — О, Боже, ви знову за своє! — Віка різко обернулася від вікна, і її очі блиснули люттю. Вона підійшла до столу.— Які плани? Які "доводити"? Ви що, справді така тупа чи просто прикидаєтеся? Я б полетіла в Мілан, бо там зараз тиждень моди, а не сиділа б у цьому зачуханому кабінеті з вами! Ви просто не розумієте, що таке нормальне життя! Для вас "нормально" — це порпатися в чужому бруді, а для мене — бути там, де все ідеально!

  — Ідеально — це коли немає конфліктів? Чи коли все можна виправити грошима? — я зробила запис у блокноті, не піднімаючи очей.

  — Досить! — вона вдарила долонею по столу, від чого олівці в підставці жалібно задзвеніли. — Ви записуєте кожне моє слово, щоб потім обсмоктувати його з моїм батьком? Ви просто його маріонетка! Він вам платить, і ви танцюєте під його дудку, вдаючи з себе великого фахівця. Ви нічого, чуєте, нічого не розумієте в моїх почуттях!

  — Тоді допоможіть мені зрозуміти, — я відклала ручку і подивилася їй прямо в обличчя. — Поясніть мені, що ви відчуваєте, коли батько, який завжди був вашим банкоматом, раптом виявляє до вас інтерес як до особистості, хай навіть у такий спосіб?

Віка видала короткий, сухий смішок, який більше скидався на гавкіт.

  — "Інтерес як до особистості"? Ви серйозно? Та йому просто соромно перед партнерами, що його донька не хоче бути "правильною лялькою"! Ви — частина його плану з дресирування. Але я не собака, Аню! І ваші дешеві трюки на мене не діють! Заткніться вже, просто заткніться!

  Вона відвернулася, і пішла до кушетки. Лягла і демонстративно засунула навушники у вуха, хоча музику так і не ввімкнула. Я бачила, як її плечі тремтять від напруги. Вона не чула мене не тому, що я говорила дурниці, а тому, що мої слова були занадто схожі на правду, яку вона так ретельно ховала за шаром брендової косметики.

  Коли таймер на моєму столі тихо пискнув, сповіщаючи про кінець сеансу, Віка схопилася з крісла так швидко, ніби воно було розпеченим. Вона схопила свою сумку, навіть не глянувши в мій бік, і попрямувала до виходу.

  — Наступного тижня о тій же годині, Віко, — спокійно кинула я їй у спину.

  Двері зачинилися з гуркотом, який ще довго відлунював у стінах.

  Я відкинулася на спинку крісла і заплющила очі. У кабінеті все ще висів аромат її парфумів — важкий, солодкий, такий, що викликав головний біль. Я зробила глибокий вдих, намагаючись очистити легені.

  "Ну що ж, — подумала я, дивлячись на чисту сторінку блокнота, де з’явилося лише кілька рядків. — Це було... енергійно".

  Я знала, що багато моїх колег після такого сеансу відчували б себе вичавленими лимонами. Крики, образи, знецінення — це важко витримувати. Але я відчувала лише легку втому. У моїй пам’яті все ще стояв Кравець із його закривавленими руками та Ліза, яка щоночі лягала в ліжко до монстра.

  Порівняно з їхнім болем, істерики Віки були просто дитячим шумом.

  Вона думає, що вона — мій найскладніший пацієнт. Думає, що її "некерованість" — це щось унікальне. Але я бачила справжню темряву. Бачила людей, які втратили все, крім бажання вижити. Віка ж поки що втратила лише доступ до банківського рахунку.

  Це не найскладніший випадок. Бувало й гірше. Набагато гірше. Просто до неї мені доведеться підбирати інший ключ — не через емпатію чи співчуття, а через руйнування її фальшивих цінностей. І я цей ключ знайду.

  Навіть якщо їй доведеться кричати ще десять сеансів поспіль.

  Я взяла телефон і написала Матвію:

  "Сьогодні я намагалася переконати цукерочку, що вона — людина. Поки що цукерочка впевнена, що я — невдаха без рум’ян. Вечі

р обіцяє бути цікавим. Чекаю на тебе."