Спочатку:
На сторінку книги
Перше, що я відчула — це тупий біль у потилиці, друге — пекучий холод, третє — гостре бажання знайти того генія, котрий вирішив, що спати на кам’яній підлозі — це чудова ідея.
Я розплющила очі і побачила, що наді мною височів балдахін із кремової тканини, прикрашений витонченою золотистою вишивкою. Сонячне світло просочувалося крізь високі вікна, лягаючи на підлогу довгими теплими смугами, а десь за стіною розмірено цокав годинник.
Кілька секунд я бездумно дивилася на стелю, сподіваючись, що навколишній світ раптом розчиниться. Нажаль не розчинився.
— Чудово, — прохрипіла я. — Просто фантастично.
Мій власний голос здався чужим. Він був хрипким, надто тихим, наче я не розмовляла роками або щойно оговталася після затяжної хвороби.
Я спробувала підвестися, але в мене нічого не вийшло, бо кімната на мить крутнулася перед очима, змушуючи знову впасти на подушки. Вони, до речі, виявилися розкішними, такі м’які, об’ємні з ніжним ароматом лаванди та деревини. Простирадла — гладенькі й прохолодні без найменшого натяку на звичний запах прального порошку.
Повільно повернувши голову, я озирнулася і побачила темні дерев’яні меблі, масивну шафу, письмовий стіл біля вікна, затишне крісло з високою спинкою, а на підлозі стояло велике дзеркало в різьбленій рамі і на стільці лежала темно-синя сукня з довгими рукавами, вишитим коміром і такою кількістю тканини, що в ній сміливо можна було б сховати невелику родину.
Я знову заплющила очі. Можливо, це просто сон, а можливо, я невдало впала, вдарилася головою і зараз лежу непритомна десь у лікарні, поки мозок замість виконання прямих обов’язків влаштовує мені екскурсію до музею старожитностей або ж існує якесь інше, більш раціональне пояснення.
Я розплющила очі і зрозуміла, що балдахін нікуди не подівся.
— Гаразд, потрібно оглянутися і подумати, що робити далі.
Відкинувши ковдру, я обережно опустила ноги з ліжка.Босі ступні одразу ж торкнулися каменю. Холод був таким різким, що я миттєво підтягла коліна до грудей.Ні, на сон це вже не схоже. Уві сні я б точно не відчувала холоду.
Цього разу я вставала значно повільніше. Голова все ще гула, проте кімната принаймні перестала обертатися. Тримаючись кінчиками пальців за край ліжка, я зробила кілька невпевнених кроків у бік дзеркала і завмерла.
На мене дивилася абсолютно незнайома жінка. Однозначно молодша за мене років двадцяти п’яти із розкішним темно-русявим волоссям, що спадало на плечі м’якими хвилями. У неї світла шкіра, виразні губи, глибокі сіро-блакитні очі.
Я підняла руку і відображення дзеркально повторило мій жест. Торкнулася щоки, вона зробила те саме, потім повільно провела пальцями по пасмах і обережно торкнулася підборіддя.
— Як таке можливо, — вирвалося в мене.
Жінка в дзеркалі беззвучно ворушила губами, повторюючи за мною. Я відсахнулася назад.На мені була довга біла сорочка з тонкої матерії, оздоблена витонченим мереживом і жодного знайомого ґудзика, жодної звичної деталі, а на зап’ясті темнів ледь помітний слід, ніби там довго й тісно носили важкий браслет.
Я роздивлялася власні руки, намагаючись знайти хоч якусь прикметну дрібницю. Родимку біля великого пальця? Немає. Маленький шрам на кісточці від розбитої в дитинстві чашки? Теж порожньо.
Натомість пальці здавалися довшими, нігті ідеально доглянутими, а шкіра не зберігала жодних слідів офісних буднів, паперової тяганини чи звички вічно забувати про зволожувальний крем.
Найстрашніше було навіть не незнайоме обличчя, а те, що я чітко усвідомлювала реальність: я думала, дихала й рухалася, хоча жоден елемент цієї головоломки не складався в цілісну картину.
Я притиснула долоню до грудей і відчула як серце билося часто, нерівно, але билося. Отже, принаймні мій внутрішній двигун продовжував працювати у фоновому режимі, не питаючи на те мого дозволу.
Я заплющила очі, намагаючись відновити в пам'яті події вчорашнього дня. Монітор комп’ютера, недописані робочі звіти, останнє повідомлення, на яке я так і не знайшла сил відповісти, вечірня утома, а далі... сліпучий спалах світла, різкий удар і відчуття вільного падіння. Я розплющила очі.
Спогад уривався раптово, ніби хтось варварськи вирвав сторінку з розгорнутої книги. Обійнявши себе за плечі, я зробила кілька глибоких, розмірених видихів.
Панікувати зараз — розкіш, на яку в мене немає часу. Я не маю гадки, де перебуваю, що трапилося з моїм тілом і чому я виглядаю зовсім інакше, але принаймні здатна зібрати хоч якусь інформацію.
Логічно було б почати з дверей і я саме рушила до виходу, коли за стіною пролунали кроки. Хтось наближався коридором. Хода була рівною, неквапливою, так ходить людина, яка навіть не намагається приховати свою присутність. Я зупинилася як вкопана біля дверей, не розуміючи , що робити далі. І тут у двері постукали.
Далі буде...
