Спочатку:
На сторінку книги
Олег Семенець сидів у високому кріслі з темного дерева, голова трохи закинута назад, очі напіввідкриті. З лівої скроні тонкою цівкою стікала кров і вже встигла застигнути темною доріжкою на комірці сорочки. Удар був один. Точний.
Але не тіло зараз притягувало погляд.
На масивному письмовому столі навпроти нього стояв гарбуз. Великий, свіжовирізаний. Обличчя вийшло нерівним, майже злим: одне око вище за друге, рот перекошений. І це обличчя було повернуте прямо до Семенця. Ніби вони дивилися один на одного.
Слідчий Сергій Коваленко стояв мовчки вже кілька хвилин. За вікном старого особняка на Подолі повільно гас жовтневий день. У кімнаті пахло воском, старим деревом і солодкувато-прілим гарбузом.
— Крові на ньому немає, — тихо сказав він. — Поставили після. І дивиться йому просто в обличчя.
Ігор мовчки стояв біля дверей, руки в кишенях пальто. За сорок років роботи він бачив достатньо, щоб розуміти: іноді найгірше — не те, як людина померла, а що залишили поруч.
Сергій дістав телефон, але не набирав.
— Я тому тебе й викликав. Офіційно спишемо на побутове. Але тут знову ця фігня… як у вас з Анною нерідко буває. Коли ніби нам натякають на містику. Я таких історій без вас вже не чіпаю.
Ігор підійшов ближче. Гарбуз пах свіжим зрізом і чимось ще — ледь вловимим, хімічним. Порожні очі ліхтаря продовжували дивитися в обличчя мертвому. Ніби чекали відповіді.
