Раді Вас бачити!

Я їхала розлучатися з чоловіком, якого ніколи не бачила, а посеред мосту виявила, що дорога за моєю спиною зникла. Ще хвилину тому там стояв найнятий екіпаж, візник поправляв попону на коні й радив повернутися до темряви. Тепер за кам’яними поручнями простягалася річка, над якою клубочився густий туман. Я зробила кілька кроків назад, шукаючи очима берег, і відчула, як під рукавичкою нагрівається моє зап’ястя.

У нотаріальній конторі мене попередили про п’ятиденний термін, особисту присутність і необхідність завершити магічне розірвання шлюбу. Відлік мав початися після мого прибуття до чоловікового дому й закінчитися на заході сонця п’ятого дня. Про зниклі дороги нотаріус промовчав, хоча часу на розмову мав достатньо. Я провела з ним майже годину, доводячи, що помилка в документах навряд чи наділяє когось правами на мене, а він терпляче чекав, доки я втомлюся, і щоразу повертав книгу на той самий розворот.

Підпис був мій, і я впізнавала навіть маленький гачок наприкінці останньої літери. Печать, яка проступила на руці тиждень тому, точно повторювала знак на сторінці, а поряд було чоловіче ім’я — Адріан Вельсар. Папір теплішав під пальцями й міцно тримався в палітурці, хоч би як я тягнула за край. Зрештою, забрала книгу, адресу й документи на розірвання, вирішивши, що з живим чоловіком домовитися буде простіше.

Тепер я шкодувала, що відпустила візника. Притиснувши сумку до боку, дістала карту, отриману в конторі, й побачила, як чорна лінія дороги повільно скорочується, доки її кінець зупиняється біля намальованого мосту. Попереду з’явилася нова стежка, прокладена просто на моїх очах. Вона вела до будинку, і маленьке вікно на малюнку засвітилося золотим.

На іншому березі росли високі дерева з мідним листям. Між корінням жевріли блакитні вогники, а над річкою повільно підіймався місяць, розділений темною смугою надвоє. Я довго дивилася на нього, перш ніж сховати карту. У моєму світі місяць мав зовсім інший вигляд, а нотаріус, видаючи адресу, міг би хоча б попередити, що вона веде за його межі.

Стежка вивела мене до будинку з широким ґанком і високими вікнами. Біля сходів стояли горщики з вересом, по стіні тягнувся плющ, а на даху ворушився мідний флюгер, хоча вітер давно стих. Щойно я ступила на першу сходинку, мокре листя піднялося з дощок і відлетіло в сад. Вода перестала крапати з мого плаща, а ремінь сумки сам зісковзнув із плеча.

Я встигла схопити його, перш ніж сумка рушила до дверей. Усередині щось тихо клацнуло, засув відсунувся, і на порозі з’явився чоловік із чашкою в руці. Він спочатку поглянув на мене, потім на ремінь, який я стискала в кулаці.

– Відпусти. Дім віднесе її до твоєї кімнати.

– Мої речі залишаться зі мною.

– Як скажеш.

Він торкнувся одвірка двома пальцями. Ледь помітне тремтіння ременя припинилося, і сумка знову потягнула плече звичною вагою. Чоловік відступив, залишаючи мені достатньо місця та простягнув чашку на блюдці.

– Випий трохи. Після переходу може паморочитися голова.

Я збиралася відмовитися, але впізнала порцеляну. Біля ручки проходила нерівна тріщина, скріплена тонким срібним швом; вона залишилася після того, як я впустила чашку на кухонну підлогу. Майстер тоді запропонував купити нову, проте я вперлася й заплатила за ремонт більше, ніж коштував увесь сервіз.

– Звідки вона у вас?

– Ти залишила її тут.

Я взяла блюдце й провела пальцем по срібному шву. Над темним настоєм здіймалася пара, а по долоні розлилося приємне поколювання. На мить у білому завитку проступили чоловіча шия, край розстебнутої сорочки й жіноча рука, що торкалася шкіри біля ключиці. Я різко відсунула чашку, розхлюпавши кілька крапель на блюдце, і чоловік міцніше обхопив пальцями край дверей.

– Що ти побачила?

– Ви спочатку скажіть, що мені дали випити.

– Вересовий настій. Тут він іноді піднімає спогади, пов’язані з речами.

– Я навіть ковтка зробити не встигла.

– Схоже, самого дотику вистачило.

Я підвела очі. Він був старший за мене, темноволосий, із різко окресленими вилицями та втомленим обличчям. Біля відкритого коміра виднівся тонкий світлий шрам, і я мимоволі подивилася на нього вдруге. У парі над чашкою жіноча рука торкалася саме цього місця, а власні пальці досі поколювало, наче я щойно провела ними по його шкірі.

– Адріан?

– Так.

– Я приїхала розірвати шлюб.

Він кивнув, прийнявши мої слова так спокійно, що я розгубилася. Дорогою приготувалася до заперечень, погроз і вимог, а чоловік просто відійшов убік, пропускаючи мене. За його спиною горів камін, і пахло хлібом, розмарином та нагрітим деревом.

– Заходь. Моя згода на розірвання вже підготовлена.

Я переступила поріг, тримаючи сумку при собі. Плащ одразу став легшим, з черевиків зник бруд, а на підлозі переді мною проявилася вузька золота смуга, що вела до сходів. Адріан знову торкнувся стіни, і світло згасло.

– Вона сама знайде кімнату, – сказав він.

Здавалося, він звертався до будинку. Десь нагорі невдоволено рипнули дошки, після чого двері наприкінці коридору повільно зачинилися. Я подивилася на стелю, потім на господаря й поставила чашку на найближчий столик.

– Куди я потрапила?

– До мого дому.

– Він уже встиг почистити мені черевики й потягнути сумку до кімнати. Тепер я хотіла б з’ясувати, куди поділася дорога.

– Перехід закрився, коли ти пройшла. Я відкрию його, щойно завершимо розірвання.

– А якщо я захочу піти зараз?

Він затримав погляд на моєму зап’ясті. Печать пекла дедалі сильніше, і я раз по раз притискала руку до боку. Відсунула край рукава, намагаючись перевірити шкіру під рукавичкою, але застібка заважала розгледіти знак.

– Тоді відкрию зараз. Зв’язок залишиться з тобою, а біль посилюватиметься. Саме тому я надіслав книгу.

Я дістала її зі сумки й поклала на столик. Адріан простягнув руку й зачекав, поки я відступлю, перш ніж торкнутися обкладинки. Під його пальцями темна шкіра вкрилася тонким золотим візерунком, а застібка, яку нотаріус відкривав спеціальним ключем, розімкнулася сама.

– Ви знали, що я забула вас?

– Знав.

– І давно?

Він відкрив книгу, повільно перегорнув кілька аркушів і зупинився на нашому договорі. Поруч із його рукою проступили нові рядки, яких у конторі не було, а внизу сторінки з’явилася дата. Відтоді минуло майже три роки.

– Відтоді, як ти пішла.

– Чому ж надіслали книгу тільки тепер?

Він підняв очі, збираючись відповісти, але жар під рукавичкою раптом став нестерпним. Я спробувала розстебнути застібку, зачепила тканину нігтем і тихо вилаялася. Адріан одразу відсунув книгу, звільнивши місце на столику.

– Дозволиш допомогти?

Я простягнула руку. Він обережно зняв рукавичку й підклав долоню під моє зап’ястя. Біль почав стихати від першого дотику, а золотий знак на шкірі розгорнувся, наче тонка нитка, кінчик якої потягнувся до нього.

На його зап’ясті була така сама печать, тільки навколо неї шкіра потемніла, а одна з ліній обривалася біля свіжої тріщини. Я нахилилася ближче, забувши про власне полегшення, і помітила, як Адріан затримав подих. Коли золота нитка торкнулася його знака, він ледь помітно напружив пальці й обережно підтримував мою руку.

– Наш шлюб завдає вам болю?

– Зв’язок руйнується. Печать тримає його, скільки може.

Він відпустив мене, щойно жар ущух. Я залишила рукавичку на столику й затрималася поруч, роздивляючись тріщину на його зап’ясті. Хотілося взяти його руку, перевірити, чи вдасться мені так само зняти його біль. Таке бажання бентежило більше, ніж недавній образ у парі над чашкою, і я перевела погляд на книгу.

Між сторінками блиснув білий край. Я витягла складений аркуш, перш ніж Адріан устиг щось сказати, й упізнала власний почерк. Папір був м’яким на згинах, наче його багато разів розгортали, але текст складався лише з кількох рядків.

«Якщо ти повернулася й забула, що тут сталося, попроси Адріана показати останню сторінку. Він захоче спершу нагодувати тебе, дати відпочити й сам пояснити все. Прочитай її перед тим, як підписати відмову. Ти маєш знати, від чого саме відмовляєшся».

Я поклала лист поруч із чашкою. Адріан стояв нерухомо, напруживши плечі, і притискав долонею розгорнуту книгу до столу. Він дивився на знайомі рядки, поки я розправляла загнутий куточок аркуша.

– Покажіть.

– Ти відчуєш усе, що відчувала, коли писала її. Навіть те, що потім хотіла забути.

– Там мої спогади?

– Так.

– Тоді я хочу їх побачити.

Він перегорнув книгу до кінця. Останній аркуш був чистим, поки Адріан не поклав пальці на нижній край і не залишив мені місце поруч. Я торкнулася паперу, золото наших печатей зійшлося між руками, і під ногами раптом зник килим.

Я стояла в тій самій кімнаті, залитій ранковим світлом. На мені була тонка сукня з відкритими плечима, а Адріан тримав мою долоню біля своїх губ. Його зап’ястя оточувала рівна золота печать, на моєму пальці сяяв перстень із темним каменем. Мені так сильно хотілося наблизитися до нього, що я зробила крок, перш ніж устигла замислитися.

Він обійняв мене за талію й торкнувся губами скроні. Разом із теплом його дотику повернулися ранки в цьому домі, сонні розмови в ліжку й сміх за столом, до якого я щойно поклала книгу. Я пам’ятала навіть його кроки на сходах і те, як дослухалася до них, чекаючи, коли він зайде до кімнати. А потім почула власний голос, тихий і цілком упевнений.

– Якщо я повернуся й усе забуду, зупини мене, перш ніж я знову віддам себе твоєму дому.

Адріан у спогаді заплющив очі й притиснув мене ще міцніше. За його плечем відчинилися двері, яких під час мого приїзду не було. Він повернув голову на їхній скрип, а з темряви за ними долинув жіночий голос, дуже схожий на мій.

– Він уже обіцяв мені тебе.