Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 1
Прихована небезпека
Тінь Чорного Змія
Багато віків минуло з того часу, як Лісова Мати створила своїх лісових доньок, яким судилося стать душею лісу.
За цей час праліс змінився. Молоді дерева стали високими й могутніми, струмки прорізали глибокі русла, а давні стежки сховалися під м’яким килимом моху. У кронах правічних дерев оселилися птахи, а в прозорих водах плавали сріблясті й золотаві риби.
У пралісі панували мир і злагода. Мавки берегли цей світ, розмовляли з деревами, співали разом із птахами, допомагали молодим паросткам пробиватися крізь землю та знали кожну стежину, кожен струмок і кожну лісову галявину.
Серед усіх мавок була одна, яку вирізняла особлива магічна сила.
Звали її Ясинка.
Ясинка мала великі ясні зелені очі, у яких відбивалося світло пралісу. Довге зелене волосся хвилями спадало на спину, а голову прикрашав вінок із яскравих польових квітів. Але найбільшим її даром була не краса, а магія, що повільно прокидалася в ній. Вона була ще слабкою й непевною, але вже вирізняла свою власницю з-поміж інших мавок.
Ясинка могла запалювати маленькі чарівні вогники на кінчиках пальців та керувати ними. Вона товаришувала з лісовими птахами й тваринами, лікувала поранених звірят своїм теплим дотиком, але мріяла пізнати свою силу й навчитися набагато більшого.
Мавка чула, як шепочуть дерева, як під землею ворушиться коріння і як звучить голос води, навіть коли струмок був далеко. Найбільше вона любила проводити час зі своїми подругами — Живою, Вербичкою, Рутою та Оксамиткою. Вони були зовсім різними, не схожими одна на одну, але саме це й робило їхню дружбу особливою.
Оксамитка була найвеселішою з усіх. Вона ніколи не могла довго сидіти на одному місці. Зранку першою вибігала на галявину, будила сонних метеликів і могла годинами ганятися за золотими сонячними зайчиками.
Вербичка була спокійнішою. Вона понад усе любила воду. Часто сиділа біля лісового струмка, плела з вербових гілочок маленькі вінки та слухала, про що шепочуть хвилі.
Рута була ніжною та мрійливою. Вона розумілася на травах і квітах краще за інших мавок. Знала, яка рослина лікує подряпини, яка допомагає заснути, а яка може навіть змінити колір пелюсток під місячним світлом.
А Жива була найсміливішою. Вона не боялася ні високих скель, ні темних печер, ні глибоких лісових хащів. Якщо подруги знаходили невідому стежку, саме вона першою вирушала нею на чолі їхнього маленького гурту.
За пралісом, там, де закінчувалися густі дерева, здіймалася самітня Чорна гора. Її схили були вкриті мохом, а вершину майже завжди огортали хмари.
У глибині гори багато віків спочивало магічне джерело життя. Воно було тихим і мирним, захованим від усього світу. Його чиста срібляста вода текла поміж корінням і камінням, наповнюючи землю життєдайною силою.
Одного разу Ясинка разом зі своїми подругами зайшла дуже далеко — до межі, де закінчувався праліс і починалося підніжжя високої самітньої Чорної гори. Подружки бігали, весело гралися та збирали квіти, коли раптом почули під землею тихе дзюрчання. Вони розсунули зарості й побачили невеликий кам’яний прохід, що вів углиб гори. Мавки обережно спустилися вниз і опинилися у дивовижній печері.
Перед ними засяяло магічне джерело. Його вода світилася блакитно-срібним світлом, а над поверхнею плавали маленькі золоті іскри. Мавки завмерли від захоплення. Ясинка підійшла до води й торкнулася її долонею. У ту ж мить усе навколо засяяло ще яскравіше.
Відтоді подруги часто приходили сюди. Вони берегли таємницю джерела, доглядали за підземними квітами, слухали його тихий спів і нікому не дозволяли порушувати спокій цього чарівного місця.
Та ніхто не знав, що в найтемнішій частині печери спав прадавній Чорний Змій.
Він був старий, як первісний світ, що народився в безмежному холодному океані темряви. Змій з’явився на світ ще до того, як постав Прадуб і виросли перші дерева. Він пам’ятав часи, коли гори ще були м’якою глиною, а зірки на небі — яскравими іскрами.
Його велетенське тіло, схоже на застиглу лаву, згорнулося важкими кільцями навколо старого каменя. Уві сні смоляна луска виблискувала у темряві, а три величезні голови покоїлися на кам'янистій підлозі печери. Їхні пащі були закриті, але з-під зубів з'являлися кінчики роздвоєних язиків, а міцні пазурі глибоко врізалися в породу гори. Величезні перетинчасті крила, складені на спині, наче плащ, м'яко огортали його тіло. Навіть у глибокому сні луска на його шиї ледь помітно здригалася, вловлюючи кожен шурхіт гальки. Його хропіння, схоже на підземний гул перед землетрусом, змушувало печеру здригатися від кожного видиху. А крізь шпарини між лусочками на грудях проступало слабке багряне сяйво. Це палало його вогняне серце. Дихання змія, важке й отруйне, століттями виходило на поверхню тонкими цівками сірого туману, який здавався звичайною ранковою імлою. Серед неї безтурботно кружляли мавки, навіть не здогадуючись, що танцюють в обіймах давньої отрути.
Одного дня Чорний Змій прокинувся.
Він повільно розплющив очі. З його пащі на воду впала крапля чорної отрути. Вона розчинилася в підземному потоці й невидимою течією рушила до магічного джерела життя. Спочатку ніхто не помічав змін.
Праліс залишався зеленим і тихим. Сонячні промені пробивалися крізь густі крони, а мавки, як і раніше, співали біля струмків.
Та одного ранку вода в магічному джерелі життя стала чорною.
На її поверхні з’явилися темні кільця, а від самого джерела потягнуло холодом.
Першою це помітила Ясинка, яка, як завжди, прийшла з подругами відпочити та помилуватися його красою. Вона нахилилася над водою, але не могла збагнути причини цього лиха.
Ясинка ще довго думала про побачене й ніяк не могла заснути.
Наступного дня чорні плями почали розповзатися по листю. Вода в магічному джерелі ставала гіркою, а вночі з-під гори долинало моторошне шипіння.
У лісі з’явилися ящури та отруйні змії — слуги Чорного Змія. Їхні очі світилися червоним, а там, де вони проходили, трава темнішала, в’янула й засихала.
Старий Лісовик зрозумів: чекати більше не можна. Він тричі вдарив своїм посохом об землю. Глухий звук прокотився пралісом, пробуджуючи всіх лісових духів.
На раду поспішили мавки, гайовики, дубовики, русалки, маленькі пухнасті хухи та інші прадавні духи лісу. Вони зібралися всі разом під Дубом — найстарішим деревом пралісу.
Лісовик підняв руку:
— Друзі мої! Чорний Змій отруїв магічне джерело. Його отрута вже дісталася до джерела життя. Якщо ми не зупинимо її, наш зелений праліс загине.
Поміж духів прокотилися тривожні голоси:
— Хто зможе протистояти Змію?
— Хто дістанеться до богині Дани?
— Де знайти силу, здатну очистити джерело?
Лісовик подивився на Ясинку. Вона стояла серед своїх подруг — Живої, Вербички, Оксамитки та Рути.
— Є та, кому судилося вирушити в цю подорож, — сказав він. — Її серце пов’язане з пралісом. Її сила — у доброті, сміливості та любові до всього живого.
Усі погляди звернулися до Ясинки.
— Ти станеш нашою рятівницею, — промовив Лісовик.
— Якщо праліс можна врятувати — я піду.
Тоді Старий Лісовик підійшов до неї й дістав із-за пазухи невеликий бурштиновий амулет. Камінь був теплий і прозорий, наче в ньому застиг промінь сонця.
— Це давній захисний оберіг, — сказав він. — Він охоронятиме тебе від чарів змієвих слуг. Якщо поблизу буде небезпека, бурштин засвітиться.
Лісовик одягнув амулет Ясинці на шию. У ту ж мить бурштин спалахнув золотим світлом.
А десь далеко, під темною горою, почувся протяжний шиплячий звук. Світло амулета здригнулося. Лісовик похмуро подивився в бік гори.
— Він уже знає, що ти вирушиш.
Аж раптом її подруги — Жива, Оксамитка, Вербичка та Рута — кинулися до Ясинки, обійняли її й сказали:
— Ти не підеш сама. Ми підемо разом із тобою. Разом ми врятуємо наш праліс!
Тепер вона знала: шлях до богині Дани буде небезпечним. Але вона була вже не сама. Разом вони подолають усі переходи й врятують свій рідний праліс від темряви та зла.
