Спочатку:
На сторінку книги
Милослава Яроцька
Легенда про Ясинку
Останній спів Пралісу
Пролог
Колись не було ще ні неба, ні землі, а існував лише безкрайній океан.
Одного дня посеред нього виріс Прадуб.
Він був величезний і могутній.
І злетілися до нього соколи, павичі та жар-птиці. Пірнали вони v глибокі води й збирали пісок, золото та срібло, створюючи з них сушу, сонце, місяць і зорі.
На світанку, тільки-но дерево розправило свої віти, над ним піднявся густий золотий туман. Там, де він осідав на листі та гілках, з'являлася роса, що світилася теплим бурштиновим сяйвом. Вона падала на землю, і там, де її торкалося сонячне проміння, виростали дуби, явори, клени та в'язи. А коли до крапельок торкалося місячне світло, на тому місці з'являлися верби, берези та липи.
Могутнє молоде сонце піднімалося в небо, і його проміння торкнулося верхівки Прадуба. Посеред безмежного, але мертвого океану, на крихітному листочку Прадуба, забриніла крапля магічної енергії, що поєдналася із силою сонця. Вона засяяла зсередини м'яким зеленим світлом.
Першодерево схилило свої могутні віти до води, і сяюча ясна крапля впала просто в океан. Вона торкнулася хвиль, і по воді розійшлися золоті та срібні хвилі. Вода навколо закипіла, вкрилася піною та закрутилася у велетенському вирі, втягуючи в себе пісок, листя, кору дерева, коріння, мул, водорості та луску океанських істот.
Усе це оберталося в єдиному магічному танку. Раптом рух сповільнився, і вгору піднявся гігантський водяний стовп. Із нього постав Водяник. Коли він занурився у темні океанські води, в них завирувало життя.
В океані з'явилися риби — великі й малі, коники та в'юни. Вони вірно служили своєму володарю, а він їх захищав .
Та земля потребувала більше простору, і з часом відокремилася від води. Океан відступив у глибокі заглибини, утворивши моря, річки та потаємні підземні води.
Водяник розділив свою силу. Він залишив глибокі океанські води й рушив углиб суходолу, до новостворених річок, де й вирішив оселитися. Володар обирав для себе найглибші місця, де панували тиша та спокій.
Зі старого дубового топляка, річкових перлів та кришталевих каменів із джерел водяник збудував свій підводний палац. Але йому було сумно на самоті. Старому бракувало краси, що звеселяла б його душу.
І вирішив він створити собі вірних помічниць — русалок.
Коли перший повний місяць завис над водою, Водяник піднявся з виру та підставив мушлі на долонях під місячне світло. Його магія почала густішати, перетворюючи світлові промені на холодні срібні нитки, а річкова вода навколо нього засяяла срібним сяйвом.
Він почав прясти їх, змішуючи з прибережним білим туманом та річковою піною. Із цього сяючого плетива постали витончені дівочі силуети русалок-берегинь. Вони легко ступали по річкових хвилях і закружляли в першому танку над водою, розбризкуючи місячні краплі. Відтоді кожна притока, кожна лісова річечка отримала свій живий, магічний голос.
Із верхівки Прадуба піднялися та засяяли золоті й срібні зорі. А одна з них упала на залитє сонцем коріння.
Довкола піднявся густий срібний туман. Раптом у дерево влучила блискавка, і воно розкололося. Із нього піднялася прекрасна та мудра Лісова Мати, огорнута білим сяйвом і вбрана в зелені шати.
Там, де вона ступала босими ногами, із землі проростали зелені трави та розквітали запашні дикі квіти.
На прощання дерево схилило свої віти й подарувало їй зелений плащ із живого листя, чарівну гілку, в якій була зібрана вся сила Прадуба та золоту торбинку з насінням.
Прадерево веліло Лісовій Матері оберігати цей новий світ і наповнити його життям, ставши його берегинею.
Чарівна гілка засяяла м'яким світлом, нагадуючи про силу й мужність Прадерева.
Вона щойно прийняла дарунки, але новий світ був крихким і потребував захисту. Берегиня опустилася на коліна й почала творити своє перше диво.
Вона взяла шматочок кори Прадуба, зелені трави, трохи моху та сухого коріння, додала силу дерев і свою власну магію. Зібрала все докупи та створила золоте пульсуюче серце.
Берегиня підійшла до велетенського пня, що лишився на місці величного дерева. Із самої його серцевини струменіло золотаве сяйво. Вона поклала туди пульсуюче гаряче серце, вдихнувши в нього свідомість, волю та почуття справедливості.
Тієї ж миті земля затремтіла, і зі священного Прадуба, вбираючи його силу та магію Лісової Матері, постав Лісовик. Та його сила була занадто великою для цього світу. Тоді він ударив своєю правицею об землю, і могутня сила почала розлітатися по лісу.
Там, де вона торкалася дібров, піднімалися Дубовики. А коли пролітала над осяяними сонцем гаями, лісовими галявинами та хащами, там з'являлися Гайовики. Від подиху Лісовика, що змішався з туманом, утворилися лісові хухи.
Лісова Мати гірко оплакувала смерть Прадуба, з якого колись народилася. Ця втрата наповнила її душу болем. Без нього цей світ залишався мовчазним і похмурим, позбавленим радості.
Лісова Мати вирішила вдихнути життя в нових створінь — мавок, які мали стати для неї розрадою та помічницями.
Вона зібрала сльози дощової роси, попіл Прадуба, перші промені сонця, кришталеві води струмка, зелені трави, срібну росу та пелюстки диких квітів.
Із зелених трав, вод струмка та вербових лоз Лісова Мати виплела гнучкі тіла. Попіл Прадуба дав їм міцне коріння душі, а сльози роси стали великими, проникливими очима.
Вона вплела в зелені коси пелюстки диких квітів, вмила плечі срібною росою й торкнулася грудей першими променями сонця.
Оживши, мавки розплющили очі й закружляли в танку. Ліс умить сповнився сміхом та співом птахів.
І тоді звернулася Лісова Мати до своїх доньок:
— Віднині ви — душа цього лісу, — промовила Мати. — Бережіть його.
Мавки вклонилися Лісовій Берегині й зникли в хащах.
Дика земля, що досі мовчала в сутінках, раптом глибоко вдихнула й заговорила тисячами різних голосів.
Магічна сила, розбуджена Берегинею та вивільнена Лісовиком, назавжди розчинилася в кронах правічних дерев, у шепоті трав та густих вечірніх туманах.
Світ навколо перестав бути порожнім — він став живим.
