Злату так скрутило від нудоти, що вона ледве втрималася на ногах. Двійник Марка стояв уже посеред коридору, досі тримаючи за волосся відрубану голову. Моторошна усмішка нікуди не зникла, а замість очей тепер чорніли дві порожні ями. Він навіть не ворушився. Просто чекав, кого вони виберуть.
— Повний ігнор, — прохрипіла Злата зціпивши зуби, та ще міцніше стискаючи Маркову руку. — Не дивіться на нього. І головне — не відповідайте! Це як довбаний баг у грі. Тільки тут, бляха, можна по-справжньому здохнути!
Злата так сильно стиснула руки Марка та Ярини, що ті аж здригнулися. Головне — не відпускати одне одного й не відповідати цій тварюці. Іншого плану в них поки що не було.
Двійник невдоволено схилив голову набік. А відрубана голова в його руці раптом кліпнула й видала огидне булькання. Наче хтось намагався закричати, захлинаючись під водою.
— Сюди! — раптом сипло гукнув Тарас. Він ішов попереду, заплющивши очі й виставив вільну руку перед собою. — Народ, тут протяг! Ви відчуваєте?! Холодне повітря! І пахне… Бляха, та це ж наш всратий під'їзд! Сирість, котяча сеча, стара фарба! Я цей сморід із тисячі впізнаю!
Злата теж відчула, як по обличчю ковзнуло щось прохолодне. Звичайний протяг. Уперше за весь час у цій довбаній квартирі повіяло чимось справжнім.
Десь там мав бути вихід!
— Біжімо! — скомандувала вона, ще міцніше стискаючи руки друзів.
І вони рвонули вперед, міцно тримаючись за руки. Злата мало не перечепилася через власні ноги, але Ярина вчасно смикнула її за собою.
І тут почалося справжнє пекло.
Стіни затремтіли. Старі шпалери відривалися цілими шматками й розсипалися на сірий порох, не встигнувши долетіти до підлоги. Паркет під ногами раптом вигнувся, а потім пішов хвилями. Марко спіткнувся, ледь не потягнувши всіх за собою.
— Та що за хрінь?! — заверещав він.
Але його голос потонув у гуркоті.
Двері по обидва боки коридору почали шалено грюкати.
БАМ! БАМ! БАМ!
Одна за одною, так сильно, що аж стіни здригалися. А з кімнат долинали дикі крики, плач, чиєсь хрипке гарчання й такий пронизливий вереск, що у Злати заклало вуха.
Крики. Благання.
— Тарасику, синку, не кидай мене! — надривався голос його матері з однієї кімнати.
— Допоможіть! Воно зжере мене! — волав нібито Марко з іншої.
Але найгірше чекало попереду.
Коли до джерела протягу залишалося метрів десять, двері праворуч раптом розчахнулися. Звідти вдарило могильним холодом і смородом застояної води.
І з темряви кімнати пролунав несамовитий крик Ярини:
— ЗЛАТО! Злато, будь ласка! Воно тягне мене! Боляче! Відпусти її, це не я, це ВОНО!
Крик був настільки об'ємним, настільки реальним та відчайдушним, що Злата навіть загальмувала. Мозок просто закоротило. Захотілося розтиснути пальці. І на мить здалося, що рука, яку вона тримає зараз, стала холодною і чужою.
А що, як справжня Ярина там? Що, як воно підмінило її ще біля ванної?
— Не смій! — справжня Ярина, що йшла поруч, рвонула Злату на себе. У світлі ліхтарика, що шалено стрибав, Злата побачила бліде, налякане, але абсолютно живе обличчя подруги. — Я тут! Я тримаю тебе! Не слухай цю мразь!
Мана спала. Злата міцніше перехопила руку Ярини, ледь не зламавши їй пальці.
— Пішла ти нахер, потворо! — крикнула Злата кудись у стелю.
Попереду, у самому кінці цього клятого коридору, нарешті з'явилися знайомі чорні двері. З-під них тягнуло холодним повітрям і тим самим смородом сирості та котячої сечі. Злата ще ніколи в житті так не раділа цьому смороду!
— Он вони! — закричав Тарас.
Він першим дістався дверей, ухопився за ручку й щосили смикнув на себе.
— Та відчиняйся ж, зараза!
Двері піддалися, і вся четвірка кинулася до виходу. Ярина першою проскочила назовні, потягнувши за собою Злату. Марко, який нісся слідом, мало не зніс Тараса разом із дверима.
Вони вивалилися на майданчик між четвертим і п'ятим поверхами. Злата перечепилася через поріг і гепнулася на коліна, потягнувши за собою Ярину. Марко налетів на Тараса, і обидва покотилися сходами вниз.
Хтось боляче вдарився ліктем, хтось обдер коліна. Але всім було начхати.
Вони вибралися! Бляха муха!
За спинами так гримнуло, що Злата мимоволі втягнула голову в плечі. Наче хтось гепнув величезними залізними дверима. Підлога під ними здригнувся, а зі стелі посипалася стара штукатурка. На кілька секунд аж вуха заклало.
А потім усе стихло.
Звичайний старий під'їзд. Той самий сморід сирості й котячої сечі. Десь унизу противно дзижчала лампочка. Ні криків, ні скреготу, ні чужих голосів.
Злата лежала на підлозі. Потім повільно перевернулася на спину й підняла голову, поглянувши туди, звідки вони щойно вискочили.
Дверей не було.
Взагалі!
На їхньому місці стояла звичайна брудна стіна з облупленою фарбою. Поруч — старий сміттєпровід. Ні дверної коробки, ні ручки, ні бодай маленької щілини.
Наче ніякої квартири номер сорок п'ять тут ніколи й не було.
Із під'їзду вони мчали так, ніби за ними по п'ятах гналася зграя скажених собак. Злата навіть не пам'ятала, як вони спустилися тими клятими сходами. Ноги самі несли її вниз, а в голові крутилася лише одна думка: швидше, швидше звідси!
Марко першим дістався виходу й так штовхнув двері, що ті влупилися об стіну.
За мить усі четверо вискочили надвір, у прохолодну жовтневу ніч.
Злата не втрималася на ногах і гепнулася колінами на мокрий асфальт. Та їй зараз було начхати навіть на біль. Вона хапала ротом холодне повітря, намагаючись хоч трохи віддихатися. Десь неподалік проїхала машина, потягнуло вихлопними газами й мокрим листям. Господи, як же добре було відчувати ці звичайні вуличні запахи! А не той проклятий сморід усередині квартири.
Ярина тим часом притулилася спиною до іржавої газової труби. Вона намагалася дихати спокійно, раз у раз витираючи спітніле обличчя рукавом куртки. Від звичної зухвалості не залишилося й сліду. Дівчина мовчала й дивилася кудись перед собою, наче досі не могла повірити, що вони справді вибралися.
Марко мовчки опустився на бордюр і сховав обличчя в долонях. Його улюблене худі з динозавром було роздерте від коміра аж до грудей, але хлопець, здається, навіть не помічав цього. Його так трусило, що аж плечі ходили ходором. Ще годину тому він реготав із привидів-рієлторів і жартував про «Дивні дива», а тепер сидів, згорбившись, і не міг вимовити ні слова.
Тарас зупинився поруч, зігнувся навпіл і вперся руками в коліна, намагаючись віддихатися.
— Ми вийшли… — прохрипів, піднімаючи голову. — Чорт… Ми справді вибралися!
Тарас машинально дістав із кишені телефон. Екран засвітився, і хлопець із полегшенням видихнув:
— Зв'язок є! Три поділки… Інтернет працює. Господи, нарешті!
Злата підвелася з мокрого асфальту й витерла брудні долоні об джинси.
— Видаляй той клятий чат! — глянула на Тараса. — І заблокуй того придурка, хто б він не був! Щоб я більше в житті про цю квартиру не чула!
— Стривай, — Тарас похитав головою. — А якщо ми все видалимо, як потім доведемо, що це взагалі було? Ти забула про ту фотографію? Хтось же знав, у чому ми одягнені! І про двері знав ще до того, як ми їх знайшли!
— Та мені зараз начхати на докази! — огризнулася Злата. — Я додому хочу! У душ! І бажано забути цей вечір назавжди!
— А я хочу знати, хто той п'ятий! — уперся Тарас. — І звідки він, чорт забирай, усе про нас знає!
Злата вже відкрила рота, щоб послати його куди подалі, але стрималася. Зрештою, у чомусь він мав рацію.
— Добре, Шерлоку недороблений, — буркнула. — Залишай свою переписку. Тільки сьогодні я більше ні про які розслідування навіть чути не хочу!
— Народ… — Тарас раптом замовк, утупившись у телефон. — Та ну нахрін… Фотка! Та, яку нам скинули перед походом. Вона… вона змінилася!
— Що ти мелеш? — Ярина відірвалася від труби й підійшла ближче. Злата теж зазирнула йому через плече. Навіть Марко нарешті підняв голову.
Тарас розвернув до них екран.
Та сама фотографія. Облізлий під'їзд, чорні двері з номером 45. І вони четверо. Ярина у своїй шкірянці, Марко в худі з динозавром, Тарас із навушниками на шиї та Злата з розбитим на знімку телефоном.
От тільки тепер на фотографії було дещо ще.
Точніше, дехто.
Просто за їхніми спинами, між Марком і Златою, стояв п'ятий.
Височенний, неприродно худий. Постать майже зливалася з темрявою під'їзду, а замість обличчя була якась розмита пляма. Наче хтось навмисно замазав його у фоторедакторі. Він стояв так близько до Марка, що одна довга рука, здавалося, лежала просто в нього на плечі.
— Його ж там не було… — Ярина збільшила фотографію. — Я точно пам'ятаю! Я ж сама дивилася! Нас четверо було!
— Та я теж бачив! — прошепотів Марко. — Що за?!
Раптом телефон у руках Тараса коротко завібрував.
У чаті «Четверо придурків» з'явилося нове повідомлення від невідомого користувача.
«Цього разу всі вийшли. Молодці».
— Та пішов ти! — вихопилося в Злати.
Вона різко озирнулася на дев'ятиповерхівку. Вікна темні, під'їзд зачинений. Нікого. Звичайний старий будинок, повз який удень вона навіть не подумала б боятися проходити.
Але тепер Злата мало не чекала, що в одному з вікон з'явиться те розмите обличчя.
Телефон завібрував знову.
«А тепер перевірте, хто з вас приніс його додому».
— Що?.. — Злата перечитала повідомлення. — Що приніс?!
Вона опустила очі на власні руки, обмацала кишені куртки. Потім глянула на Тараса, на Ярину, на Марка.
— Народ… — тихо промовила вона. — Ми ж нічого звідти не брали, так?
Ніхто не відповів.
Десь неподалік проїхала машина. Шурхотіло під колесами мокре листя. Марко повільно підвівся з бордюру, а Тарас усе ще дивився на повідомлення.
Злата знову перечитала останній рядок.
«Хто з вас приніс його додому».
І тут її прошиб холодний піт.
Вони ж іще навіть додому не дійшли.
Друга історія - Відповідь із колодязя.
