Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Злату так скрутило від нудоти, що вона ледве втрималася на ногах. Двійник Марка стояв уже посеред коридору, досі тримаючи за волосся відрубану голову. Моторошна усмішка нікуди не зникла, а замість очей тепер чорніли дві порожні ями. Він навіть не ворушився. Просто чекав, кого вони виберуть.

— Повний ігнор, — прохрипіла Злата зціпивши зуби, та ще міцніше стискаючи Маркову руку. — Не дивіться на нього. І головне — не відповідайте! Це як довбаний баг у грі. Тільки тут, бляха, можна по-справжньому здохнути!

Злата так сильно стиснула руки Марка та Ярини, що ті аж здригнулися. Головне — не відпускати одне одного й не відповідати цій тварюці. Іншого плану в них поки що не було.

Двійник невдоволено схилив голову набік. А відрубана голова в його руці раптом кліпнула й видала огидне булькання. Наче хтось намагався закричати, захлинаючись під водою.

— Сюди! — раптом сипло гукнув Тарас. Він ішов попереду, заплющивши очі й виставив вільну руку перед собою. — Народ, тут протяг! Ви відчуваєте?! Холодне повітря! І пахне… Бляха, та це ж наш всратий під'їзд! Сирість, котяча сеча, стара фарба! Я цей сморід із тисячі впізнаю!

Злата теж відчула, як по обличчю ковзнуло щось прохолодне. Звичайний протяг. Уперше за весь час у цій довбаній квартирі повіяло чимось справжнім.

Десь там мав бути вихід!

— Біжімо! — скомандувала вона, ще міцніше стискаючи руки друзів.

І вони рвонули вперед, міцно тримаючись за руки. Злата мало не перечепилася через власні ноги, але Ярина вчасно смикнула її за собою.

І тут почалося справжнє пекло.

Стіни затремтіли. Старі шпалери відривалися цілими шматками й розсипалися на сірий порох, не встигнувши долетіти до підлоги. Паркет під ногами раптом вигнувся, а потім пішов хвилями. Марко спіткнувся, ледь не потягнувши всіх за собою.

— Та що за хрінь?! — заверещав він.

Але його голос потонув у гуркоті.

Двері по обидва боки коридору почали шалено грюкати.

БАМ! БАМ! БАМ!

Одна за одною, так сильно, що аж стіни здригалися. А з кімнат долинали дикі крики, плач, чиєсь хрипке гарчання й такий пронизливий вереск, що у Злати заклало вуха.

Крики. Благання.

— Тарасику, синку, не кидай мене! — надривався голос його матері з однієї кімнати.

— Допоможіть! Воно зжере мене! — волав нібито Марко з іншої.

​Але найгірше чекало попереду.

Коли до джерела протягу залишалося метрів десять, двері праворуч раптом розчахнулися. Звідти вдарило могильним холодом і смородом застояної води.

​І з темряви кімнати пролунав несамовитий крик Ярини:

— ЗЛАТО! Злато, будь ласка! Воно тягне мене! Боляче! Відпусти її, це не я, це ВОНО!

​Крик був настільки об'ємним, настільки реальним та відчайдушним, що Злата навіть загальмувала. Мозок просто закоротило. Захотілося розтиснути пальці. І на мить здалося, що рука, яку вона тримає зараз, стала холодною і чужою.

​А що, як справжня Ярина там? Що, як воно підмінило її ще біля ванної?

​— Не смій! — справжня Ярина, що йшла поруч, рвонула Злату на себе. У світлі ліхтарика, що шалено стрибав, Злата побачила бліде, налякане, але абсолютно живе обличчя подруги. — Я тут! Я тримаю тебе! Не слухай цю мразь!

​Мана спала. Злата міцніше перехопила руку Ярини, ледь не зламавши їй пальці.

— Пішла ти нахер, потворо! — крикнула Злата кудись у стелю.

Попереду, у самому кінці цього клятого коридору, нарешті з'явилися знайомі чорні двері. З-під них тягнуло холодним повітрям і тим самим смородом сирості та котячої сечі. Злата ще ніколи в житті так не раділа цьому смороду!

— Он вони! — закричав Тарас.

Він першим дістався дверей, ухопився за ручку й щосили смикнув на себе.

— Та відчиняйся ж, зараза!

Двері піддалися, і вся четвірка кинулася до виходу. Ярина першою проскочила назовні, потягнувши за собою Злату. Марко, який нісся слідом, мало не зніс Тараса разом із дверима.

Вони вивалилися на майданчик між четвертим і п'ятим поверхами. Злата перечепилася через поріг і гепнулася на коліна, потягнувши за собою Ярину. Марко налетів на Тараса, і обидва покотилися сходами вниз.

Хтось боляче вдарився ліктем, хтось обдер коліна. Але всім було начхати.

Вони вибралися! Бляха муха!

За спинами так гримнуло, що Злата мимоволі втягнула голову в плечі. Наче хтось гепнув величезними залізними дверима. Підлога під ними здригнувся, а зі стелі посипалася стара штукатурка. На кілька секунд аж вуха заклало.

А потім усе стихло.

Звичайний старий під'їзд. Той самий сморід сирості й котячої сечі. Десь унизу противно дзижчала лампочка. Ні криків, ні скреготу, ні чужих голосів.

Злата лежала на підлозі. Потім повільно перевернулася на спину й підняла голову, поглянувши туди, звідки вони щойно вискочили.

Дверей не було.

Взагалі!

На їхньому місці стояла звичайна брудна стіна з облупленою фарбою. Поруч — старий сміттєпровід. Ні дверної коробки, ні ручки, ні бодай маленької щілини.

Наче ніякої квартири номер сорок п'ять тут ніколи й не було.

Із під'їзду вони мчали так, ніби за ними по п'ятах гналася зграя скажених собак. Злата навіть не пам'ятала, як вони спустилися тими клятими сходами. Ноги самі несли її вниз, а в голові крутилася лише одна думка: швидше, швидше звідси!

Марко першим дістався виходу й так штовхнув двері, що ті влупилися об стіну.

За мить усі четверо вискочили надвір, у прохолодну жовтневу ніч.

Злата не втрималася на ногах і гепнулася колінами на мокрий асфальт. Та їй зараз було начхати навіть на біль. Вона хапала ротом холодне повітря, намагаючись хоч трохи віддихатися. Десь неподалік проїхала машина, потягнуло вихлопними газами й мокрим листям. Господи, як же добре було відчувати ці звичайні вуличні запахи! А не той проклятий сморід усередині квартири.

Ярина тим часом притулилася спиною до іржавої газової труби. Вона намагалася дихати спокійно, раз у раз витираючи спітніле обличчя рукавом куртки. Від звичної зухвалості не залишилося й сліду. Дівчина мовчала й дивилася кудись перед собою, наче досі не могла повірити, що вони справді вибралися.

Марко мовчки опустився на бордюр і сховав обличчя в долонях. Його улюблене худі з динозавром було роздерте від коміра аж до грудей, але хлопець, здається, навіть не помічав цього. Його так трусило, що аж плечі ходили ходором. Ще годину тому він реготав із привидів-рієлторів і жартував про «Дивні дива», а тепер сидів, згорбившись, і не міг вимовити ні слова.

Тарас зупинився поруч, зігнувся навпіл і вперся руками в коліна, намагаючись віддихатися.

— Ми вийшли… — прохрипів, піднімаючи голову. — Чорт… Ми справді вибралися!

Тарас машинально дістав із кишені телефон. Екран засвітився, і хлопець із полегшенням видихнув:

— Зв'язок є! Три поділки… Інтернет працює. Господи, нарешті!

Злата підвелася з мокрого асфальту й витерла брудні долоні об джинси.

— Видаляй той клятий чат! — глянула на Тараса. — І заблокуй того придурка, хто б він не був! Щоб я більше в житті про цю квартиру не чула!

— Стривай, — Тарас похитав головою. — А якщо ми все видалимо, як потім доведемо, що це взагалі було? Ти забула про ту фотографію? Хтось же знав, у чому ми одягнені! І про двері знав ще до того, як ми їх знайшли!

— Та мені зараз начхати на докази! — огризнулася Злата. — Я додому хочу! У душ! І бажано забути цей вечір назавжди!

— А я хочу знати, хто той п'ятий! — уперся Тарас. — І звідки він, чорт забирай, усе про нас знає!

Злата вже відкрила рота, щоб послати його куди подалі, але стрималася. Зрештою, у чомусь він мав рацію.

— Добре, Шерлоку недороблений, — буркнула. — Залишай свою переписку. Тільки сьогодні я більше ні про які розслідування навіть чути не хочу!

— Народ… — Тарас раптом замовк, утупившись у телефон. — Та ну нахрін… Фотка! Та, яку нам скинули перед походом. Вона… вона змінилася!

— Що ти мелеш? — Ярина відірвалася від труби й підійшла ближче. Злата теж зазирнула йому через плече. Навіть Марко нарешті підняв голову.

Тарас розвернув до них екран.

Та сама фотографія. Облізлий під'їзд, чорні двері з номером 45. І вони четверо. Ярина у своїй шкірянці, Марко в худі з динозавром, Тарас із навушниками на шиї та Злата з розбитим на знімку телефоном.

От тільки тепер на фотографії було дещо ще.

Точніше, дехто.

Просто за їхніми спинами, між Марком і Златою, стояв п'ятий.

Височенний, неприродно худий. Постать майже зливалася з темрявою під'їзду, а замість обличчя була якась розмита пляма. Наче хтось навмисно замазав його у фоторедакторі. Він стояв так близько до Марка, що одна довга рука, здавалося, лежала просто в нього на плечі.

— Його ж там не було… — Ярина збільшила фотографію. — Я точно пам'ятаю! Я ж сама дивилася! Нас четверо було!

— Та я теж бачив! — прошепотів Марко. — Що за?!

Раптом телефон у руках Тараса коротко завібрував.

У чаті «Четверо придурків» з'явилося нове повідомлення від невідомого користувача.

«Цього разу всі вийшли. Молодці».

— Та пішов ти! — вихопилося в Злати.

Вона різко озирнулася на дев'ятиповерхівку. Вікна темні, під'їзд зачинений. Нікого. Звичайний старий будинок, повз який удень вона навіть не подумала б боятися проходити.

Але тепер Злата мало не чекала, що в одному з вікон з'явиться те розмите обличчя.

Телефон завібрував знову.

«А тепер перевірте, хто з вас приніс його додому».

— Що?.. — Злата перечитала повідомлення. — Що приніс?!

Вона опустила очі на власні руки, обмацала кишені куртки. Потім глянула на Тараса, на Ярину, на Марка.

— Народ… — тихо промовила вона. — Ми ж нічого звідти не брали, так?

Ніхто не відповів.

Десь неподалік проїхала машина. Шурхотіло під колесами мокре листя. Марко повільно підвівся з бордюру, а Тарас усе ще дивився на повідомлення.

Злата знову перечитала останній рядок.

«Хто з вас приніс його додому».

І тут її прошиб холодний піт.

Вони ж іще навіть додому не дійшли.


Друга історія - Відповідь із колодязя.

Далі буде...

Ксенія Терра
Квартира між поверхами

Зміст книги: 4 розділа

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!