Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

​— Якого... — прошепотів Тарас, піднімаючись з підлоги. Він одразу глянув на екран свого смартфона. — Мережі нуль. Просто глухо. Екстрені виклики теж не пашуть. Ніби ми в бункері.

​— Де Марко?! — Ярина світила ліхтариком на всі боки. Дівчина панікувала.

​Промінь світла ковзнув уздовж коридору. Але коридор був якийсь неправильний. Неприродно довгий, наче хтось узяв звичайну квартиру, розтягнув у фоторедакторі й забув зупинитися. Метрів тридцять, не менше! А може, й більше, бо далі все тонуло в темряві.

По обидва боки виднілися двері. Десятки однакових дверей, ніби хтось просто скопіював їх і наліпив одну за одною. Жодного натяку на кінець цього довбаного коридору.

Біля одних із дверей на підлозі сидів Марко. Він відчайдушно схопився за горло і важко втягнув повітря. Наче хтось щойно намагався його задушити. Хлопець вирячив очі від жаху, а його улюблене худі з динозавром хтось роздер від самого коміра аж до грудей.

​— Ти живий?! — Злата підлетіла до нього, падаючи поруч на коліна. — Що це було? Хто тебе схопив?

​Марко підняв на неї очі. У них відображався такий жах, що Златі стало холодно.

​— Це була... не вона, — прохрипів хлопець, кашляючи. — У неї... не було обличчя. Просто гладка шкіра, наче манекен.

​У нескінченному коридорі раптом блимнула лампочка під стелею. Десь у глибині цього тунелю з-за зачинених дверей тихо заграла музика. Це був знайомий мотив — якийсь популярний вірусний тренд із ТікТоку, під який ще вчора танцювала Ярина. Але зараз він звучав спотворено, повільно, ніби мелодію зажувало в старій касеті.

Квартира номер сорок п'ять зачинила за ними двері. Пастка спрацювала. А тепер вона, схоже, вирішила з ними погратися.

Злата стояла спиною до Марка й не могла відірвати погляду від стіни з облупленими шпалерами. Ще хвилину тому тут були вхідні двері. А тепер — звичайна глуха стіна. Ні ручки, ні дверної коробки, навіть найменшого натяку на те, що тут узагалі був вихід.

Так не буває. Це просто прихований механізм, як у квест-кімнатах.

​Вона підійшла впритул і сильно вдарила кулаком по стіні. Збила кісточки до крові. У відповідь пролунав лише глухий стукіт. Суцільний бетон. Ні порожнечі за стіною, ні найменшої щілини. Нічого.

​— Ласкаво просимо в Бекрумс, народ, — нервово зглотнув Тарас, безперервно клацаючи кнопку блокування на телефоні, ніби це могло повернути зв'язок. — Якщо з-за рогу зараз вилізе якась дичина із «Сайлент Хілла», я відмовляюся в цьому брати участь.

​— Заткнися, Тарасе. Просто заткнися, — просичала Ярина. Дівчина міцно стискала ліхтарик двома руками, наче бейсбольну биту. — Тримаємося разом. Ніхто нікуди не відходить. Навіть якщо комусь припече в туалет. Зрозуміли?

Марко насилу підвівся з підлоги й машинально обтрусив порване худі. Його досі добряче трусило. Куди й подівся той самовпевнений придурок, який ще годину тому наминав шаурму й реготав із китайських хакерів? Тепер хлопець був блідий як смерть і раз у раз озирався через плече.

— Треба кімнати перевірити, — вичавив він із себе. — Там же мають бути вікна! Може, пожежний вихід якийсь… Це ж просто квартира, бляха, так?!

Останні слова прозвучали так, ніби Марко сам благав когось підтвердити, що несе не повну маячню.

Вони рушили довжелезним коридором, тримаючись ближче одне до одного й намагаючись не озиратися. Десь позаду, у темряві, досі тихенько грала знайома мелодія з ТікТоку. 

Перші ж прочинені двері вели на кухню. Промінь ліхтарика вихопив звичайний радянський інтер'єр: газова плита, старий холодильник «Дніпро», круглий стіл накритий клейонкою.

Але щось було не так.

​Злата примружилася. На столі стояли чотири чашки. Над ними тонкою цівкою здіймалася пара.

Вони підійшли ближче. Пахло м'ятою та чимось солодким.

— Ого, нічого собі сервіс! У «Макдональдсі» й то довше на замовлення чекаєш! — спробував пожартувати Марко, але замість сміху з горла вирвався якийсь жалюгідний хрип.

Злата обережно простягнула руку й торкнулася найближчої чашки. Тут же відсмикнула пальці. Гаряча, зараза! Наче чай щойно заварили.

Але за мить їй стало зовсім не до чаю.

На чашці красувався чорний кіт із кривою, нахабною посмішкою. Точнісінько такий, як на її улюбленій домашній кружці!

Тій самій, яку вона випадково розбила ще минулого місяця.

— Народ... — тихо покликав Тарас. Він стояв біля дверей до наступної кімнати. — Скажіть, що я з'їхав з глузду. Будь ласка.

Друзі підійшли ближче. За дверима виявилася спальня. Стара, обшарпана, наче тут років двадцять ніхто не жив. Біля стіни стояло ліжко з панцирною сіткою, навпроти — громіздка шафа з дзеркалом.

На акуратно застеленому ліжку лежав чорний рюкзак.

​— Це мій, — прошепотів Тарас, задкуючи. — Я залишив його вдома на кріслі перед тим, як ми зустрілися. Я точно пам'ятаю! На ньому мій значок із «Ріком і Морті»!

​Воно знає нас, з жахом усвідомила Злата. Ця квартира залізла в наші голови.

​З ванної кімнати почулося капання. Кап... Кап... Кап...

Марко, ніби загіпнотизований, штовхнув двері у санвузол. Ярина посвітила йому з-за плеча. Звичайна чавунна ванна, потріскані кахлі. Марко нахилився над раковиною і, сам не знаючи нащо, відкрутив вентиль крана.

​Із крану хлинула густа чорна рідина. Вона нагадувала нафту або мазут, пахла старою іржею та гнилим листям. Чорна жижа повільно заповнювала раковину.

​Раптом повітря у ванній різко похолоднішало, так що з рота пішла пара. Поверхня дзеркала над раковиною миттєво запотіла.

Усі четверо завмерли, спостерігаючи, як на мутному склі невидимий палець повільно виводив букви:

​Я-Р-И-Н-А

З-Л-А-Т-А

М-А-Р-К-О

Т-А-Р-А-С

​А потім знизу додалося ще одне слово:

ЗАЛИШИТЬСЯ

Холод пробрав Злату до самих кісток. Вона хотіла схопити друзів за руки і потягнути назад у коридор, але раптом із глибини темного тунелю пролунав голос.

​— Злато... — голос тремтів від сліз, зриваючись на хлипання. — Злато, мені страшно... Допоможи мені...

​Злата відчула, як серце забилося швидше.

Це був голос Ярини. Абсолютно реальний, наповнений болем голос її найкращої подруги лунав із темряви коридору, кликав її на ім'я.

​Злата повільно повернула голову вбік.

Справжня Ярина стояла за пів метра від неї. Налякана...проте поруч. Дівчина міцно затисла собі рот долонею, щоб не закричати.

​З темряви коридору голос Ярини заплакав ще голосніше:

— Чому ти не йдеш до мене, Злато? Я ж тут зовсім сама...

— Злато, забери мене звідси… — знову долинуло з темряви. Голос тремтів, захлинався плачем, а останні слова пролунали як відчайдушний крик.

Воно живиться нашою реакцією, раптом зрозуміла Злата. Марко відповів «мамі» — і двері відчинилися, затягнувши його. Тепер воно хоче, щоб я відповіла «Ярині». Воно хоче нас розділити.

— Тільки рота не відкривай! — прошипіла Злата до Ярини, хоча та й без того мовчала. Потім перевела погляд на хлопців. — І ви теж! Ніхто нічого не відповідає, зрозуміли?! Це як у тих страшилках про скінвокерів, що я на Реддіті читала! Там якісь тварюки голосами знайомих людей кличуть, щоб заманити в пастку. От і ця хрінь робить те саме! Тому, що б ви не почули, навіть не думайте відповідати!

Тарас кивнув, та посвітив екраном телефона на стіну навпроти ванної кімнати.

​— Народ... подивіться сюди.

​На шпалерах щось було надряпано. Чимось гострим. І затерто бурими, засохшими плямами, схожими на кров.

​«ВОНО ГОВОРИТЬ НАШИМИ ГОЛОСАМИ. НЕ РОЗДІЛЯЙТЕСЯ.»

​— Охуї... охреніти просто, — видихнув Тарас. Захотілося матюкатися. Уся скептичність куди й поділася.

— Так, усі взялися за руки! — скомандувала Злата, намагаючись говорити якомога твердіше, хоча голос тремтів. — Ідемо вздовж стіни, шукаємо вихід і не ведемося на жодну дичину, яку ця хрінь нам підкине. Зрозуміли?

Вони міцно зчепилися долонями, наче вихованці дитсадка, яких замість екскурсії в зоопарк притягли прямісінько в пекло. Марко йшов останнім. Його пальці в руці Злати були крижаними й мокрими від поту.

Але, схоже, квартира чудово їх почула.

Щойно друзі зробили перший крок, усе навколо ніби смикнулося. Точнісінько як у відеогрі, коли картинка раптом зависає, а потім змінюється просто на очах.

Коридор витягнувся ще метрів на двадцять, а двері кухні, де залишилися чотири чашки гарячого чаю, так гучно зачинилися, що всі четверо аж здригнулися.

Вони повільно просувалися коридором, побоюючись навіть зайвий раз вдихнути. За одними дверима раптом щось заричало. За іншими пролунав тихий сміх Тараса. Точнісінько його! От тільки справжній Тарас ішов попереду й так важко дихав, наче щойно пробіг марафон.

Раптом Марко зупинився як укопаний, так різко смикнувши Злату за руку, що та мало не вилаялася на весь коридор.

— Марку, якого… — почала вона, обертаючись, але так і не договорила.

У невеликій ніші між дверима, де цілком могла б поміститися вбудована шафа, стояв Марко.

Ще один.

Злата перевела погляд на хлопця поруч, потім знову на того, що стояв у ніші.

Два Марки.

Та ну нахрін…

На ньому було те саме худі з динозавром, роздерте від коміра аж до грудей. Ті самі брудні кросівки. Навіть волосся стирчало точнісінько так, як у справжнього Марка.

От тільки цей усміхався.

І від тієї усмішки Златі стало зовсім зле. Рот розтягнувся так широко, що кутики губ ледь не діставали до вух. Шкіра на щоках натягнулася, наче от-от трісне.

Справжній Марко тихо заскиглив. Ноги в нього підкосилися, і він мало не гепнувся на підлогу. Злата ледве втримала його за руку.

А двійник тим часом повільно підняв праву руку.

Він тримав щось за волосся. Щось кругле, важке, з чого на старий паркет капала густа чорна рідина.

Злата придивилася — і відчула, як шлунок підступає до самого горла.

Це була відрубана голова Марка.

З виряченими очима, у яких так і застиг жах.

Двійник повільно кліпнув. А потім заговорив.

Голос був Марків. Точнісінько його. От тільки звучав якось моторошно. 

— Правила прості, чуваки! — Двійник трохи підняв відрубану голову, і та раптом кліпнула.

Злата ледь не скрикнула.

— Один залишається тут, решта троє йдуть додому. Нормальна угода, нє?

Ярина тихенько заскиглила й затулила очі вільною рукою. Тарас стояв як укопаний, навіть не намагаючись щось сказати.

— Ну що, хто з вас залишиться на вечерю? — Двійник вишкірився ще ширше.

Тепер Злата побачила його зуби. Дрібні, гострі, їх було так багато, що вони ледве поміщалися в роті.

Він повільно ступив із ніші в коридор.

— А якщо не виберете… — облизав губи, не припиняючи усміхатися. — Залишитеся всі. Мені тут якраз нових мешканців бракує.

Ксенія Терра
Квартира між поверхами

Зміст книги: 4 розділа

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!