Раді Вас бачити!

Ми примощуємось на лаві у парку. Сьогодні холодно, але на щастя не дощить. Хоча осінь вже відчутно але дерева ще відносно зелені і трава також. Фонтани, як завжди вимкнуті, тож мені просто ні на що відволіктись.

- Ти ж щось серйозне хотіла розповісти? – по праву старшинства запитує Соня.

- Ти хоч здорова, з рідними все гаразд? – турботливо питає Оллі.

- Все гаразд. Просто, я ніколи по-справжньому з вами не була відверта.

- А, ти про це! – Соня махає рукою. – Подумаєш, знайшла чим переживати. Це ж твої особисті справи казати нам щось чи ні, ми не ображаємось.

- Нам звісно, цікаво. – додає Оллі. – Але ж ми не можемо вимагати, щоб ти розказувала все. Я і сама не все розповідаю.

- Просто, ви якось більше між собою і я відчула себе чужою. А ще, якось здається негарно вас завантажувати своїми проблемами.

- Ти що! Це ж головний обов’язок подруги – відволікти своїми проблемами від власних! – вигукує Соня з ентузіазмом. – Розкажи ти про себе більше, ми б страждали менше.

- Хм…ніколи про таке не думала. Але зараз вам немає про що переживати. Все нібито добре.

- Нібито…Адріан хоче, щоб ми одружились, а мені тільки дев’ятнадцять. Йому тридцять два! Гаразд, різниця мене мало хвилює, та я ще занадто молода. Я хочу кілька років фори!

- А мені б хотілось чогось такого… - знову вирвалось у мене.

- Краще будь обережна зі своїми бажаннями. Інколи не все, що ми хочемо нам потрібне, так би тобі сказала моя бабуся. – Заперечила Оллі.

- Тільки не кажи, що це все через хлопців! – безпардонно випалює Соня, та кому, як не подругам не мати кордонів і в словах теж.

- Ні, вони становлять відсотків десять проблеми.

- Так в чому ж проблема взагалі? – дивується Соня.

І я починаю нудну розповідь, початок якої вже років п’ять тому чула Соня, а Оллі ні разу. Про маман, про мою невезучість і проблеми у спілкуванні, про мої проблеми із зовнішністю, успішністю і самовпевненістю.

Коли я закінчую дівчата сидять трошечки шоковані. Тільки от чим боюсь навіть думати.

- Я б здуріла, якби так заганяла себе. – випалює Соня.

- То ти ці всі роки мучила себе. – констатує Оллі.

Їм ніби не вистачає слів, щоб прокоментувати все сказане.

- Почнемо з успішності – тут ти середньостатистична студентка. Але найкращою бути зовсім не обов’язково. За кордоном вивчають удвоє менше ніж ми. – заспокоює Оллі.

- Я знаю, але ж ви навчаєтесь краще.

- Ну, в Оллі на кону подорожі, а в мене нормальний мобільний, досі, адже минулу сесію я на відмінно не здала. Тож я не бачу причин для переживань.

- Скажи, тобі так принципово бути відмінницею? Чи ти хочеш отримати знання?

- Мені важливо знати. Тато пропонує після отримання бакалавра їхати до нього і продовжувати навчання там. Тому мені важливо саме знати.

- Ну от і вирішили, ніякої проблеми немає. Ти дарма себе накручувала. – Завершує Оллі.

І вона права. Я і справді себе накручувала. Просто, коли розповідаєш про таку проблему комусь – це швидше розвіює придумані перепони. А я мовчала увесь час. Важко запитати поради в самої себе. Хоча, здається зараз в мене прокинулось шосте чуття, або ж це взагалі роздвоєння особистості. От і ще одна проблемка…

- А невезучість…це взагалі властиво більшості. Он мені як зі Стасом не пощастило, і з Антоном…

- А нас Костіна мама застала в дуже пікантний момент…а після цього я мусила йти знайомитись зі всією його родиною! Та я ж сиділа за столом червона, як буряк. А коли його тато ляпнув, що вже подумував, чи Костя часом не голубий, то я мало не віддала ласти. А потім заявив, що пора б уже й женитись, раз все так серйозно. Я ледве змилась звідти. А то перетворилось би представлення в заручини.

- Так ви ж зустрічаєтесь.

- Мало з ким я зустрічалась, тож не за всіх заміж виходити. А то б я завела гарем, конкретний такий, арабські шейхи позаздрили б.

- І мене в дитинстві дразнили. Малою я була надто худа, хвороблива і бліднувата, а Сергій, сусід наш завжди обзивав вилупкуватою жабою. Надіюсь зараз мене жабою не звуть. – тихо додає Оллі. – тільки нікому не кажіть, будь ласка.

- Та ладно. Мене теж дразнили – рижим кодлом, потім відьмою, якось дівчата перестріли і мало коси не повиривали, бо хлопчик який подобався одній з них пригостив мене шоколадкою. Це було ще в молодших класах. Тато записав мене після цього на самозахист. І я їх всіх відловила по-одинці! – врешті усміхається Соня. – Мені вічно малювали по стільці, поки я вставала відповідати, а якось накидали слимаків у рюкзак – це вже хлопці. Тоді я страшенно згидувала ним і викинула у смітник з підручниками. І що ви думаєте, батьки заставили мене його витягнути, все відмити. Ви би знали скільки раз я блювала. В той день я була вся сльозлива, соплива і риготна.

- Це звучить. – сміється Оллі. – Ти можеш зареєструвати нове слово.

- Та ладно, я добра. Хай творцем буде народ! – моментами я заздрю ентузіазму Соні.

- Варто було зразу вам все розповісти, тепер мої нюні здаються зовсім не важливими.

- Ну чому? Вони важливі. Ми мусимо перестраждати, щоб зрозуміти, що все це фарс.

- Це знову твоя бабуся.

- Не впевнена, здається це я придумала сама. А за маму нам шкода, - промовляє Оллі. – Я знаю, що люди інколи розстаються. І коли розстались мої батьки мати взагалі випивала кілька тижнів. Це не порівняти з твоїм випадком, але, можливо, все на краще? Хто зна, як все повернеться. Тим більше в тебе є твій тато, бабуся, а є люди, котрі втратили всіх своїх рідних і їм нікому навіть чай зварити, коли захворіють. Тобі треба берегти тих, хто поряд, а не страждати через минуле.

- Ти права, Оллі. Я цього ніколи не розуміла. Можливо, я увесь час себе жаліла. Але я виросла, я вже не та дівчинка, яку кинула маман. Мені вона більше не потрібна. Я все можу сама.

- А решту допоможемо ми. – завершує Соня і вони з обох боків обнімають мене. А я реву. Ідіотка!

- Ти серйозно!? Кинь каку! – трясе мене Соня. – Ми тут мали розвіяти твої проблеми, а не затопити парк сльозами.

- Таж хай поплаче, - відказує Оллі. – Від цього стане легше.

Я витираю очі від сліз і вони сміються з мене.

- Класне бойове розфарбування!

- Блін, довбана туш! – тепер сміюсь і я. – Мені навіть соромно тепер жалітись на те, що я товста.

- Менше жерти треба. – заявляє Соня і прискає в кулак. А Оллі стукає її в бік.

- Хто б казав! Ти жереш, як слон. Треба попередити Костю, бо він тебе не прогодує.

- Він говорить, що у жінки важливий хороший апетит! – з розчепіреними пальцями і пафосом говорить подруга і ми знову сміємось.

- Ти гарна, Кріс. – врешті каже Оллі. – Навіть якщо ти трішки повнувата – це не проблема, мужчинам подобаються всілякі дівчата.

- Тепер це проблема. Я пожалілась Матильді і вона купила мені всі речі на розмір менше. А ми викинули майже чотириста євро на все.

- Круто. Запишись у спортзал.

- Я вже там була.

- І що ж?

- Мене і там попустили.

- Тоді ми підемо з тобою. І в тебе є непробивний аргумент.

Що за аргумент? – Соню я не розумію.

- Третій розмір, мала! Тільки, якщо ти схуднеш, він стане другим, в мо і першим...

- Не страшно. Він мені заважає. – і це правда. Мені некомфортно бігати, а інколи протискуватись, більшість одягу, що мені подобається взагалі не налазить.

- Тоді завтра підемо записуватись, - завершує загальну думку Оллі. – Здається пора відмітити ефективне позбавлення твоїх проблем! Макс дзвонив вже двічі, піца готова.

- То ходімо.

Мені ще й досі незручно та легше, що я відкрилась. Всі мої реальні і надумані проблеми подруги легко розклали по поличках, або ж нівелювали взагалі. Залишилось не забути про це.

А у компанії з хлопцями я таки остаточно розслабляюсь.

Костя знову цілує Соню, хоч та відпихає його руками і протестує, що голодною цілуватись не згодна. Саша розповідає про чергову річку підкорену на рафтінгу і свої пригоди. Макс про свою нову дівчину. Виявляється, вона нікому не хоче розповідати, що вони зустрічаються – їй соромно, що він курить…Пригадую ту, про яку він розповідає із таким захопленням. В порівнянні з моїми подругами вона сіренька мишка. Та навіть в порівнянні зі мною. А ставить вимоги. От в кого варто вчитись, жаль, вона не відкриває курсів – як зробити так, щоб було по-твоєму.

Хороший початок. Чи можливо, це тільки продовження розпочатого грудкою землі на Рейні? Це не важливо. Важливо, що все не так, як було раніше!