Спочатку:
На сторінку книги
Глава 3. Підвал і голоси звірят
Темрява підвалу була густою, мов чорнило. Кам’яні стіни холодно відлунювали кожен їхній рух. Лянь стояла рівно, наче на варті, а Туліо нервово ходив уздовж стіни, шукаючи вихід.
— Вони хочуть зламати Марію, — тихо сказала Лянь. — Але ми не дозволимо.
— І як ми виберемося звідси? — відповів Туліо, торкаючись сирих каменів. — У мене немає ключа, немає зброї.
Лянь глянула на нього холодно, але в її очах промайнув вогник рішучості.
— У мене є сила. І віра.
Туліо засміявся тихо, але не насмішливо — радше з надією.
— Ви дивовижна, генерал. Я починаю думати, що ми справді команда.
Лянь і Туліо стояли серед сирих кам’яних стін, коли раптом у кутку щось заворушилося. Звідти виглянули двоє маленьких створінь — кролиха Джулі та котик Оскар, улюбленці Марії.
— Геть звідси, гризуни! — різко махнула мечем Лянь, намагаючись відлякати їх.
Туліо не стримався й засміявся.
— Що тут смішного, Туліо? — гримнула вона, замахнувшись на нього мечем.
— Те, що ти так боїшся маленьких звірят, — відповів він, ледве стримуючи сміх.
Лянь нервово відвернулася.
— Я не боюся. Я їх ненавиджу. І взагалі, через тебе ми тут опинилися!
Туліо розвів руками.
— Не звинувачуй мене, генерал…
Лянь глянула йому прямо в очі.
— Лянь. Мене звати Лянь.
У цей момент кролиха Джулі підскочила ближче, її маленькі очі сяяли, а на ній було кумедне жовте платтячко. Вона заговорила людським голосом:
—Часом не треба сваритися. Треба рятувати нашу подругу Марію!
Туліо остовпів, дивлячись на кролика, що розмовляє.
— Ви… ви розмовляєте? — прошепотів він, не вірячи власним очам.
Оскар, котик із смарагдовими очима, тихо муркнув і додав:
— Ми давно чекали вас. Лише разом ви зможете допомогти Марії.
Лянь стояла приголомшена, але в її серці вперше з’явилося відчуття, що ця місія — справді особлива.
