Раді Вас бачити!

Ольга

Мій син у захваті, коли я повідомляю, що наступної неділі ми їдемо всією родиною відпочивати в Німеччину, у серце країни — Берлін. Це стається під час вечері у батьків. Левко аж зіскочив із місця, обійняв мене так міцно, що мало не збив зі стільця, і урочисто пообіцяв поводитися як чемний хлопчик.

Тато виглядає не менш враженим.

— Доню… — приголомшено видихає він, коли Левко повертається до бабусі і сідає біля неї на стільчик. — Це… досить несподівано, — і дивиться на мене з таким самим захватом, як і мій син.

Тільки мама зиркає дещо скептично.

— Чи не краще було б зберегти гроші, поки ти шукаєш нову роботу? — холодно уточнює вона.

Я напружено всміхаюся. Розповісти про звільнення мені довелося ще в четвер — Левко з гордістю повідомив, що ми провели день у центрі розваг і він не пішов у садочок. Я не встигла й слова вставити, як мама ледь не знепритомніла. Поки тато міряв їй тиск, я намагалася заспокоїти: мовляв, керівник потурбувався про мене більше, ніж треба, а гроші на відпочинок у мене є — гості на день народження дарували щедро, та й квиток у Грецію я перепродала навіть вигідніше, ніж планувала.

— Справа в тому, що… можливо, час зайнятися тим, чого я справді хочу, — обережно починаю, згадуючи, як репетирувала цю фразу.

— Невже? — мама прижмурює очі, і я бачу, що вона вже здогадується, куди хилю. — Підеш вчитися? — хмикає, схиливши голову.

— Таню! — обриває її тато, вже помітивши той знайомий деспотичний тон. — Годі.

— Ні, вчитися вже пізно, — м’яко відповідаю я. — Але в Німеччині, у Берліні, я організовую виставку в галереї. Один день на підготовку, три дні самої експозиції, а в сумі — тиждень на розваги. Я хочу, щоб там були найрідніші. Тож, запрошую! 

— Отже, виставка, — мама повільно хитає головою, наче чує дурницю.

— Так, виставка. Цими вихідними я закінчую кілька картин, і вже наступного четверга відчиню двері для критиків і тих, кому цікава моя робота, — мій голос стає рішучішим, ніж я очікувала.

— А коли не вийде — що далі? — продовжує вона, розливаючи каву з заварника.

— Ти в мене зовсім не віриш? — всміхаюся я, бо вже давно началась не звертати увагу на мамине роздратування на моє захоплення. 

— Я завжди в тебе вірю, Олю. Але не тоді, коли ти робиш помилки.

Ми зустрічаємось поглядом. Її — суворий і невдоволений. Мій — твердий і впертий.

— Дівчата, — підвищує голос тато, і навіть Левко здивовано піднімає очі. — Олю, я радий, що в тебе є ціль. І вона, скажу чесно, доволі амбіційна. — Він переводить погляд на маму. — Ми тебе підтримаємо. Та й, зізнаюсь, я не був у Німеччині понад двадцять років. Дуже хочу подивитися, як вона змінилася. І, до речі, я впевнений: твої картини заслуговують уваги німців. Вони ж знаються на мистецтві.

Він лагідно усміхається, бере мою руку і злегка стискає — так, що я відчуваю цю підтримку навіть більше, ніж від його слів.

Мама пасує перед його тоном, хоч і не хоче цього показувати.

— Бажаю удачі. Але щоб потім не казали, що я не попереджала, — буркотить вона, як завжди залишаючи за собою останнє слово.

І, якщо чесно, цього разу її слова звучать не так уже й песимістично. Можливо, мама й сама починає сумніватися, чи справді мала рацію всі ці роки.

— Матусю, я тебе розумію… — повторюю жест тата, накриваючи своєю долонею її холодні пальці. — Так, це ризиковано. Але це моя мрія, і я не хочу від неї відмовлятися, поки є шанс. Навіть якщо не вийде… ну то й що? Ми принаймні проведемо час разом і відпочинемо. Ти ж ще ніколи не була за кордоном. Невже не хочеш познайомитися з іншою культурою, побачити щось нове?

Її погляд пом’якшується, і на обличчі з’являється ледь помітна посмішка.

— Тож, Берлін. Я спланую відпочинок, а вам, мої любі, доведеться заглянути зі мною в кожен куточок, який я захочу, — вона по-жіночому примхливо зиркає на тата. Той розцвітає просто на очах.

— Кохана, ще подивимось, хто перший втомиться, — ніжно відповідає він.

— А я хочу в зоопарк! — раптом влітає в розмову Левко. — А тварини Берліна відрізняються від наших?

Я з батьками вибухаємо сміхом, поки син, насупившись, чекає на серйозну відповідь.

— Перевіримо це на місці, — обіцяю я. — Упевнена, там чи десь поблизу точно знайдеться зоопарк.

Левко вдоволено киває й повертається до свого морозива, а в мені вперше за довгий час з’являється відчуття, що все рухається у правильному напрямку.

Майже… все.

Я опускаю погляд на чашку з кавою, коли знову накочує думка, яка не відпускає з вівторка. З того самого дня, як я втекла з кабінету чоловіка… і за його ж вимогою написала заяву на звільнення.

Клялася собі не згадувати, просто пережити й забути. Але як?

Я намагалася забити голову роботою в майстерні, варто було лиш відвести Левка в садочок. У четвер навіть запропонувала прогулятися разом, і, коли ми проводили час удвох, крига, яку в мені залишив Дамір, наче трохи підтанула.

Я дивилася на сина, який стрибав на батуті з новими друзями, і мене раптом охопила інша тривога.

Звідки Уваров узагалі дізнався про нього?

Коли я влаштовувалася в «ГріннГрупп», навіть не наполягала на соцпакеті й одразу сказала, що наявність дитини не стане перешкодою для роботи. Попросила відділ кадрів не вказувати про Левка в особовій справі — надто вже добре пам’ятала, як три компанії відмовили мені саме через це, а четверта кривилася, що я йду рівно шостій вечора.

У «ГріннГрупп» до мене ставилися добре, але я не хотіла, щоб хтось мав зачіпку дорікати. Левко був під наглядом батьків, а я була готова працювати на повну.

Пан Громов про сина не знав. У відділі кадрів — лише одна жінка, яка без зайвих питань погодилася на моє прохання. Вікторія… ні. Вона хоч і може щось іноді погорячкувати і ляпнути щось несвідомо, але точно не про мене і Левка. Тож… виходить, Уваров свідомо збирав про мене інформацію. Але навіщо? 

— Доню, ти якась дивна останнім часом, — татовий голос вириває мене з думок.

— Чим це? — намагаюся посміхнутися, але відчуваю, як важко вдається натягнути цю усмішку. Він, звісно, одразу це бачить і примружує очі, спостерігаючи уважніше.

Мама, яка саме збирає посуд зі столу, зупиняється і кидає на мене не менш пильний погляд. Лише тепер помічаю, що Левко вже вислизнув до гостьової, звідки чути дитячі голоси з телевізора. Навіть не помітила…

— Щось сталося? — тато не зводить із мене очей, відстежуючи кожен мій рух.

— Окрім звільнення і майбутнього клопоту з виставкою в іншій країні? — намагаюся перевести все на жарт, але виходить якось кострубато.

Мама лише хмикає, і в цьому є щось тріумфальне, наче я сама випадково підтвердила, що не все так безхмарно, як хотіла показати.

— У тебе з’явився прихильник? — раптом, майже в лоб, питає тато.

Навіть мама завмирає, але одразу різко повертається до мене, піднімаючи брови так, ніби вимагає негайної відповіді.

— Прихильник?.. — повторюю, відчуваючи, як неприємно смикається щелепа. — Ні, тату. Немає.

Виходить надто швидко й різко, і я сама чую, як цей тон радше захищається, ніж відкидає сумніви.

Татові брови ледь помітно піднімаються, а мама, наче хижак, який відчув запах крові, ще уважніше вивчає моє обличчя.

— Цікаво… — тато нахиляється вперед, упираючи лікті в стіл. — Бо ти дивишся іноді так, наче про когось думаєш. І це точно не твій син, не робота і не виставка.

Я хапаю чашку з кавою, щоб зайняти руки, і намагаюся ковтнути. Гарячий напій обпікає горло, але він краще за будь-які слова тримає мене в теперішньому моменті.

— Просто багато всього… — я зводжу плечима. — Звільнення, нові плани, хвилювання… Це не про чоловіків.

Мама стискає губи, але вже не запитує. А от татовий погляд ще кілька секунд тримає мене на місці, наче він бачить крізь усі мої слова. І мені доводиться відвести очі, перш ніж він прочитає там те, що я ніяк не готова озвучити.

Бо щойно я скажу про це вголос — у моїй голові знову з’явиться він. Його голос. Його холод. І та мить, коли двері за мною грюкнули так, ніби крапку вже поставлено.

А я досі не знаю, чи була то крапка… чи чергова кома, після якої речення обов’язково продовжиться — навіть якщо він цього не хоче.

Що робити далі — просто не знаю. Може, сил уже й немає виборювати його увагу. Останній раз я розгубилася так, що досі не можу зібрати себе докупи… бо він був таким агресивним, як колись і сам Руслан.

— Є, — раптом озивається тато, і я піднімаю на нього здивований погляд. — Запроси його на вечерю, — не то пропонує, не то майже вимагає він.

— Я можу приготувати свою фірмову качку, — підхоплюється мама, поки я намагаюся зрозуміти, що це вони задумали.

— Немає, — відрізаю я, але не розраховую силу, коли ставлю чашку у блюдце, і вони разом гучно дзвінчать. — До того ж… чоловікам не до вподоби, коли в жінки є дитина від іншого, — гарячково додаю, бо саме ці його слова вдарили сильніше за весь бруд, який я чула.

— Дитина не чужа, а твоя, — тихо, але твердо нагадує тато. — Гідні чоловіки цього ніколи не скажуть. І з часом люблять таких дітей не менше, ніж своїх.

Його слова ріжуть глибше, ніж я готова визнати.

Так, Дамір не такий уже й ідеальний, як мені здавалося два роки тому. Паління цигарок, холодна дистанція, жорсткий секс, який межує з владою… це інколи просто зводить мене з розуму. Але те, що він не визнає жінок з дитиною від іншого — найболючіше і найлякаюче. Так, мені потрібен чоловік, але і Левку — батько. Я не можу підпустити до своєї дитини чоловіка, який буде зневажати малечу. 

Та коли ми кохаємо, хіба не приймаємо людину з усіма її гріхами, сумнівами й труднощами? Хіба жінка з чоловіком не долають випробування разом, коли будують сім’ю? Хіба буває так, щоб зустрілися, закохалися — і далі, як у казці: до віку разом і щасливо? Це ж життя. Його треба не просто проживати, а будувати — іноді повертаючи на хибний шлях, роблячи помилки, отримуючи досвід…

То невже… я дійсно кохаю, якщо готова все це приймати? На жаль, він ніколи цього не визнає.

— Згодна. Тому і кажу — я не маю прихильника, — киваю я і, щоб поставити крапку, додаю: — Тож, якщо ви закінчили мене допитувати, я допоможу прибрати зі столу.

Батьки дивляться на мене так, наче вперше бачать, але більше ніхто не намагається продовжити цю розмову.