Раді Вас бачити!

Ольга

Я прокидаюся від настирного будильника майже під вухом і шуму води у ванній. Звук ріже по нервах, але водночас — затягує в усвідомлення: він досі тут. Дамір. Поруч. І лише це вже робить ранок світлішим.

Потягуюся під ковдрою, всміхаючись подумки. Моє волосся розкидане по вже не такому чужому ліжку, теплий простір… його сорочка на мені — все це ще не зовсім реальне, але так хочеться вірити, що хоч на мить — моє.

Я знімаю сорочку, акуратно складаю її, і босоніж, навшпиньки, підходжу до ванної. Двері лише трохи прочинені, пара вибивається крізь щілину, і тепло наче мене обіймає.

Він стоїть під душем за прозорим склом. У ванній гарні світлотіні — ранкове сонечко грається з парою. Дамір спирається долонею об кахель, заплющені очі, важке дихання. Гаряча вода струмує по його тілу, пар розчиняє контури, але я бачу кожен вигин, кожну напружену лінію.

Він виглядає… сильно. І недосяжно.

Я ступаю майже несміливо. Серце б’ється гучніше, ніж мої кроки. Я не хочу зруйнувати те, що бачу — бо він зараз такий справжній, такий… неозброєний. Хочеться не лише спостерігати, а й бути частиною. Не лиш як випадкова жінка — а та, кого він впускає ближче.

Я торкаюся його спини — теплою долонею до гарячої шкіри. М’язи миттєво напружуються, мов від розряду. Він злегка повертає голову. Повільно. Його погляд — на півдорозі між визнанням і відстороненістю. Але не проганяє.

Його мовчання — моя надія на тиху згоду. 

Я простягаю руки, обіймаю його зі спини. Притискаю долоні туди, де відчуваю биття серця. Воно б'ється — не просто гучно, а шалено. Я фізично відчуваю цей ритм, кожен удар резонує у моїй долоні, аж до кісток. 

Ніжно притуляюся щокою до його лопаток, закриваю очі. Це наче моя молитва до світу, який ще вчора давав мені шанс.

— Ти такий… чарівний зранку, — шепочу.

Пальці ковзають нижче, м’яко досліджують знайомі вже обриси. Та щойно я торкаюсь межі — він хапає мою руку. Його дотик не грубий, але рішучий.

— Досить, — каже хрипко, навіть різко. Але за мить відпускає.

Моє серце підстрибує. Я розгублено завмираю. Пробую ніжніше торкнутись плеча, притулитись з турботою, а не з натяком. І щойно я наблизилась — все розсипалось.

Його спина знову кам’яна. Його голос — вже скрегоче... від лютті. 

— Не плутай ввічливість із запрошенням, Олю. Ми вже розрахувалися. Не чіпай мене. 

Удар.

Невидимий. Без криків. Але точний. Холодний, як лезо.

Він бере рушник, не глянувши на мене, і виходить з душу. Його кроки глухо відлунюють у кімнаті. Я залишаюсь. Одна. Під гарячою водою. І мені… холодно.

Вперше з усієї цієї історії — по-справжньому холодно.

Стою нерухомо, поки шкіра не наливається тремтінням. Руками прикриваю себе, намагаючись зібратися. Але не можу одразу рушити. Моя рука, та, якою торкалася його серця, — немов замерзла.

Я просто хотіла… ще трохи бути ближче. Продовжити ту дивовижну тишу, яка була вчора. Де ми були… просто двоє.

Схоже, це була помилка.

Я вдягаюся мовчки. Кожен рух — крізь біль у грудях, яку так і не навчилася контролювати. Очі щипає, але я стискаю зуби.

Ні. Не плач. Не біжи. Просто піди. Все добре. Все… просто чудово!

Коли виходжу з ванної, будинок здається… морозним, наче впала температура, і порожнім. Навіть звук води, що крапає, чується занадто гучно. Ця тиша вже не затишна — вона глуха, важка. Як стіна між мною і всім іншим.

До кабінету я прослизаю, мов злодійка. Крадькома, обережно, намагаючись не залишити за собою жодного сліду. Швидко збираю ескізи, розкидані на дивані… Проте один — той, який завершила для нього — залишаю. Просто кладу на край його робочого столу. Не як подарунок. Як… вдячність. 

Завмираю, дивлячись на аркуш. Там він — такий зосереджений. Глибокий. Важкий. Впевнений у кожному русі, у кожному рішенні. І водночас — красивий. До болю красивий у цій ролі. У цій своїй самотності. 

Я намалюю дублікат. Для себе. Бо, мабуть, іншого шансу утримати його в одному положенні на такий довгий час — вже не буде.

Даміра знаходжу вже на кухні. Він стоїть з телефоном в руці і п'є каву. Не дивиться на мене. Не каже нічого, коли я підходжу і наливаю собі міцний напій, дещо знервовано кусаючи губу. 

Він просто стоїть, упершись поясницею у поверхню — мов камінь. І це дратує більше, ніж якщо б він бурчав. Проте я вивчила перший урок — зранку його краще не чіпати. 

— Твоє таксі біля воріт, — каже він, ховаючи телефон до кишені.

— Дякую, — відповідаю тихо. Я намагаюся вдихнути глибше. — І дякую за шалені вихідні, Даміре. Я справді… в захваті, — кажу вже голосніше, майже з усмішкою. Та в голосі щось тріщить.

Я наближаюсь. Повільно. Встаю навшпиньки, ледве торкаючись губами його щоки. Вона — колюча, мов дрібна сітка з уламків криги. А він і досі нерухомий. Кам’яний. Статуя, що не озивається на тепло.

— До зустрічі, — шепочу, міцніше притискаючи до грудей ескізи, ніби вони — єдине, що ще залишилось від цього зв’язку.

І йду.

Він не каже нічого. Не проводить поглядом. Не зрушує з місця. Але я вже знаю: після таких вихідних… він мене не забуде. Навіть якщо сам цього захоче.

Я натискаю на ручку і виходжу. Без образ і надії. Лише з тишею, що стискає зсередини, і дивною впевненістю — це ще не кінець.