Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги


Місто готувалося до Різдва.

Сніг падав із самого ранку, вкриваючи дахи будинків пухкою білою ковдрою, осідав на ліхтарях і гілках дерев, а під ногами перетворювався на м'який хрусткий килим. Вулиці сяяли різнокольоровими вогниками, у вітринах магазинів красувалися святкові композиції, а з кожної кав'ярні долинали мелодії різдвяних пісень.

На центральній площі височіла величезна ялинка. Її прикрашали золоті та червоні кулі, мерехтливі гірлянди й маленькі фігурки янголів. На верхівці сяяла велика зірка, яку було видно навіть із найвіддаленіших вуличок.

Діти ліпили сніговиків, дорослі поспішали з покупками, а біля невеличкого різдвяного ярмарку вже збиралися охочі скуштувати гарячий шоколад, імбирне печиво та солодкі горішки.

Усе навколо нагадувало казку.

І серед цього святкового розмаїття була одна маленька книгарня.

«Між сторінками».

Вона розташувалася на затишній вуличці старого міста, між кондитерською та магазинчиком із різдвяними прикрасами. Над входом висіла дерев'яна вивіска, а поруч із дверима стояла невеличка ялинка, прикрашена червоними бантиками, золотими дзвіночками та теплими вогниками.

Вікна книгарні прикрашали штучний сніг, сріблясті зірочки й паперові сніжинки. На підвіконнях стояли маленькі будиночки з підсвічуванням, а крізь скло можна було побачити затишний інтер'єр із дерев'яними полицями та м'якими кріслами.

На дверях висіла табличка:

«Заходьте. Тут завжди знайдеться історія для вас».

Усередині пахло папером, деревом і корицею.

Між високими книжковими стелажами були розвішані ялинові гірлянди, на прилавку стояла різдвяна композиція зі свічкою, шишками та червоними кульками. Біля крісел чекали теплі пледи, а з невеличкої колонки лунала спокійна різдвяна мелодія.

— Ні, ну це вже нахабство! — обурено пробурмотіла дівчина, намагаючись дістати коробку з верхньої полиці.

Ліорія стала навшпиньки, витягнула руку й ледь не зачепила сусідню стопку книжок.

— Та ну ж бо…

Коробка нарешті піддалася.

Щоправда, разом із нею на дівчину посипалися декоративні сніжинки, які вона сама ж і розклала на полицях.

Ліорія завмерла, подивилася на блискітки у своєму волоссі й розсміялася.

— Чудово. Навіть штучний сніг сьогодні проти мене.

Вона струсила блискітки з плечей і поставила коробку на прилавок.

Усередині лежали нові різдвяні видання, які вона замовила спеціально до свята.

Ліорія обожнювала цей період року. Їй подобалися прикрашені вулиці, запах кориці, теплі напої, подарунки й усмішки людей.

А найбільше — книги.

Особливо ті, які могли подарувати комусь маленьке диво.

— Ти знову розмовляєш сама із собою?

Дівчина озирнулася.

Біля входу стояла її постійна відвідувачка — літня пані в довгому пальті кольору темного вина.

— Зовсім ні, пані Марто. Я проводжу важливі переговори з коробкою.

— І як успіхи?

— Поки що вона перемагає.

Обидві засміялися.

— А я до тебе не просто так, — сказала жінка, знімаючи рукавички. — Потрібна ще одна книжка. Пам'ятаєш, минулого разу ти радила мені різдвяну історію?

— Зі щасливим фіналом?

— Саме так. Я прочитала її за два вечори.

— Тоді маю для вас дещо особливе!

Ліорія відразу рушила до однієї з полиць. Вона швидко знайшла потрібну книгу, витягнула її й повернулася до відвідувачки.

— Ось. Тут і сніг, і різдвяні дива, і трохи кумедних пригод. А ще дуже мила історія про двох людей, які довго не могли наважитися сказати одне одному правду.

— І знову щасливий фінал?

— Я ж вас уже знаю!

Жінка усміхнулася й узяла книгу.

— Знаєш, люба, ти завжди вмієш підібрати саме те, що потрібно.

Ліорія трохи зніяковіла.

— Просто люблю свою роботу.

— Це помітно.

Коли відвідувачка пішла, дівчина ще якийсь час усміхалася. Такі слова гріли її краще за будь-який шарф.

Вона повернулася до прилавка, дістала невеличкий блокнот і почала записувати нові замовлення.

Принаймні намагалася.

За кілька хвилин її увагу привернула нова книга з красивою обкладинкою. Потім ще одна. А потім вона згадала, що давно хотіла перевірити стару полицю з казками.

Блокнот так і залишився відкритим.

— Ліоріє, ти знову за своє…

Дівчина зітхнула й повернулася до справ.

Вона була саме такою: веселою, товариською, трохи розсіяною і неймовірно захопленою всім, що любила.

Іноді могла забути, куди поклала ключі, хоча тримала їх у руці. Могла загубитися між книжковими полицями власної книгарні. А ще — настільки захопитися читанням, що забувала про обід.

Зате ніколи не забувала про людей.

Пам'ятала, які книги подобаються постійним відвідувачам, хто любить детективи, а хто шукає щось романтичне. Знала, кому потрібна весела історія, а кому — просто щось тепле, щоб пережити непростий день.

Ліорія вміла дарувати людям маленькі радощі.

Тільки про себе дбала значно гірше.

За кілька кварталів від книгарні, на даху старого будинку, сидів чорний кіт.

Великий, пухнастий, із золотими очима.

Він не звертав уваги на сніг, що осідав на його шерсті, і не цікавився людьми, які проходили внизу. Його погляд був спрямований на невеличку книгарню.

Він спостерігав за нею вже не перший день.

І не перший рік.

— Отже, ось ти яка, — тихо промовив кіт.

Його голос загубився серед шуму зимового міста.

Він знав, хто вона.

Знав, що її життя закінчиться раніше, ніж вона сама могла собі уявити. Знав і те, що після цього на неї чекатиме зовсім інший світ.

Світ богів.

Світ, у якому вона займе місце, про яке навіть не мріяла.

Богиня книг.

Він давно чув про це призначення. І давно чекав на ту, якій воно належало.

Щоправда, ніхто не попереджав його, що майбутня богиня виявиться такою…

Кіт примружив золоті очі.

Ліорія саме намагалася прикрасити маленьку ялинку всередині книгарні. Вона повісила одну кульку, другу, третю, а потім зачепила гірлянду рукавом і мало не перекинула все дерево.

— Обережніше, дівчино, — пробурмотів він.

Звісно, вона його не почула.

Кіт зітхнув.

Схоже, роботи в нього буде чимало.

Але він не поспішав. У нього було достатньо часу.

Він знав, що їхня зустріч неминуча.

І коли настане цей момент, він буде поруч.

Не тому, що мусить.

А тому, що сам так вирішив.

Надвечір снігопад посилився.

Ліорія нарешті закінчила прикрашати книгарню. Маленька ялинка тепер сяяла різнокольоровими вогниками, а на верхівці красувалася золота зірка.

Дівчина відступила на кілька кроків, оцінила результат і задоволено кивнула.

— От тепер красиво!

Вона дістала телефон, сфотографувала ялинку й надіслала знімок знайомій.

Потім її погляд затримався на старій фотографії, що стояла на полиці за прилавком.

На ній була Ліорія разом із мамою.

Вони усміхалися. Позаду виднілася та сама книгарня, тільки ще без святкових прикрас.

Дівчина обережно взяла рамку.

— Шкода, що ти не бачиш цього, — прошепотіла вона. — Тобі б сподобалося.

Вона провела пальцем по склу.

Мама завжди любила Різдво. Саме вона колись навчила Ліорію прикрашати ялинку, пекти печиво й загортати подарунки так, щоб навіть звичайна коробка виглядала особливою.

Після її смерті свята стали трохи тихішими.

Ліорія й далі прикрашала дім, готувала улюблені страви й купувала подарунки. Усміхалася друзям, спілкувалася з покупцями, жартувала.

Але іноді, коли залишалася сама, дозволяла собі трохи посумувати.

Вона поставила фотографію на місце й швидко витерла очі.

— Ну все. Не час для сумних думок.

Дівчина взяла сумку, вимкнула світло й замкнула двері книгарні.

На вулиці вже панувала справжня зимова казка.

Ліхтарі освітлювали сніжинки, що кружляли в повітрі. На дахах лежали товсті білі шапки, а святкові гірлянди відбивалися у вікнах будинків.

Ліорія натягнула рукавички й рушила додому.

Вона вирішила пройтися центральною площею, щоб ще раз помилуватися ялинкою.

Біля ярмарку було людно. Хтось купував подарунки, хтось пив гарячий шоколад, а з невеличкої дерев'яної ятки пахло свіжими імбирними пряниками.

Ліорія не втрималася й купила собі один.

Потім другий.

— Це останній, — переконала вона себе, ховаючи пакетик у сумку.

За хвилину подумала, що до чаю вдома добре підійде ще й шоколад.

Тож придбала й його.

— Я цілком здатна контролювати свої покупки, — пробурмотіла дівчина.

Вона саме збиралася перейти дорогу, коли помітила неподалік маленьку дитину, яка впустила рукавичку.

Дівчинка стояла біля переходу й озиралася, не наважуючись зробити крок.

Ліорія усміхнулася, підняла рукавичку й підійшла до неї.

— Загубила?

Дитина кивнула.

— Тримай. І будь обережною, добре?

— Дякую!

— Нема за що.

Ліорія повернулася до дороги.

Вона не помітила, як змінився сигнал світлофора.

Не почула наближення автомобіля.

Не встигла зрозуміти, що відбувається.

Усе сталося надто швидко.

Різкий звук гальм.

Чийсь крик.

Пакет із солодощами впав на сніг.

А потім світ навколо зник.

Коли Ліорія розплющила очі, довкола було тихо.

Над нею не було зимового неба. Не було ліхтарів, святкових вогників чи знайомих будинків.

Лише безмежний простір, оповитий дивним сріблястим світлом.

Вона спробувала підвестися.

— Що…?

Голос прозвучав незвично тихо.

Ліорія озирнулася, намагаючись зрозуміти, де опинилася.

І тоді почула муркотіння.

Зовсім поруч сидів великий чорний кіт із золотими очима.

Він дивився на неї так, ніби чекав уже дуже давно.

— Нарешті, — промовив він.

Ліорія завмерла.

Подивилася на кота.

Потім знову на кота.

— Ти… щойно говорив?

— Ні, мені здалося, що ти почула голос власної совісті.

Дівчина повільно кліпнула.

— Кіт розмовляє.

— А дівчина дивується очевидним речам. Схоже, ми обоє сьогодні відкрили для себе щось нове.

— Де я?

Кіт трохи нахилив голову.

— Там, де починається твоє нове життя, Ліоріє.

Вона зблідла.

— Звідки ти знаєш моє ім'я?

— Я знаю про тебе значно більше, ніж ти думаєш.

Він підвівся, неквапливо підійшов до неї й потерся об її долоню.

Ліорія несміливо погладила його по голові.

— Ти дуже гарний…

— Я знаю.

Вона ледь помітно всміхнулася, але за мить її обличчя знову стало серйозним.

— Я померла?

Кіт не відповів одразу.

— Так.

Ліорія опустила погляд.

Її пальці мимоволі стиснулися.

— А мама…

— Вона не тут, — м'яко промовив він. — І я не збираюся брехати тобі про те, чого не знаю.

Дівчина кивнула, намагаючись стримати сльози.

Кіт сів поруч.

Не став вимагати, щоб вона припинила плакати. Не почав говорити, що все буде добре. Просто залишився біля неї.

І, мабуть, саме цього їй зараз бракувало найбільше.

Минуло кілька хвилин, перш ніж Ліорія знову заговорила:

— Хто ти?

— Блек.

— Просто Блек?

— А ти очікувала почути довгу титулатуру?

— Ну… ти ж розмовляєш.

— І це, на твою думку, автоматично робить мене важливою особою?

— Не знаю. Можливо.

Блек зітхнув.

— Нам із тобою доведеться багато чого обговорити.

Він підвівся й поглянув у бік величезних дверей, які щойно з'явилися в сріблястому просторі.

За ними виднілися нескінченні книжкові полиці.

— Ходімо. Тебе чекають.

— Хто?

— Твоя нова реальність.

Ліорія подивилася на двері, потім на кота.

— А ти підеш зі мною?

Блек затримав на ній погляд.

— Я саме для цього й чекав.

Тим часом у зовсім іншому місці чоловік із темним волоссям сидів за величезним письмовим столом.

Перед ним лежала стопка документів.

Ще одна стояла праворуч.

Третя чекала на підпис.

Северин повільно перегорнув сторінку, прочитав кілька рядків і потер перенісся.

Чотири тисячі років.

Чотири тисячі років він присвятив некромантії. Працював із душами, проводив ритуали, вирішував проблеми, які інші воліли навіть не помічати.

Він бачив достатньо смертей, воскресінь і дивних випадків, щоб більше нічому не дивуватися.

І саме тому нещодавно вирішив змінити життя.

Досить.

Жодних некромантичних експериментів. Жодних термінових викликів. Жодних душ, які раптом передумали йти далі.

Він хотів спокійної роботи.

Можливо, навіть звичайної.

Северин уже подумки насолоджувався майбутнім відпочинком, коли двері кабінету відчинилися.

— Маємо для тебе пропозицію.

Він навіть не підвів очей.

— Якщо це знову стосується повернення когось із мертвих, відповідь — ні.

— Ні, цього разу все значно простіше.

Северин нарешті поглянув на відвідувача.

Той поклав на стіл документ.

— Особистий помічник нової богині.

Кілька секунд Северин мовчав.

Потім повільно перевів погляд на папери.

— Перепрошую?

— Богині книг.

Він заплющив очі.

Чотири тисячі років.

Чотири тисячі років він працював, щоб нарешті отримати можливість спокійно пожити.

І ось тепер йому пропонують доглядати за новою богинею.

— Ні.

— Ти ще навіть не прочитав умови.

— Мені не потрібні умови. Мені потрібна відпустка.

— Їй необхідний помічник. Кажуть, вона трохи розсіяна.

Северин повільно розплющив очі.

— Наскільки?

— Достатньо, щоб це стало проблемою.

Він подивився на документ, потім на відвідувача, а тоді знову на документ.

— Я хочу назад у некромантію.

— Ти ж сам казав, що вона тобі набридла.

— Зараз вона здається мені чудовою альтернативою.

Відвідувач лише усміхнувся.

Северин відкинувся на спинку крісла й тихо промовив:

— Здається, мені все набридло.

І десь далеко, у величезній бібліотеці, нова богиня книг саме намагалася зрозуміти, чому чорний кіт розмовляє, а її життя раптом стало схожим на одну з тих казок, які вона колись продавала у власній книгарні.

Їхні шляхи вже почали перетинатися.

І це було лише початком.


Кріс Морі
Книга, яку приніс сніг

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!