Раді Вас бачити!

Наступного ранку Андрій уже підписував договір купівлі-продажу в кабінеті знайомого нотаріуса. Отримавши документи та ключі від квартири, він вирушив оглянути придбання. Звісно, Каріков ризикував, віддаючи гроші за шило в мішку, але будь-яка квартира в межах міста, навіть у найубогішому стані, коштувала дорожче за сплачену ним суму. У будь-якому разі, це було гарне вкладення. Та й Вадим не посмів би обдурити, вони давно знали один одного.

Під'їхавши до будинку, Андрій піднявся в ліфті на сьомий поверх, відшукав потрібну квартиру і вставив ключ у замкову щілину...

Вадик не покривив душею. Квартирка дійсно була з новеньким ремонтом і чудово обставлена. Каріков пройшовся на кухню — тут навіть посуд залишився від колишнього господаря. Цікаво, куди ж влип цей хлопець, що довелося розлучитися з таким добром, та ще й за копійки? Хоча його, Карікова, це не повинно цікавити, тепер за випадковим збігом обставин, він щасливий володар цієї самої нерухомості.

Андрій присів на шкіряний диван і уявив, як йому приємно буде перебувати з коханою жінкою в цьому сучасному світлому гніздечку. А вже як зрадіє сама Кріс... Повинна зрадіти, він на це дуже сподівався. Звичайно, вона напевно почне відхрещуватися від дорогого подарунка, але він не має наміру відступати. Тільки не цього разу... Кріс доведеться змиритися з його рішенням. І що вона намагається довести своєю впертістю?! Свою незалежність? Чи прагне переконати його у своїй безкорисливості? І те, й інше не має сенсу, раз він сам вирішив зробити добрий жест.

— Ох, як же з ними важко!.. — промайнуло в голові в Андрія. — Одна хоче трохи більше урвати, а іншу не змусиш прийняти навіть елементарний подарунок...

Каріков стомлено потер лоба, йому згадалося, як довго довелося переконувати Христину тільки для того, щоб вручити їй мобільний телефон. Вони зустрічалися вже понад рік, але не мали навіть елементарного зв'язку. У квартирі, яку знімала дівчина, не було домашнього телефону, Андрію доводилося чекати, коли вона сама зателефонує йому з автомата.

Але ж ситуації бували різні, іноді він і зовсім не міг приїхати з якоїсь поважної причини, але не мав можливості повідомити про це. А Кріс чекала його на самоті, відганяючи нав'язливі думки... Зрештою, він наполіг на своєму — купив їй мобільник і під'єднав пакет UMS, який оплачував сам. Але скількох нервових клітин йому це коштувало... З квартирою доведеться діяти за тією самою схемою: наполягти на своєму — і крапка. Хто знає, може, незабаром Андрію доведеться жити з нею в цьому самому затишному гніздечку. 

Останнім часом дедалі частіше його долали такі думки, але остаточної відповіді поки що не визріло. Каріков знав із досвіду: якщо не можеш вирішити зараз, почекай, не поспішай, дай час своєму мозку розкласти по поличках усі "за" і "проти", ось тоді й прийде до тебе правильне рішення. І Андрій вичікував. Якщо бути чесним із самим собою, то він давно вже ухвалив рішення піти з сім'ї до коханої дівчини, ось тільки з конкретною датою ще не визначився.

Його роздуми перервав телефонний дзвінок. На екрані мобільника висвітилося ім'я "Кріс":

— А-а... Зайчику! Радий тебе чути! — зрадів Каріков.

— Привіт, Андрію! Скучила за твоїм голосом... — пролунало в слухавці.

— Тільки за голосом? — багатозначно уточнив він. 

— По тобі в комплексі, — знайшлася дівчина і засміялася.

— Як тобі там відпочивається? Батьки ще не дістали своїми моралями і турботою?

— Так... є трохи, — зізналася Христина.

— Слухай, Заю, у мене до тебе є прохання... — почав Каріков, — я якраз збирався тобі дзвонити з цього приводу.

— Що сталося? — занепокоїлася вона.

— Та нічого не сталося... Ти коли повертаєшся? — імпровізував він на ходу.

— Купила квиток на 9 число, мені 10 на заняття потрібно.

— О котрій годині прибуває поїзд?

— О 20.50, а що?

— Хочу тебе зустріти й відвезти з вокзалу додому. Якщо ти не заперечуєш, звісно... — усміхнувся він. — Батьки напевно повні баули харчів навантажать... А якщо чесно, то я просто страшенно скучив за тобою.

— Я теж, — тихо промовила вона, мабуть, прикриваючи телефонну трубку долонею, щоб ніхто не почув. — Само собою зрозуміло, я не маю нічого проти.

— Ну, значить, домовилися, — підсумував Каріков. — От тільки в мене один дуже важливий папірець пропав, на ньому необхідна інформація, я ніде не можу його знайти... може, в тебе вдома загубив?

— Ой, Андрію, я б помітила одразу, але нічого такого...

— Він міг завалитися за крісло, коли я джинси на його спинку вішав... ти могла й не помітити.

— Доведеться тобі чекати мого повернення, любий, — відповіла Христина.

— А от не можу я чекати, Заю, там важлива інформація для мого бізнесу, — продовжував тиснути на неї Каріков.

Дівчина розгубилася:

— Ну, якщо хочеш, я можу зателефонувати господині й попросити дати тобі запасного ключа від квартири?

— Було б чудово, Кріс. Спасибі тобі, мила!

Уже за кілька годин Андрій подзвонив у двері орендодавця. Йому відкрила літня жінка.

— Доброго дня, я від Христини, за ключем приїхав.

— Ах, так... Зараз принесу, почекай, — старенька впустила його в коридор, а сама пройшла в кімнату.

Усе виявилося так, як і уявляв собі Андрій: той самий дідівський запах просочив не тільки житло Кріс, а й цю квартиру. Це був запах розчарування і смерті, що наближалася. Вочевидь, дві самотні старенькі жінки вирішили з'їхатися разом і заробити собі надбавку до пенсії, здаючи нерухомість, що звільнилася, в оренду.

Літня дама повернулася за кілька хвилин і вручила йому ключа:

— А ти ким дівчині доводишся, касатику? — поцікавитися вона.

— Старшим братом, — упевнено заявив Андрій.

— Треба ж, брат у місті живе, а дівчинка змушена квартиру винаймати... — буркнула старенька і зачинила двері в нього перед самим носом.

Часу залишалося обмаль, необхідно було завезти ключа до вечора. Каріков зателефонував Резнику:

— Сергію Васильовичу, твоя допомога потрібна, однак.

— Так завжди, будь ласка, Андрію Вадимовичу! — так само жартома відповів друг.

Андрій двома словами пояснив суть справи, і тямущий товариш одразу сів у таксі й приїхав за адресою. Зайшовши у квартиру, Резник несхвально скривив носа:

— Так ось як живуть улюблені жінки багатих бізнесменів...

— Не починай, ось тому я і купив їй нову квартиру.

Резник давно знав про існування Христини, та й не тільки він. Каріков особливо не поширювався про своє особисте життя, але від близького кола друзів шило в мішку довго не сховаєш.

— А валізи є? — поцікавився друг, озираючись навколо.

— Не знаю, — знизав плечима Каріков.

— Давай не будемо морочитися, скинемо всі її речі в простирадла, зав'яжемо вузлом і завантажимо в машину, — запропонував Резник.

— Слушна пропозиція! — схвалив Андрій.

Резник був родом із простої робітничо-селянської сім'ї, він виріс у селі, тому до багатьох питань ставився просто і практично.

Проблема полягала лише в тому, щоб відрізнити речі Христини від господаревих.

— А що там відрізняти? — зауважив друг. — Усе що новеньке, то наше, а все старе однозначно господарське.

Знову-таки, слушна порада!

Згрібаючи все з ванної кімнати, з полиць старої скрипучої шафи та з шухляд стародавнього комода, друзі зав'язали кілька баулів, потім оглянули квартиру ще раз.

— Начебто впоралися, — схвалив Каріков.

Завантаживши речі в машину, Андрій заїхав до господині віддати ключа:

— Ось, повертаю вам ключ і повідомляю, що Христина там більше не живе, я перевіз усі її речі.

— Ох!.. — сплеснула руками старенька, — а куди ж вона переїхала?

— А я її до себе забрав, сестра все ж таки... — збрехав Каріков.

— Та де ж я серед зими клієнтів тепер знайду?! — голосила бабка.

Андрій дістав сто доларів і простягнув їх господині:

— Ось, тримайте як штраф. Якщо чогось забули, то заберемо, а другий ключ кинемо в поштову скриньку одинадцятого числа.

Господиня надзвичайно зраділа отриманій сумі й одразу ж перестала голосити й обурюватися.

Каріков спустився на вулицю і сів у машину.

— Ну, що? Уперед до нового життя! — весело вигукнув він і натиснув на газ.

Тільки сам Андрій знав про те, що він мав на увазі під "новим життям". У цей час він думав про нові перспективи й не міг позбутися відчуття того, що його життя теж безповоротно змінюється.

 

Резник і Каріков звалили речі посеред нової квартири. Сергій захоплено кивав головою, оглядаючи інтер'єр:

— Оце так!.. — протягнув він. — Зовсім інша справа, Андрію Вадимичу!

— Ото ж бо! — цокнув язиком задоволений друг. — Залишилося пережити останній бій із Кріс, і тоді можна буде сказати, що справа в капелюсі.

— Слухай, треба хоч її речі в шафу розвісити, книжки по полицях розкласти... Та й прибратися тут не завадило б, — по-хазяйськи зауважив Резник.

— Ну не нам же з тобою цим займатися?! — риторично відповів Каріков.

Резник почухав своє неголене підборіддя, і його відвідала вдала думка:

— Можна мою сеструху попросити, вона не пробовтається!

Точно! Зінка — своя людина, їй Каріков довіряв у всьому. Ну справді, не наймати ж для цього завдання сторонню людину?!

На зворотному шляху друзі завернули на вогник до Зінки та Вовки, у яких завжди збиралася велика компанія. Сидячи за столом, Андрій повідомив їй новину і попросив про допомогу.

— Та не питання, Андрюхо! Усе зробимо! — обійняла його розвеселена Зінка і потягнула танцювати.

Несподівано Каріков згадав про Дмитра, який сьогодні мав зайти по гроші. Він дістав телефон і набрав його номер:

— Дімон, привіт! Наш договір чинний. Коли ти під'їдеш?

— Андрюхо, здоров! Дякую, що пам'ятаєш. Якщо можна, то під'їду через годинку...

— Домовилися!

Піднімаючись ліфтом, Каріков із важким серцем думав про дружину. Зараз вона стовідсотково влаштує скандал із якогось приводу, просто так, для профілактики. Він неохоче відчинив двері квартири, очікуючи конфлікту.

На подив, його зустріли тихо. Але ж він знав, що це була оманлива тиша.

Дружина сиділа на дивані й витріщалася в телевізор. Про те, щоб його зустрічали з порога з обіймами, не йшлося вже багато років. Він звик. Та й не вимагав, спокій дорожчий.

— Привіт, а де наше чадо? — поставив він запитання, зайшовши в кімнату.

— Сидить у своїй кімнаті, з подружкою телефоном тріпається, — відповіла дружина.й

Андрій обережно зазирнув у кімнату доньки, та лежала на ліжку, схрестивши довгі ноги, з телефоном в обіймах. Побачивши батька, дівчинка привітно посміхнулася. "Ось він, промінчик щастя в цьому непроглядно-темному світі!" — подумав розчулений батько і попрямував до доньки, щоб поцілувати її. Але несподівано зачепився за телефонний дріт, що тягнувся від дверей через усю кімнату.

— От, дiдько! — вилаявся він, виплутуючи ногу з петлі, що утворилася. — Вибач, дитинко, випадково вирвалося. Як справи?

Донька Ганнуся повісила слухавку і встала назустріч батькові.

— Усе гаразд, тату! Канікули ж. Відпочиваю, — відповіла вона, обіймаючи Андрія.

Каріков міцно обійняв доньку й уткнувся в маківку її русявого кучерявого волосся. Дівчинка пригорнулася до нього, змушуючи його серце прискорено битися від радості. Ось саме через цю симпатичну конопату причину він і не міг наважитися піти з родини. Як же можна залишити це юне диво на недолугу матір?! Тетяна навіть не була нормальною господинею у звичайному розумінні цього слова. Вічна купа брудного посуду височіла в кухонній раковині, зате дружина із задоволенням сиділа поруч і фарбувала свої довгі нігті. Вічна гора прання в коморі, хоча в них одних із перших з'явилася пральна машинка-автомат... Навіть пилотяжити у квартирі доводилося самому Андрію у вихідні, хоча останнім часом цей обов'язок із ним поділяла Ганнуся, взявши прибирання на себе, бо дівчинці йшов десятий рік...

Але Каріков із цим мирився і багато чого робив сам, наприклад, готував. На відміну від дружини, він був чудовим кулінаром, і доньці подобалися його хитромудрі страви. Це було свого роду хобі. Але ось залишити доньку повністю на матір він не наважувався. Безвідповідальність вчинків дружини іноді просто вражала. Складалося враження, що він — батько і для Ганнусі, і для Тетяни, судячи з того, що всі господарські та сімейні питання лягали на його плечі.

— Татку, вибач за дріт, — попросила вибачення донька, взявши провину за його незручність на себе.

— Ну що ти, малятко, це я сам винен, не подивився під ноги, — погладив він розумницю-доньку по голові. — А знаєш що?

— Що, татку? — закинула вона свою голову і подивилася вгору на батька.

— А куплю-но я тобі мобільник, щоб більше за дроти не чіплятися! — запропонував батько.

— Ура! У мене в першої в школі мобільний телефон з'явиться! — зраділа Ганнуся.

До кімнати зазирнула Тетяна, приваблена радісним криком доньки.

— Можна було просто домашній бездротовий телефон із базою купити й на мобільник не витрачатися, — незадоволено зауважила вона, склавши руки на грудях.

— Ну що ти все про гроші та про гроші думаєш?! Радість я нашій доньці хочу зробити!

— А на фіга їй така дорога радість у десять років?!

Каріков вирішив не продовжувати цю тему. Він подивився на годинник: скоро Дмитро з'явиться.

— Танюхо, ти краще піди в засіки та приготуй мені десятку зелені, зараз Дімон за ними приїде.

Дружина округлила очі:

— А що це ти таке дороге придбав?

— Та не придбав, просто на товар другу позичаю, — відповів Андрій, не відаючи каверзи.

Тетяна вмить злетіла, немов фурія:

— Такі гроші в борг даєш? Та ти збожеволів, чи що?! Він нізащо не віддасть і змиється за слушної нагоди!

— Не дуркуй, Тетяно. Це ж усього десятка, навіть не сотня. За такі гроші тікати ніхто не стане.

— Як же! Багато ти знаєш?! У наш час і за сотню вбити готові.

Ну, Таньці-то, звісно, видніше з її кримінальним татусем. Каріков добре знав Дмитра і не сумнівався в його чесності.

— Не дури, неси гроші, я сказав!

Назрівав черговий скандал, а часу залишалося обмаль.

— Ні фіга! Не дам я тобі таку дурість зробити! — кричала у відповідь дружина.

Андрій виволік її за лікоть із кімнати доньки, щоб не влаштовувати сцен при дитині. Хоча дружина на це дивилася по-іншому:

— Нехай теж знає, куди батько сімейне добро роздає!

Це вже не вміщалося ні в які рамки! Каріков виріс у нормальній здоровій родині, де діти, яких було аж четверо, не знали, про що сперечаються батьки за зачиненими дверима. Він вважав, що його особисті з Тетяною конфлікти не повинні торкатися вух доньки.

Але вони торкалися. Розумна дівчинка давно передчувала, що назріває розлучення. Ну що ж, вона буде не першою і не останньою, чиї батьки розлучаться. Он скільки зараз розлучень! Мода така, чи що, пішла? Трагедія буквально витала в повітрі квартири, розпалюючи його до межі. Ганнуся давно бачила, як сварилися батьки, і від цього дуже переживала. А що вона могла вдіяти?! Тільки й залишалося, що спостерігати скандали, а після них мамині сльози та татове нещастя. Сумно! Татко, він добрий і веселий. А мама завжди зла й сумна, але, напевно, тому що нещасна, татка ж майже ніколи немає поруч, він постійно працює... На їхнє з мамою благо працює. Та тільки навіщо їм це благо без нього, без татка?! На думку Ганнусі, щаслива дружина і щаслива дитина набагато важливіші за найуспішніший бізнес. Головне, щоб щастя в родині було! А гроші — справа наживна, як то кажуть у прислів'ї. Але батьки самі розберуться у своїх стосунках. А їй залишається тільки мовчки спостерігати за їхніми сварками.

Час минав, скандал посилювався.

— Побійся Бога, адже не останні ж віддаємо! — миролюбно зауважив Андрiй. Сваритися зовсім не хотілося, він втомився.

— Все одно, не дозволю!

— Ти нічого не переплутала? Я їх заробляю, я й розпоряджатися буду.

— Я така ж господиня грошей, як і ти! — не вгамовувалася дружина. — Ти не забув, сподіваюся, що мій батько вклався у твій бізнес?

— Та коли ж це було?! Згадала! Я вже сповна віддячив йому за це. І навіть з лишком, якщо згадати тюремну заставу і незліченні передачі.

Пролунав дзвінок у двері.

— Іди відкрий поки що, я сам дістану гроші, — запропонував Андрій.

Але Тетяна кинулася до потайного сейфа, обладнаного в коморі, і перегородила йому шлях.

— Та йди ти, стерво, не ганьби мене перед другом! — вигукнув уже добряче роздратований Каріков і з силою відштовхнув дружину вбік.

Між ними зав'язалася бійка. У двері наполегливо дзвонили знову і знову...

Нарешті, розпатланий Андрій відчинив вхідні двері.

— Ви що тут, усе ще відсипаєтеся після новорічної гулянки? — здивувався Дмитро, помітивши скуйовджений вигляд Карікова.

— Та вже, вибач, за телевізором не почули дзвінок. Ось, тримай, Дімон, як і обіцяв, — він простягнув запечатану пачку доларових банкнот другові.

— Дякую, братане! Віддам за три місяці, як і домовлялися, — подякував Дмитро і ляснув Андрія по плечу.

— Ну, бувай! До зустрічі! — попрощався Каріков і зачинив двері, за якими з клаптем вирваного в нього волосся в затиснутому кулаці стояла притиснута до стінки Тетяна, яку Андрій притримував рукою за горло.