Раді Вас бачити!

Кажуть, що смерть приходить лише раз. Це брехня, вигадана тими, кому пощастило вмерти швидко. Насправді смерть — це довга розмова, яку веде кожен, хто наважився вижити занадто довго в місці, де вижити не мали б права. Вона підходить, сідає поруч, кладе руку на плече і чекає. Іноді годинами. Іноді роками. А іноді — просто йде геть, знизавши плечима, ніби сама втомилася чекати відповіді.

У пустелі смерть ніколи не поспішає, бо їй нема куди поспішати — тут вона як вдома. Пісок — це її підлога з вічним підігрівом, рідкі камені чи руїни, як старі меблі. А дерева біля оази, це її сад у подвір'ї.

Безкраїй пісок пустелі Ахрід вже поглинає все живе. Сонце тут не просто світить — воно палить. Його промені не гріють — вони пропікають до кісток, до самої суті того, хто наважився ступити на цю землю. Повітря тремтить над дюнами, ніби сама реальність плавиться від спеки, втрачаючи чіткість обрисів Горизонт танцює міражами, обіцяючи воду там, де її немає, а є лише пісок, — і в цьому, певно, полягає найжорстокіший жарт пустелі, бо вона дражнить надією тих, у кого надії майже не лишилося.

Каравани тут проходять часто. Часто й зникають — так само буденно, як з'являються, ніби пустеля веде власний облік прибулих і забраних, а рахунок цей рідко буває на користь живих. Про це знає кожен, хто хоч раз торгував у безкраїх просторах, та кожен однаково вирушає в дорогу знову, бо голод сильніший за страх, а страх слабший за звичку мандрувати дюнами, коли сонце обпікає тіло, а зорі вказують маршрути.

І серед цього безжального океану піску та горячого вітру, повзе постать — ледь помітна, зламана, але все ще жива. Хутро, що колись мало колір темного піску, зараз збилося в брудні, тверді грудки — пісок, кров і піт зліпили його докупи так щільно, що вже несила було розрізнити, де закінчується власне тіло і починається пустеля, яка це тіло поступово поглинає.

Йому тільки нещодавно виповнилось вісімнадцяти. Останнє, що в нього залишилось, — його ім’я, Ху'Раг. Ліва нога зламана й підігнута під неприродним кутом. Кожен рух — вогонь у кістці. Очі, зазвичай чуйні й уважні, затягнуті каламутною поволокою. Ліве око майже не бачить, друге ледь розрізняє світло. Губи порепалися від смаги. Язик — мов запилений камінь із присмаком бруду в роті. Він не знає, в якій частині пустелі, де саме перебуває. Не пам'ятає, скільки днів минуло. Не впевнений, чи взагалі ще живий. 

«Альхане, — чи то думав він, чи то марив, бо різница між цими двома станами стерлася разом із рештою його свідомості, — ти вів нас цими пісками все життя, вказуючи вірний шлях. Чому саме тепер вирішив відвернутися?» 

Відповіді не було, бо богу пісків байдуже до питань помираючих — вони чули їх занадто багато разів, щоб знаходити для кожного окрему відповідь. Альхан веде кожного крізь дюни, вказуючі шлях за вітрами чи зорями. Але він ніколи не обіцяє провести крізь них живими.

По лапі Ху проповз жук — маленький, панцирний. Байдужий до трагедії за кілька сантиметрів від власних лапок, він котив свою кулю.

— Ти ж бачив таких, як я, — прошепотів Ху'Раг до нього, і голос вийшов не голосом, а сухим шелестом, схожим на сам пісок. — Скажи чесно. Скільки нас тут лишилося? Під піском. Ми лише чийсь запас?

Жук не відповів. Жуки ніколи не відповідають, хоча в такі миті починає здаватися, що варто було б навчити їх говорити.

Йому ввижалися постаті — маленькі, спритні, зі шкірою кольору бронзи, обпаленої сонцем, з гострими вушками й довгими чіпкими пальцями. Немов дикі пустельні Сендлінги, які колись давно втекли в піски від чогось гіршого за спеку, і пустеля навчила їх виживати, будь якою ціною. Ху'Рагу все одно не було чого боятися сендлінгів — примарних чи справжніх, — бо на що здатні хижаки проти того, хто вже й так лежить непорушно Він був готовий стати чиєюсь легкою здобиччю чи залишитися просто ще однією кісткою серед тисяч інших. Може, це вже були просто візерунки, які малює виснажений мозок, у зневодненому тілі, якому не вистачає сил, щоб відрізнити реальність від бажання бачити бодай щось живе поруч, притискаючи виснажені вуха до голови. 

«Дуорне, — подумав він далі, бо думка про сендлінгів чомусь плавно перетекла в думку про того, хто переводить душі померлих за горизонт цього світу, в обійми іншого, — твої примари вже чекають на мене, справді чекають? Як це — чекати на смерть істоти, яка все ще бореться за життя?»

Йому багато разів казали, сам Дуорн не приходить ніколи, навіть коли чує чи баче смерть. Не тому, що не може, а тому, що бог перехрестя занадто зайнятий самим розподілом на перехресті, щоб особисто зустрічати кожну душу смертного. Замість себе він шле провідників — тихих супутників останньої дороги, яких у пісках Ахріду бачать так часто, що про них розповідають майже без страху, як розповідають про завсідника улюбленої таверни. Прийде, сяде поруч, зачекає, поки ти будеш готовий і забере з собою, коли ти нарешті погодишся встати. Ху'Раг не бачив жодного провідника. Поки що. Але щось у тому, як тремтіло повітря над найближчою дюною, здавалося вже занадто знайомим, ніби хтось стояв там, чекаючи на дозвіл підійти ближче. Чекаючі, щоб забрати те, що вже не належить тілу.

І раптом — зміна кольору. Нескінченна охра дюн переходить у сріблястий відблиск. Глина. Камінь. Вода. Берег. Оазис? Річка? Море? Ху'Раг не знає й не може знати, що бачить, із болем підводячи вуха, щоб бодай щось почути. Але навіть у цьому стані, в тиші та під легкий дзвін хвиль, що вдарялися об берег, він доповз. Зупинився біля самого краю, там, де пісок стає щільнішим, де волога ще відчувається навіть лапами. Він дивиться на воду. Вона колишеться перед очима, немов жива. Пахне прохолодою, моментом втраченого життя.

Він робить останнє зусилля й повільно вповзає по воді. Гаряче тіло занурюється в прохолоду, таку бажану, таку справжню. Він не плив. Він навіть не рухався. Просто лягає на бік, частина тіла під водою, частина — на вологому березі.

— Якщо це і є твій провідник, Дуорне, — промовив він, — то маю визнати, у тебе не поганий смак на прощальні дарунки.

«Як помру — нехай буду тут. У воді. Не в пекельному піску, — вже про себе подумав Ху».

Це не була молитва. Радше — угода, укладена самим з собою, останній торг, на який здатна виснажена істота, яка розуміє, що як вже провідник прийде за ним сьогодні, нехай хоча б забирає його не з піску, який тримав його бранцем стільки днів, а з води, що нарешті пахла милосердям. Вона хоч трохи освіжила та відмила його хутро, не ідеально, не професійно, але ніжно, з прохолодою, яку в пустелі майже неможливо знайти та забути.

Це було прощання з чимось, хоча він і сам ще не міг би сказати, з чим саме прощається, з батьком, чиє ім'я боліло всередині сильніше за зламану ногу, чи з караваном, якого більше не існувало, точно з пустелею, що виявилася і домом, і катом одночасно, та просто з тим відчуттям, яке має кожна жива істота і яке зникає останнім — переконанням, що завтра неодмінно настане, тому що настає завжди. Тому він заплющує очі. Не для того, щоб померти, а щоб забути біль. Хоч на мить.

Пустеля Ахрід мовчить. Тільки вітер грається в піску й вода ніжно торкається хутра. Хвіст, що частково лежав у річці, злегка гойднувся за течією. Їй було байдуже, живе це тіло чи вже ні. І в нього не залишилось більше нічого. Ні подиху. Ні звуку. Тільки вода затягувала його глибше у свої води. Тільки пісок, залишив спогади в своїх крихт, що розлетілися з вітром. Та десь там, на межі одного й іншого, — тінь, що нарешті наважилася підійти ближче до останніх секунд його життя. Життя, яке він не намагався втримати, бо розуміння кінця, як і ціни за нього, огортало немов стара тепла ковдра. То були його остані думки, коли тіло, яке він не відчував, вже відплило від берега.