Раді Вас бачити!

Вересень у місті пахнув вогкою бруківкою та трішки — ванільним сиропом із кав’ярні на розі. Попри те, що небо періодично насуплювалося важкими хмарами й обіцяло зливу, повітря лишалося напрочуд теплим. Осінь ніби навмисне не поспішала впускати холод, дозволяючи людям насолодитися останніми сонячними поцілунками.

Але в кабінеті № 204 пахло пороховим димом невидимої війни. Тут вирував сьомий «А».

— Тихо! Сьомий «А», якщо ви не замовкнете, я зараз почну викликати до дошки за журналом. І повернемося ми до теми «Групи прикметників за значенням»! — Ксенія Володимирівна застережливо підняла вгору крейду, почуваючись щонайменше полководцем, який стримує навалу варварів.

Ксенія була з тих учительок, яких діти обожнювали не за суворість, а за життя, що вирувало в кожному її русі. Її ледь виповнилося двадцять шість, її карі очі завжди сміялися раніше, ніж вона встигала щось сказати, а непокірне кучеряве волосся, зібране у швидкий вузол на потилиці, зараз кумедно розтріпалося від шкільної біганини. Вона була живою, як казали самі діти. Коли вона сміялася, у неї на щоках з'являлися крихітні ямочки, а коли сердилася — кумедно зморщувала носа.

Клас миттєво притих. Загроза повернутися до прикметників подіяла магічно.

— Отже, вісімнадцятого вересня — наш щорічний благодійний осінній ярмарок, — Ксенія повернулася до дошки й розмашисто написала дату проведення заходу. — Зібрані кошти цього року підуть на дитячу лікарню. Наш клас відповідає за стіл зі смаколиками та тематичну фотозону. Мами з батьківського комітету вже пообіцяли допомогти з декором для столу та фотозони, але від вас потрібна ініціатива та допомога. Що принесемо на продаж?

Клас вибухнув так, наче ввімкнули блендер без кришки.

— Піцу! Моя мама пече дуже класну піцу! — вигукнув з третьої парти Тимко, чия мама минулого року принесла на ярмарок щось настільки засмажене, що директор ледь не зламав зуба.

— Тимко, твою піцу можна використовувати як зброю масового ураження, — пирскнула через парту староста класу, Аліна. — Ксеніє Володимирівно, давайте краще попкорн і кекси з чорницею. Я сама спечу!

— А я можу принести домашні лимонади! — докинув хтось із задніх парт.

— Чудово, записую, — Ксенія швидко фіксувала ідеї на дошці, ледь стримуючи посмішку від їхнього дитячого азарту. — Кекси, попкорн, лимонад... Тимко, пиши мамі «просте ніжне печиво», не будемо ризикувати.

Увесь цей час Ксенія крадькома спостерігала за останньою партою біля вікна. Там сидів Артем. Хлопчик перевівся до них лише тиждень тому. Поки весь клас ходив ходором, він просто дивився у вікно, де великі краплі раптового дощу почали повільно креслити доріжки на склі. Перед очима вчительки спливла його особова справа, яку вона вивчала напередодні: Артем Денисович. Переїхали з іншого міста. Батько — Денис, бабуся — Василина Петрівна. Про маму — жодного слова, лише сухий запис про зміну сімейного стану батька.

Ксенії стало щемко в грудях. Вона знала, як важко бути новеньким, особливо в тринадцять років, коли підлітки бувають безжальними. Вона хотіла, щоб він відчув себе своїм у цьому класі. Надійно захищеним з новими друзями.

— Артемчику, — м'яко покликала вона, підходячи ближче до його парти. — А що скаже твоя родина? Може, ви теж захочете долучитися чимось особливим до нашого столу?

Артем здригнувся, відірвав погляд від мокрого скла і ніяково знизав плечима. Його пальці нервово крутили ручку.

— Я... я не знаю, Ксеніє Володимирівно. Я скажу бабусі. Вона щось придумає.

— Добре, домовилися, — вона підбадьорливо усміхнулася йому, намагаючись передати всю теплоту, на яку була здатна.

Коли пролунав фінальний дзвінок, клас спорожнів за лічені секунди. Ксенія з полегшенням зітхнула, збираючи в сумку стоси зошитів. Спина заніміла, а в голові крутилися плани уроків на завтра. Будні класного керівника — це особливий вид фітнесу для нервової системи.

Біля виходу зі школи на неї вже чекала Римма — вчителька виховної роботи з паралельного класу, а за сумісництвом — найкраща подруга. Енергійна, з яскраво-червоною парасолькою, яка абсолютно не пасувала до похмурого неба, але ідеально підходила до її вибухового характеру.

— Ксюхо, якщо я зараз не вип’ю кави, я засну просто на порозі кабінету директора, — замість привітання оголосила Римма, хапаючи Ксенію під руку. — Ходімо в «Корицю», там сьогодні дають неймовірні яблучні штруделі.

За п'ять хвилин вони вже сиділи біля вікна у маленькому затишному кафе. За склом шумів справжній вересневий дощ, змиваючи з листя літній пил, а всередині пахло затишком: свіжомеленими кавовими зернами, гарячим шоколадом і тією самою корицею, що дала назву цьому закладу. Ксенія гріла долоні об теплу керамічну чашку з ароматним напоєм.

— Ох, цей ярмарок мене зведе в могилу, — бідкалася Римма, емоційно розмахуючи ложечкою. — Мої восьмикласники заявили, що вони «занадто дорослі для цього дитячого садка» і хочуть продавати... електронні сигарети! Ксюш, уявляєш обличчя завуча? Я ледь цей скандал зам’яла! А у тебе що?

— У мене простіше, — Ксенія усміхнулася, згадуючи Тимка з його кулінарними амбіціями. — Кекси, попкорн... Але мене більше хвилює новенький, Артем. Хлопчик зовсім закритий. Тримається осторонь. Живе з татом і бабусею. Мені так хочеться йому допомогти адаптуватися в класі, але боюся перегнути палицю.

— Тато, кажеш? — Римма грайливо повела бровами, миттєво увімкнувши свій фірмовий радар. — Симпатичний хоч? Одинак — це цікаво. Може, там не лише Артему допомога потрібна, а й татові?

— Римо! Ну ти скажеш. — Ксенія жартівливо штовхнула подругу ліктем, хоча щоки чомусь зрадницьки спалахнули рум'янцем. — Ти як завжди. Я про дитину думаю, про її психологічний стан!

— Та знаю я, знаю, наша ти свята Ксеніє, завжди за всіх переживаєш, — засміялася Рима. — Ладно, допивай каву. Нас удома чекають тридцять неперевірених диктантів і плани на завтра. Осінь тільки почалася, подруго, тримаймося! У нас ще цілий навчальний рік попереду.

Ксенія дивилася на великі краплі, що стікали по склу кафе, і відчувала якесь дивне хвилювання. Вона ще не знала, що цей дощовий вересень і звичайний шкільний ярмарок назавжди змінять її життя.