Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

— Учора ще не було.

Деніелові Вейлу ніхто не відповів. Принаймні перші кілька секунд.

За спиною Мари досі стояв відчинений ліфт. Над дверима світилася шістка, наче вони щойно повернулися зі звичайної поїздки на звичайний шостий поверх.

Першим отямився охоронець. Вийшов у коридор, розвернувся й натиснув кнопку виклику. Двері зійшлися. Розчинилися знову — порожня кабіна, шостий поверх. Охоронець натиснув кнопку вестибюля. Ліфт зачинився вдруге.

— Що саме ви хотіли цим сказати? — поцікавився Бен.

Вейл повернувся до нього.

— Що вчора в цій будівлі не було сьомого поверху.

— Його й зараз немає.

— Знаю.

— А вас це, здається, зовсім не дивує.

— Мене дивує, що ви повернулися.

Мара опустила очі на зап’ясток. П’ять червоних плям стали виразнішими, проступили над долонею. Сліди маленьких дитячих пальців. Вона машинально потерла їх великим пальцем.

— Не треба, — сказав Вейл.

— Чого?

— Чіпати сліди.

— Чому?

— Хочу подивитися, скільки вони протримаються.

Бен ступив до Мари, став трохи попереду.

— Ви взагалі хто такий?

Вейл повільно поліз до внутрішньої кишені піджака. Охоронець напружився. Чоловік одразу спинив руку.

— Гаманець.

Охоронець кивнув, і Вейл дістав посвідчення.

— Міністерство оборони? — перепитав той, розглядаючи картку.

— Перевірка архівних матеріалів.

— Унизу ви сказали інакше.

— Сказав, що займаюся федеральними архівами. Так було швидше.

Бен простягнув руку, і охоронець передав йому посвідчення.

Деніел Томас Вейл. Цивільний службовець. Управління перевірки історичних архівів. Фотографія, державна печатка, термін дії закінчується за два роки.

Бен передав картку Марі. Та оглянула її й повернула власникові.

— Можна надрукувати будь-що.

— Можна.

— Ви не надто стараєтеся нас переконати.

— Я поки що й не прошу мені вірити.

Вейл показав на відчинені двері другої аудіолабораторії.

— Прошу тільки одного: не заходьте туди, доки ми не запишемо те, що щойно сталося.

— Навіщо?

— Ви вже почали це обговорювати.

— А як нам, по-вашому, поводитися після такого?

— Розмова змінює спогади.

Бен коротко, втомлено хмикнув.

— Чудово. Зараз урядовий дядечко пояснить нам, що людська пам’ять ненадійна.

Вейл навіть не всміхнувся.

— Я поясню дещо значно буденніше. Ви втрьох стали свідками тієї самої події. Ще десять хвилин таких розмов — і ви почнете підхоплювати одне в одного подробиці, щиро вірячи, що бачили їх самі.

На жаль, він мав рацію. І Мару страшенно дратувало, що саме зараз це доводиться визнавати.

Вона десятки разів показувала студентам, як змінюються свідчення очевидців. Досить одній людині згадати якусь деталь, і невдовзі інша вже пам’ятає її так, ніби бачила на власні очі. Тут не потрібні ані брехня, ані хвороба. Мозок поєднує відомості — він для цього й пристосований.

Вейл звернувся до охоронця:

— Як вас звати?

— Рік Даннер.

— Пане Даннере, у вас знайдеться папір?

Рік показав на лабораторію.

— Там його повно.

— Тільки не звідти.

Мара уважно дивилася на Вейла.

— Ви боїтеся заходити в ту кімнату.

— Не хочу, щоб хтось торкався комп’ютера.

— Він від’єднаний від живлення.

— Ви впевнені?

— Так.

— А звук усе одно лунав?

Мара відчула, як Бен глянув на неї.

— Звідки ви знаєте?

З обличчя Вейла нічого не можна було прочитати.

— Спершу запишемо свідчення.

***

Невелику переговорну кімнату знайшли в кінці коридору. Вейл розсадив усіх подалі одне від одного. Рік приніс із комірчини три блокноти з жовтими аркушами. Сам Вейл взяв окремий аркуш, поставив угорі час і поклав телефон екраном донизу.

— Телефони вимкнути.

Рік насупився.

— Я на чергуванні.

— Тоді переведіть у режим польоту.

— А це ще навіщо?

— Щоб свідчення нічим не забруднювалися.

Мара вимкнула свій телефон. Бен зробив те саме. Рік повагався, але теж послухався.

Вейл повернувся до Мари:

— Не розмовляйте між собою. Пишіть. Від тієї миті, коли ліфт від’їхав від вестибюля, і до того, як відчинився тут.

— Ваші висновки теж записувати?

— Ні.

— Тільки те, що ми бачили й чули?

— Саме так. І якщо чогось не пам’ятаєте — так і пишіть. Не заповнюйте прогалин здогадками.

Їй самій доводилося давати свідкам дослівно такі поради.

Мара взяла ручку.

Ліфт дістався шостого поверху. Табло згасло. Потім показало «7». Кабіна рушила вище. Зупинилася. Двері відчинилися.

Зелений коридор. Ліворуч раковина. Десять стільців колом. Ще один повернутий до стіни. Голос сказав: «Ще ні».

Одинадцятий стілець розвернувся. На ньому сиділа дівчинка. На вигляд близько дев’яти років. Темне волосся. Жовтий светр. Схожа на дівчинку з фотографії, яку підписано «Еліз». Назвала Мару на ім’я.

Бен сказав, що вона не Марина сестра. Дівчинка відповіла йому: «А ти не повинен мене пам’ятати. Тебе там не було».

Зникло світло. Хтось торкнувся Мариного зап’ястка. Світло повернулося. Двері ліфта зачинилися. Шостий поверх.

На цьому Мара спинилася. Поміркувала й дописала:

«Загалом я бачила одинадцять стільців. Із людей — лише дівчинку».

Поставила підпис і час.

21:18.

Вейл забрав її аркуш, не читаючи.

— Бене?

Бен подав свій. Потім Рік — свій. Вейл розклав усі три поруч.

— А тепер порівняємо.

Мара підсунула стілець ближче.

Бен описав майже те саме. Блідо-зелений коридор, раковину, одинадцять стільців, дівчинку в жовтому светрі. Але дещо він пам’ятав інакше.

«Стілець повернувся приблизно на дев’яносто градусів. Дівчинка з’явилася після цього».

Мара насупилася.

— Я пам’ятаю, що вона вже сиділа на ньому, коли він повертався.

— А мені здалося, що спочатку стілець був порожній.

— Я цього не бачила.

— Гаразд.

Вейл постукав пальцем по аркушу.

— Не треба усувати розбіжність.

— Я й не збиралася.

— Уже майже зібралися.

Мара нагородила його крижаним поглядом.

Вейл розгорнув свідчення Ріка. Вони були значно коротші:

«Ліфт показав 7. Двері відкрилися в незнайомий коридор. Схоже на стару лікарню. Стільці. Дитина в кінці коридору. Вимкнулося світло. Хтось торкнувся докторки Кін. Ліфт повернувся на 6».

Мара перечитала двічі.

— Ви не написали, що їх було одинадцять.

Рік почухав підборіддя.

— Бо я не знаю, скільки їх було.

— Ви ж рахували.

— Не пам’ятаю, щоб рахував.

— А ще ви вилаялися, коли побачили коридор.

— Цілком можливо.

— І намагалися силоміць зачинити ліфт.

— Це пам’ятаю.

— Ви бачили, як повернувся стілець?

Рік глянув на неї.

— Може, й бачив.

У Мари неприємно стиснуло груди.

— Може?

— Дитину пам’ятаю.

— А обличчя?

— Здається, ні.

— Ви стояли просто за моєю спиною!

— Я пам’ятаю, де стояв, докторко.

— А жовтий светр?

Рік мимоволі поглянув на Бенів аркуш. Вейл прикрив його долонею.

— Не підглядайте.

Охоронець відвернувся.

— Не знаю.

Мара відкинулася на спинку стільця.

Не минуло й двадцяти хвилин.

Рік витер долоні об штани.

— Я знаю, що там щось сталося. Це я точно знаю.

— А голос пам’ятаєте? — запитав Бен.

— Який голос?

Мара й Бен перезирнулися.

Вейл зробив якусь нотатку. Мара встигла прочитати два слова:

«Розбіжність негайна».

— Що ви про це знаєте? — спитала вона.

Вейл закрив ручку ковпачком.

— Недостатньо.

— Такою відповіддю ви не відбудетеся.

— Але вона правдива.

— Ви знали про сьомий поверх.

— Так.

— І про звук після вимкнення комп’ютера.

— Здогадався.

— Ні, не здогадалися.

Вейл витримав її погляд.

— Ви приїхали через PALISADE, — сказала Мара.

— Так.

— І з’явилися тут раніше, ніж ми взагалі зрозуміли, що сталося щось недобре.

— Ні.

— Ви стояли біля дверей моєї лабораторії, коли відчинився ліфт.

— У будівлю я ввійшов о двадцятій сорок шість.

Мара звірила час із настінним годинником. Було 21:21.

— Чому саме тоді?

— Тому що система виявила на комп’ютері другої аудіолабораторії збіг із сигнатурою захищеного файлу.

— Неможливо. Це ізольована машина.

— Вона ізольована від лікарняної мережі. Але відомості про події безпеки передає окремим каналом спостереження.

Мара на мить замислилася. Цілком правдоподібно. Дослідницькі комп’ютери «Нортбриджа» не були відірвані від світу в буквальному сенсі. Журнали безпеки кудись-таки надсилалися.

— Який саме файл?

— PALISADE.

Бен відкинувся на спинку стільця.

— Отже, у федерального уряду стоїть сигналізація на медитаційну музику?

— Ні.

Вейл поставив на стіл вузьку чорну валізу, яку весь час носив із собою. Відкрив. Усередині лежали ноутбук, дві паперові теки й товстий прозорий пакет для речових доказів. Ноутбука він не торкнувся. Взяв одну теку.

— Система реагує на конкретний звуковий відбиток. Цей запис уже кілька разів з’являвся в інтернеті. Здебільшого підробки. Іноді люди монтують його з матеріалів, які давно є у відкритому доступі.

— А Оуен натрапив на справжній?

— Поки не знаю.

— Але через те, що хтось запустив аудіофайл, ви приїхали сюди.

— Так.

— І як швидко ваше управління зазвичай реагує на підозрілу медитацію?

— Я вже був у Кембриджі.

— Який щасливий збіг.

— Із другої половини дня.

— Чому?

Вейл подивився на неї й відповів:

— Бо Оуен Мерсер завантажив цей файл три дні тому.

Бен поруч ледь помітно випростався.

— Ви за ним стежили? — спитала Мара.

— Ми намагалися вийти на джерело запису.

— І знали, що він мій пацієнт?

— Дізналися, коли він записався на прийом.

— Яким чином?

Вейл розгорнув теку. Там лежав роздрукований аркуш. Не секретний звіт — звичайна заявка на оплату послуг.

Мара впізнала бланк «Нортбриджа». Посеред сторінки стояло її ім’я:

«Мерсер, Оуен — первинна консультація — Кін, Мара, PhD».

Вона розлютилася миттєво.

— Ви отримали доступ до його медичних даних?

— Ні.

— Але маєте запис про його прийом!

— Після сигналу ми звернулися до лікарняної служби безпеки й запитали, чи фігурує це прізвище в системі запису на прийом. Нам підтвердили, що людина з таким ім’ям записана. Медичної картки не надали.

— Ви не мали права…

— Найімовірніше, не мав.

Мара замовкла: такої відповіді вона не чекала. Вейл виглядав радше виснаженим, ніж готовим захищатися.

— Хочете подати скаргу — дам телефон свого керівника.

— Можливо, так і зроблю.

— І правильно.

Бен подивився на одного, на другу.

— А що саме було настільки небезпечним, що виправдовувало цю самодіяльність?

Вейл дістав другий аркуш. Старий, але без дешевої театральної пожовклості: звичайна ксерокопія колись надрукованого на машинці документа. Літери місцями збилися, деякі майже зникли.

Угорі:

PALISADE — СЕАНС 4

17 ЛИС 1978

Мара впізнала дату. Вейл поклав документ перед нею.

— Читайте.

Майже всю сторінку займали технічні нотатки: тон у лівому каналі, тон у правому, різниця частот, інструкції щодо дихання. Далі — короткий абзац:

«22:00 — піддослідному запропоновано уявити знайому замкнену кімнату. Прибирати предмети по одному. Зберігати просторові розміри. 27:00 — прибрати стіни, не втрачаючи просторової орієнтації».

Мара підвела очі.

— Це той запис.

— Так.

— Інструкції збігаються до дрібниць.

— Наскільки нам вдалося встановити.

Вона читала далі.

«31:42 — початок непередбаченого опису об’єкта. Піддослідний повідомляє про приміщення медичного призначення. Раковина. Люмінесцентне освітлення. Одинадцять стільців. Десять згруповані в центрі. Один повернутий до зовнішньої межі».

Мара спинилася.

Бен нахилився над сторінкою. Рік підійшов ближче, навіть не помітивши, що зрушив із місця.

— Ні, — сказав Бен.

— Що «ні»?

— Оуен міг знайти це в інтернеті.

Вейл похитав головою.

— Цю сторінку ніколи не оприлюднювали.

— І ми маємо просто вам повірити?

— Ні.

— Тоді доведіть.

— Можу показати історію надходження документа до архіву. Але й вона не доведе, що хтось колись не зробив копії.

— Саме так.

— Проте пан Мерсер описав цю кімнату не тому, що прочитав документ.

— Звідки вам знати?

— Бо він далеко не перший, хто її описує.

Вейл перевернув сторінку.

Інший сеанс. Інша дата. Інший піддослідний.

Та сама кімната.

Формулювання різнилися. Один називав її «залом очікування», другий — «процедурною», ще хтось — «великою палатою». У всіх була раковина. У всіх — люмінесцентні лампи. Кожен нарахував одинадцять стільців.

Мара поглянула на дати.

14 листопада.

15 листопада.

16 листопада.

17 листопада.

— Учасники спілкувалися між собою?

— Ні.

— А чужі описи їм показували?

— Згідно з протоколами — ні.

— Згідно з протоколами, — повторив Бен.

— Так, — кивнув Вейл.

Він навіть не спробував подати ці документи як беззаперечний доказ. Мара, хоч як їй не хотілося, оцінила цю стриманість.

— Чого вони взагалі намагалися досягти? — спитала вона.

Вейл посунув іще одну сторінку зі схематично намальованими навушниками та частотами двох звукових сигналів.

— Не було єдиного розуміння. У цьому й одна з проблем. PALISADE починали як дослідження сприйняття в межах більшої розвідувальної програми. Хотіли з’ясувати, чи можна звуковими стимулами послабити звичні фільтри сприйняття настільки, щоб поліпшити результати так званого дистанційного бачення.

Рік виглядав так, ніби пропустив половину розмови. Мара ж чудово зрозуміла, про що йдеться.

— Яким чином прибирали ці фільтри?

Вейл торкнувся інструкції.

— Позбавляли уявну сцену звичних опор.

— Спочатку предметів.

— Так.

— Потім стін.

— Так.

Бен підняв аркуш.

— Тобто змушували мозок утримувати в уяві кімнату, забравши все, за чим він упізнає кімнату?

Вейл кивнув.

Мара вловила задум. Зазвичай мозок складає цілісну картину з уривків інформації. Йому не потрібно досліджувати кожен сантиметр дверей, щоб упізнати двері: достатньо кількох ознак, решту він добудує сам.

PALISADE ніби пропонував зробити навпаки. Замість доповнювати відсутні деталі, слухач мав віднімати одну за одною, але втримувати загальну картину без змін.

— І що, на думку дослідників, мало статися?

— Учасники мали б менше покладатися на очікування.

— А отже, краще «бачити» на відстані?

— На це сподівалися.

— А насправді?

Вейл глянув на старі протоколи.

— Усі побачили ту саму кімнату.

Запала тиша. Рік першим її порушив:

— Може, їм просто непомітно нав’язали однакову картинку?

— Саме такого висновку дійшла офіційна комісія, — відповів Вейл.

— А неофіційно?

Вейл подивився на Мару.

— Вони змінили текст інструкцій.

Він дістав іще одну сторінку. У пізнішому варіанті жодних кімнат уже не було. Учасникові пропонували уявити пляж, потім поле, потім порожній темний простір. Унизу — рукописна примітка:

«Піддослідний відмовляється виконувати завдання. Повідомляє про раковину. Повідомляє про 11 стільців».

На наступному аркуші:

«Візуалізаційної вправи не проводили. О 36:11 піддослідний самовільно описує клінічне приміщення».

Ще один протокол:

«Сеанс припинено після спроби піддослідного підвестися. Стверджує: “Хтось розвернув останній стілець”».

Мара відвела погляд від паперів.

— Що з ними сталося?

— З учасниками?

— Так.

Вейл не відразу знайшов відповідь.

— У цій частині документація неповна.

— Зазвичай так не пишуть, коли все закінчується добре.

— Не пишуть.

— Скільки їх було?

— На першому етапі одинадцять.

Мара різко підвела голову.

— Одинадцять?

— Так.

Бен теж почув.

— Одинадцять учасників. Одинадцять стільців.

Вейл кивнув.

— Дослідники звернули на це увагу.

— Вважали, що стільці позначають учасників?

— Довести цього нікому не вдалося.

— Але хтось так думав.

— Так.

Рік підвівся.

— Мені потрібна кава.

Його ніхто не зупинив. Охоронець дійшов до маленької кавомашини в кутку й довго дивився на неї, неначе забув, як готують каву.

Мара перегорнула ще одну сторінку. У таблиці було надруковано шість імен. П’ять наступних рядків закривали чорні смуги.

— Чому ці імена засекречені?

— Вони не були засекречені.

— Тоді що це?

Вейл показав на копію.

— У такому вигляді документ знайшли в 1996 році.

— Хтось же закрив імена.

— Ні. На первісній копії під копірку ці поля були порожні.

— А чорні смуги?

— Їх додали згодом.

— Хто?

— Архівіст. Він вирішив, що імена зникли через вилучення секретних даних на якомусь етапі копіювання.

Бен насупився.

— Це безглуздо.

— На той час пояснення здалося цілком прийнятним.

Мара знову глянула на таблицю.

Шість імен видно. П’ять — ні.

І раптом пригадала слова Оуена:

«Коли я вперше згадав кімнату, стільців було одинадцять. Але лише шість мали імена».

По шкірі побігли мурашки.

— Оуен теж сказав про шість.

Вейл перестав рухатися.

— Що?

— У його спогаді було одинадцять стільців. І лише шість підписаних.

Вейл уп’явся в неї очима.

— Коли він це сказав?

— Сьогодні ввечері.

— До прослуховування PALISADE чи після?

— Після.

— Він назвав імена?

— Ні. Прочитав лише своє.

Вейл так різко підвівся, що Рік обернувся від кавомашини.

— Де зараз Мерсер?

— Удома.

— Ні.

— Там він був, коли ми розмовляли.

Вейл вихопив телефон. Мара перехопила його за зап’ясток.

— Кому дзвоните?

— Місцевій поліції.

— Поліцейські вже були в нього.

— Справа не в цьому.

— А в чому?

Вейл глянув на її руку, і Мара відпустила.

— Якщо його ім’я з’явилося на стільці, я не хочу, щоб він залишався сам.

— Він не сам. Там Лія.

— Це може не допомогти.

— Що з ним має статися?

— Не знаю.

— Ви постійно це повторюєте.

— Бо справді не знаю.

— Проте знали достатньо, щоб стежити за файлом.

Вейл стиснув щелепи.

— Відстежувати небезпечну закономірність — не те саме, що розуміти її.

— Яку саме закономірність?

Він озирнувся на Ріка.

— Сядьте.

Охоронець не рушив.

— Чому?

— Бо мені потрібно, щоб ви дослухали до кінця. І я не хочу, щоб ви вийшли посеред розмови.

Рік поставив горнятко, з якого так і не встиг випити.

— Нікуди я не йду.

Вейл зачекав, поки він сяде. Тоді дістав іще один документ із теки. Рукописний, на кепській ксерокопії; окремі слова ледь проступали.

— Дев’ятий сеанс.

Мара прочитала:

«38:02 — піддослідний у стані сильного збудження. Навушники знято. Звукове сприйняття триває приблизно 14 секунд. Живлення обладнання вимкнено».

Вона втупилася в рядок. Бен зазирнув через плече.

— Ого.

Вейл вказав нижче:

«Піддослідний повідомляє про жіночий голос. Зміст звернення особистий. Спостерігач голосу не чує».

Мару знову пройняв холод.

— Що говорив голос?

— Кожному своє.

— Ви знали.

— Знав, що таке вже траплялося.

— Це не означає, що ви знали, що воно станеться зі мною.

— Не означає.

Мара повела очима далі.

«Піддослідний відмовився продовжувати участь. О 41:10 кілька разів запитав, чи спостерігач “пам’ятає дівчинку”».

Її погляд затримався на цих словах.

— Дівчинку?

Вейл мовчав.

— Яку дівчинку?

— У протоколі не уточнено.

Наступний рядок:

«Спостерігач заперечує, що знає про неї. Піддослідний заявляє: “Однієї досить”».

Переговорна кімната немов поменшала.

Мара виразно почула голос матері — так, наче та сиділа поруч.

«Добре. Однієї досить».

Вона схопилася зі стільця й ударилася ногою об стіл. Бен устиг притримати старі папери, перш ніж вони зісковзнули на підлогу.

— Маро?

— Мама.

— Що?

— Той дзвінок, про який вона розповідала.

Мара обернулася до Вейла.

— Сьогодні їй телефонували нібито від мого імені. Вона впевнена, що це була я, але я не дзвонила. Людина на тому кінці запитала, чи мама пам’ятає Еліз. Мама відповіла, що так. І тоді почула: «Добре. Однієї досить».

Вейл зблід.

Вперше за весь вечір Мара побачила на його обличчі справжній страх.

— Дослівно так?

— Так.

— Коли це сталося?

— До восьмої.

— Ще до того, як ви дісталися тридцять восьмої хвилини?

— Я до неї не дійшла.

Вейл дивився мовчки. І Мара зрозуміла, як він сприйняв її відповідь.

— Ви не вірите?

— Вірю, що ви припинили слухати на двадцять сьомій.

— То що?

— А запис дійшов до тридцять восьмої.

— Без мене.

— Так.

— Це нісенітниця.

— Так.

Бен стомлено провів долонями по обличчю.

— Можемо нарешті погодитися, що здоровий глузд узяв собі на сьогодні вихідний?

Мара вже хотіла щось відповісти, але в сумці задзвонив телефон.

Усі повернули голови.

Вона не ворухнулася. Вейл запитав:

— Хто це?

Мара дістала телефон. Він був вимкнений. Чорний екран, жодного сповіщення.

А дзвінок тривав.

Лунав не з її телефона.

Бен повернувся до стіни переговорної. Задзеленчало вдруге. Старомодний металевий дзвін, яким колись озивалися стаціонарні апарати.

Рік повільно підвівся.

— У нас тут немає телефона.

Втретє звук пролунав наче з-під столу.

Мара нахилилася. Там нічого не було.

Четвертий дзвінок.

Вейл відчинив двері.

Тиша.

Коридор був порожній.

І знову задзеленчало — вже тихіше, здалеку.

Із другої аудіолабораторії.

Вейл заплющив очі.

— Ну звісно.

— Що? — перепитав Бен. — У лабораторії є стаціонарний телефон?

— Ні.

Мара знала там кожну одиницю обладнання. Телефонного апарата в другій аудіолабораторії не було.

Черговий дзвінок.

Вейл підхопив чорну валізу.

— Залишайтеся тут.

Мара обійшла його й вийшла в коридор.

— Маро.

— Це моя лабораторія.

— Не аргумент.

— Іншого поки немає.

Бен рушив за нею. Вейл тихо вилаявся й пішов слідом. Рік затримався біля дверей переговорної, мабуть, на дві секунди, не більше. Потім теж поквапився за ними.

— Ще чого. Сам я тут сидіти не збираюся.

***

Двері лабораторії були відчинені.

Мара могла заприсягтися, що зачиняла їх перед виходом. Утім, ніхто про це й словом не обмовився.

Усередині нічого не змінилося. Комп’ютер без живлення. Навушники на столі. Пакет для доказів біля клавіатури. Сірий стілець поблизу стіни.

Жодного телефона.

Щойно Мара переступила поріг, дзвін припинився.

Вона зупинилася. Бен став за її спиною. Вейл оглянув кутки, намагаючись ні до чого не торкатися. Рік залишився на порозі.

— Сюди хтось заходив? — запитала Мара.

— Відтоді, як ми вийшли, — ніхто, — відповів Рік.

— Ви впевнені?

— Я ж увесь час був із вами.

— Маю на увазі інших охоронців.

— Ні.

Вейл показав на робочий стіл.

— Ви це пересували?

Мара простежила за його пальцем і побачила відкритий пакет для речових доказів.

У животі похололо.

— Я його запечатувала.

— Клейкою стрічкою?

— Так.

Клейку смужку хтось відклеїв. Флешки всередині не було.

Бен зазирнув під стіл. Порожньо.

Рік натиснув кнопку рації й попросив чергового перевірити записи камер у коридорі.

Вейл підійшов до комп’ютера, проте клавіатури не торкнувся.

— Носій був тут?

— Поряд із монітором.

— У пакеті?

— Так.

— Хто мав доступ?

— Ніхто.

— Значить, хтось таки мав.

У навушниках щось затріщало.

Усі четверо завмерли.

Один короткий тріск — і тиша.

Вейл відступив.

— Тільки не надягайте їх.

— Я й не збиралася.

Навушники затріщали знову. Цього разу Мара почула дихання. Не з комп’ютерних динаміків, не надто гучне. Але виразне.

Бен подивився на кабель. Той вільно лежав на столі. Нікуди не під’єднаний.

— Офіційно заявляю, — прошепотів Рік, — я ненавиджу цю кімнату.

Із навушників долинув чоловічий голос. Слабкий, ледь чутний.

— Маро?

Вона рвонулася вперед, навіть не встигнувши подумати. Вейл перехопив її за руку.

— Оуене? — гукнула вона.

Дихання стало важчим.

— Маро, будь ласка…

Оуен. Помилки бути не могло. Бен теж упізнав голос.

— Що сталося? — запитала Мара.

— Лія зникла.

— Куди?

— Не знаю.

— Поліція ще там?

— Ні.

— Чому поїхали?

— Сказали, що нічого надзвичайного немає.

— Як це?

— Заходили до будинку. Усе перевірили. Сказали, що на кухні чотири стільці. Що я просто перевтомився.

Мара глянула на Вейла.

— Ти де зараз?

— У гаражі.

— Чому в гаражі?

— Знайшов флешку.

Мара перевела погляд на порожній пакет.

— Яку флешку?

— З PALISADE.

— Ні.

— Вона тут, переді мною.

— Це неможливо.

— Знаю.

— Нікуди її не вставляй.

— Я й не вставляв.

— А де Лія?

— Я ж сказав — не знаю!

— Подзвони їй.

— Дзвонив.

— І що?

Він почав дихати частіше.

— Вона каже, що не заміжня.

Мара заплющила очі.

Бен тихо видихнув:

— Господи…

Оуен говорив далі:

— Каже, що мене не знає. Номер той самий, голос той самий, але вона впевнена, що я помилився адресатом.

— Оуене, послухай мене.

— У мене є фотографії.

— Знаю.

— Весільні фотографії.

— Знаю.

— Її речі досі нагорі.

— Оуене.

— Вона була вдома двадцять хвилин тому!

— Я тобі вірю.

На секунду дихання стихло.

— Справді?

— Так.

У лабораторії ніхто не ворухнувся.

Мара добре обміркувала наступні слова:

— Тобі треба вийти з будинку.

— Не можу.

— Чому?

— Стілець загородив гаражні ворота.

У Мари на руках здибилося волосся.

— Його можна відсунути.

— Ні.

— Чому?

— Бо тепер на ньому два імені.

Вейл підійшов ближче й пошепки наказав:

— Запитайте які.

Мара кивнула.

— Оуене, які імена?

— Мерсер.

— Так.

— І Кін.

Мовчали всі.

Мара дивилася на навушники.

— Моє прізвище?

— Твоє.

— На якому стільці?

— На тому самому.

— Як на одному стільці можуть бути два імені?

— Одне поверх іншого.

— Наче дві таблички?

— Ні.

Оуен заговорив тихіше.

— Наче дерево наросло навколо літер.

Марі підступила нудота.

— А номер?

Тиша.

— Оуене?

— На табличці дев’ятка.

Вейл вилаявся.

Мара обернулася:

— Ви знаєте, що означає цей номер.

— Ні.

— Ви ж відреагували.

— Знаю тільки, що все не повинно відбуватися так швидко.

— А до чого воно наближається?

Вейл мовчав.

Мара знову заговорила до навушників:

— Оуене, з гаража є ще один вихід?

— Бічні двері.

— Скористайся ними.

— Я вже пробував.

— І що?

— Вони ведуть у спальню.

Бен витріщився на неї. Мара подумала, що неправильно почула.

— Бічні двері гаража відчиняються в спальню?

— Тепер так.

— Оуене…

— Я знаю свій дім!

Голос у нього зірвався.

— Я сам робив полиці біля цих дверей. За ними подвір’я. П’ять хвилин тому відчинив — і побачив власне ліжко.

Він знову заплакав.

— Я зачинив.

Мара вчепилася в край столу.

— А великі гаражні ворота?

— Перед ними стілець.

— Відсунь його.

— Я його вже торкався.

— І що?

— Відтоді Лія перестала бути моєю дружиною.

Мара не знала, що відповісти.

Вейл знав — принаймні цього разу.

— Скажіть йому не торкатися нічого, що суперечить його пам’яті.

Мара здивовано глянула на нього.

— Що?

— Просто передайте.

Вона повторила наказ.

Оуен дивно засміявся крізь перешкоди в навушниках.

— Своєчасна порада. Особливо тепер.

— Що ще ти чіпав?

— Стілець.

— Окрім нього?

— Її зубну щітку.

Мара насупилася.

— Навіщо?

— Бо у ванній стояли дві.

— І?

— Я взяв її в руку.

Він уривчасто вдихнув.

— А коли поставив на місце, залишилася одна.

Мара поглянула на Вейла. Той уже записував, швидко, майже гарячково.

— Ще щось? — спитала вона.

— Обручку.

Мара перевела погляд на Бена.

— Вона зараз на тобі?

— Ні.

— Де?

— Зняв, коли Лія сказала, що мене не знає.

— Куди поклав?

— На кухонну стільницю.

— Більше не торкайся.

— Маро.

— Так?

— Є ще дещо.

— Що?

— Я подивився фотографії.

— Які?

— Із весілля.

Вона чекала.

— На першій Лія стояла поруч зі мною.

Тепер Оуен говорив майже спокійно.

— На другій я був сам.

Мара мовчала.

— На третій за моєю спиною стояло одинадцять людей.

Рік відступив за двері.

— Ні, дякую. Оце вже ні.

— Оуене, більше не дивися фотографій.

— Я й не дивився.

— Добре.

— Один із них поворухнувся.

У Мари пересохло в роті.

— Тобто як?

— Я поклав знімок.

Він перейшов на шепіт.

— І один із тих людей за моєю спиною повернув голову.

Навушники зашипіли.

— Оуене?

Відповіді не було.

— Оуене!

На тому кінці щось гучно вдарилося. Потім почулося шарудіння — дерево скреготнуло по бетону.

Мара впізнала цей звук. Вона вже чула його в ліфті.

Так повертався стілець.

— Оуене, відійди від нього!

Оуен скрикнув. Коротко, різко — так кричать, коли жах застає зненацька й на довший крик не вистачає часу.

І замовк.

Навушники стихли.

Мара схопила їх, притиснула одну чашу до вуха.

Нічого.

Вейл відвів її руку.

— Не треба.

— Оуене!

Марно.

Бен уже дістав телефон.

— Немає мережі.

Рік ухопив рацію.

— Охорона — диспетчеру. Терміново повторно направте кембриджську поліцію за адресою Мерсера.

Шипіння. Потім відповів диспетчер. Рік продиктував адресу з Мариних записів первинного прийому.

Вейл дивився на порожній пакет. Мара повернулася до нього.

— Що відбувається, коли доходить до одинадцяти?

— Я вже казав, не знаю.

— Але щось знаєте.

— Так.

— То говоріть.

Вейл по черзі подивився на Бена, на Ріка, тоді на Мару.

— У перших дослідах номери почали з’являтися після шостого сеансу.

— Де?

— На стільцях.

Вона чекала.

— Починалися з шістки?

— Так.

— І далі збільшувалися?

— Так.

— Аж до одинадцяти?

Вейл не відповів. Але відповідь уже була непотрібна.

— Що сталося, коли дійшли до одинадцяти?

— Програму зупинили.

— Я не це запитала.

Вейл знову розкрив теку. Почав шукати серед аркушів. Тепер руки вже не слухалися його так упевнено.

Нарешті витяг один папір — складений, помітно старіший за решту.

— Цього в офіційній справі не було.

— Де ви його взяли?

— Від попередника.

— Хто він?

— Артур Белл. Керував перевіркою архівів до мене. Помер у 2004 році.

Марі це ім’я нічого не сказало.

Вейл розгорнув аркуш.

— Стенограма останнього сеансу PALISADE.

— Одинадцятого?

— Ні.

Вона підвела очі.

— А якого?

— Десятого.

Він поклав документ на стіл.

— Одинадцятого так і не було.

Бен схилився над ним.

— Тоді як вони дійшли до одинадцяти?

Вейл показав останній абзац. Мара прочитала:

«23:41 — піддослідний повідомляє, що всі стільці позначені. Підтверджено одинадцять імен».

«23:43 — піддослідний запитує, чи спостерігачі бачать “відкритий бік”».

«23:44 — керівник досліду наказує припинити сеанс».

«23:44 — піддослідний заявляє, що припинити сеанс більше неможливо».

Мара продовжила читати. Наступні рядки передруковували кілька разів, місцями один поверх одного. Деякі літери ледве можна було розібрати.

«23:45 — двері кімнати спостереження відчиняються в невідомий клінічний коридор».

Мара завмерла над сторінкою.

Бен прочитав уголос:

— «Видно одинадцять стільців».

Рік тихо вилаявся.

Мара повела очима далі.

«Усі зайняті».

«Піддослідний упізнає дев’ятьох із присутніх».

Потім:

«Піддослідний запитує, чому два стільці порожні».

У кімнаті стало тихо.

Мара подивилася на Вейла.

— Тут написано, що всі зайняті.

— Так записала друкарка.

— А далі — що два порожні.

— Так.

— То які з них правильні?

— Ніхто не знає.

Вона повернулася до сторінки. Унизу залишався останній рядок. Його частково перекреслили.

Мара піднесла папір до світла.

«23:47 — один порожній стілець позначено прізвищем ВЕЙЛ».

Підняла голову.

Деніел Вейл стояв цілком нерухомо.

Бен також помітив.

— Вейле.

Чоловік мовчав.

— Скільки вам років?

Його очі не відривалися від аркуша.

— П’ятдесят дев’ять.

Мара швидко підрахувала.

— У 1978-му вам було одинадцять.

— Так.

Він сказав це майже пошепки.

Рік відступив від нього на крок. Мара відчула, як страх поступається гніву.

— Ви були там.

— Ні.

— На стільці ваше прізвище.

— У мого батька воно теж було Вейл.

— А звали його?

— Томас.

Мара знову подивилася на протокол. Від імені там нічого не залишилося. Лише прізвище.

— Що з ним сталося?

Вейл глянув на неї.

— Вісімнадцятого листопада він повернувся додому.

— Після експерименту?

— Так.

— І?

— Не знав, хто я.

Мара нічого не сказала.

— Мати вирішила, що в нього інсульт. Він пам’ятав власне ім’я, дім, адресу роботи. Пам’ятав мою матір.

Говорив Вейл рівно. Тільки обличчя його поволі змінювалося, наче сорок вісім років нічого не стерли.

— У нього були мої фотографії. Малюнки зі школи. Моя кімната. Велосипед, який ми з ним змайстрували минулого літа.

— Але? — тихо підказав Бен.

— Він казав, що нічого цього не пам’ятає як власне пережите.

Мару пройняв холод.

— Що було далі?

— Через шість днів він зник.

— Зник фізично?

— Так.

— Поліція складала протокол?

— Складала.

— Чому «складала»?

Вейл кивнув, ніби саме цього й чекав.

— До грудня мати вже пам’ятала, що розлучилася з ним три роки тому.

Мара витріщилася на нього.

— Забула, що він зник?

— Забула, що він жив із нами.

— А ви?

— Ні.

— Чому?

— Не знаю.

— Тому й пішли працювати з архівами?

— Так.

— Бо пам’ятали.

— Так.

— І всі ці роки шукали PALISADE.

— Ні.

Погляд Вейла зупинився на від’єднаних навушниках.

— Усі ці роки я сподівався, що він більше ніколи не з’явиться.

***

Із коридору долинув звук.

Усі четверо обернулися.

Ліфт дзенькнув. Один раз.

Ніхто не рушив з місця.

Двері відчинилися. З лабораторії було видно порожню кабіну.

На табло над нею світилася шістка.

Потім цифра змінилася.

7

У ліфт ніхто не заходив. Двері залишалися відчиненими.

— Вимкніть світло, — прошепотів Вейл.

Рік дотягнувся до вимикача. Лабораторія поринула в темряву; з коридору пробивалося лише аварійне освітлення.

Ліфт усе ще був перед очима Мари. Порожній. Наче когось чекав.

Цифра змінилася знову.

8

Бен підійшов до неї.

— Що він рахує?

Вейл не озвався.

9

Мара подумала про стілець Оуена. Дев’ятий. І два прізвища, одне поверх іншого. Його й її.

Цифра протрималася кілька секунд.

10

Десь усередині ліфта заскреготіло дерево по підлозі.

Один раз. Повільно, наче хтось важко посував меблі.

Мара наосліп знайшла рукав Бена й ухопилася за нього. Він промовчав, і вона була вдячна.

На табло з’явилося:

11

Світло в кабіні згасло.

Хтось почав наспівувати. Дитина.

Мара впізнала мелодію — і не могла зрозуміти звідки.

Чотири прості ноти. Вище, нижче, знову вище. Останню тягнули трохи довше, ніж належало.

У горлі стало тісно.

Спогад прийшов раптово.

Спальня вночі. Два ліжка. Дощ стукає у вікно. Дівчинка на другому ліжку мугикає, бо боїться грому.

Мара босоніж стоїть посеред кімнати. Їй чотирнадцять, вона злиться. Завтра в школу, а ця мала ніяк не заспокоїться.

— Еліз, перестань.

Мугикання стихає.

У Мари підкосилися коліна. Бен підтримав її за лікоть.

— Що з тобою?

Вона подивилася на нього.

Уперше в житті Мара пригадала свою сестру.

Не фотографію. Не чужу розповідь.

Кімнату. Голос. Запах полуничного шампуню. Облуплену білу фарбу на спинці ліжка.

І ще дещо — те, про що вона вже тоді намагалася не думати.

Тієї ночі Еліз дивилася зовсім не на Мару.

Вона дивилася поверх Мариного плеча.

На стіну спальні.

— Маро?

Бен струснув її за плечі. Лабораторія повернулася на місце. Ліфт досі стояв темний, мелодія змовкла.

— Що ти згадала? — запитав Вейл.

Слова ледве далися їй.

— Сестру.

Вейл напружився.

— Не йдіть за цим.

— За чим?

— За спогадом. Не намагайтеся згадати решту.

Запізно. Решта вже була тут, виразна й нестерпна.

Їй чотирнадцять. Вона обертається до стіни. Дивиться. Там нічого немає.

А Еліз шепоче зі свого ліжка:

— За нею є кімната.

Мара тоді засміялася. За тією стіною не могло бути жодної кімнати. До зовнішньої стіни будинку — всього близько метра.

Вона пам’ятала, як сказала це сестрі. Як Еліз заплакала.

А потім промовила ще одну фразу. Тихо, по-дитячому, але з цілковитою певністю:

— Ні, Маро.

І, трохи помовчавши:

— Вона більша за будинок.

Двері ліфта почали зачинятися.

Між ними, майже в останню мить, з’явилася маленька рука.

Стулки розійшлися знову.

У кабіні стояла Еліз.

Жовтий светр. Босі ноги

Лія Денвер
ФІЛЬТР

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!