Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Мара ніяк не могла відвести погляду від стільця.

Звичайний лабораторний стілець: сіра оббивка, чорні пластикові підлокітники, одне коліщатко противно рипить, коли посунути його боком. Вона добре його знала. Навіть скаржилася на нього. Ще минулого тижня він стояв біля стіни — зламався важіль регулювання висоти, і користуватися ним ніхто не хотів.

Тепер стілець був повернутий до неї.

От і все. Стілець розвернувся. Мара могла назвати щонайменше п’ять пояснень, для яких не потрібно переписувати закони фізики. Хтось його переставив. Вона сама переставила. Прибиральниця. Лаборант. Або ж Мара просто неправильно пам’ятала, як він стояв.

Вона змусила себе відвернутися.

Мати все ще чекала на лінії.

— Мамо?

— Так.

— Хто така Еліз?

Знову пауза.

— Маро, це не смішно.

— Я не жартую.

— Ти дзвонила мені двадцять хвилин тому й питала про ту фотографію.

— Ні, не дзвонила.

— Дзвонила.

— Із якого номера?

— Із твого.

— Ми розмовляли?

— Звісно, розмовляли.

— Що я сказала?

Мати зітхнула. І чомусь від цього стало легше. Такий знайомий звук. Мара майже бачила її за кухонним столом у Берлінгтоні: окуляри сповзли на кінчик носа, одна рука обхопила чашку з давно охололим напоєм.

— Ти питала, чи збереглася світлина з бабусиного ґанку. Та, де червоне пальто.

— А ще?

— Що означає «а ще»?

— Розкажи точно, як було.

— Маро…

— Будь ласка.

Мати замовкла. Мара підійшла до дверей лабораторії й відчинила їх. У коридорі було порожньо. Двері вона залишила відчиненими.

— Ти спитала, чи Еліз була в жовтому светрику, — нарешті озвалася мати.

У Мари пересохло в роті.

— Якому ще жовтому светрику?

— Який їй подарувала тітка Лінда.

— Я не пам’ятаю, щоб тітка Лінда комусь дарувала жовтий светр.

— А вона подарувала.

— Як виглядала Еліз?

Тепер мовчання було іншим. Мати вже не сердилася.

— Що відбувається?

— Просто скажи.

— Вона була схожа на тебе.

— Наскільки?

— Що це за запитання?

— Волосся яке?

— Темне.

— Очі?

— Карі.

— Скільки їй було на фотографії?

— Дев’ять.

Мара знову придивилася до знімка. Худенька невисока дівчинка з темним волоссям трохи нижче плечей. Не всміхалася. Мара поруч теж дивилася в об’єктив без усмішки.

Так, вони були схожі. Тільки це була не схожість двоюрідних сестер. І навіть не та, яку часто помічають між рідними. Наче хтось узяв Марине обличчя й приміряв його на молодшу дитину.

— Мамо.

— Що?

— У мене була сестра?

Мати на секунду затримала подих. Мара почула це дуже виразно.

А потім пролунало тихе:

— Що ти прийняла?

— Нічого.

— Ти зараз у лікарні?

— Так.

— Спустися вниз.

— Зі мною все гаразд.

— Спустися й знайди когось.

— Мамо.

— Маро, у тебе була сестра.

Жодного драматизму в цих словах не було. І від того вони вдарили ще дужче.

Мара сіла. Не на той стілець у кутку — на край письмового столу.

— Як її звали повністю?

— Еліз Енн Кін.

— Коли вона народилася?

— Четвертого березня 1992 року.

Мара машинально підрахувала. Їй тоді було чотири.

— Що з нею сталося?

Мати мовчала.

Мара подивилася на фотографію.

— Мамо?

— Ти знаєш, що сталося.

— Ні. Не знаю.

— Припини.

— Я серйозно.

— Припини це робити.

Материн голос зірвався. Мара заплющила очі.

— Вибач.

— Ні, тобі не шкода. Бо якби було шкода, ти б не…

— Я справді її не пам’ятаю.

Мати заплакала. Тихо, майже беззвучно.

І це налякало Мару більше, ніж усе, що розповів Оуен.

Її мати терпіти не могла плакати по телефону. Швидше поклала б слухавку, ніж дозволила дочці почути свої сльози.

Мара підвелася.

— Мамо, послухай мене.

— Ні.

— Мені дуже треба, щоб ти послухала.

— Ти там була.

— Де?

— У лікарні.

— У якій лікарні?

— Святого Йосипа.

— Що сталося?

— Ти знаєш.

— Не знаю.

— Ти тримала її за руку.

Мара вчепилася долонею в край столу. Здалося, лабораторія похилилася.

Мати заговорила швидко, наче боялася не встигнути все сказати:

— Ти сиділа біля неї годинами. Ні за що не хотіла йти. Батькові довелося винести тебе на руках, коли…

— Коли що?

— Коли вона померла.

Мара більше не рухалася.

Десь у кінці коридору гудів автомат із напоями. Окрім нього — жодного звуку.

— Коли це було?

— Сімнадцятого листопада.

Мара глянула на вимкнений комп’ютер, на чорний екран і пакет для речових доказів поруч.

PALISADE_111778.wav.

Сімнадцяте листопада.

— Якого року?

— Дві тисячі першого.

У Мари стиснуло горло.

— Від чого вона померла?

Мати видала звук, у якому змішалися схлипування й обурення.

— Від менінгіту.

— Якого саме?

— Що?

— Бактеріального? Вірусного?

— Не знаю.

— Ти б знала.

— Маро…

— Якби твоя дев’ятирічна донька померла від менінгіту, ти б знала, від якого.

— Тоді я знала.

— У якому відділенні вона лежала?

— Не пам’ятаю.

— Хто її лікував?

— Звідки мені пам’ятати імена лікарів через двадцять п’ять років?

Мара не стала сперечатися. Тут мати мала рацію.

Люди забувають прізвища лікарів, номери палат, назви ліків і послідовність подій. Травма не консервує спогади в бездоганному вигляді. Часом вона робить прямо протилежне.

Та інша частина Мариного мозку вже рахувала.

Чотири роки, коли Еліз народилася. Дев’ять років разом. Ранкові збори до школи, дні народження, Різдво, сварки, спільна ванна кімната, родинні поїздки, хвороби, одяг, іграшки. Сотні звичайних днів.

Можна забути подробиці.

Але не цілу сестру.

Не отак.

— Мамо, де вона похована?

Мати замовкла.

Мара чекала.

— Я не знаю.

— Що?

— Я знаю, який цвинтар.

— Який?

— Ґрін-Гілл.

— Де саме?

— Біля твоєї бабусі.

— Яка ділянка?

— Не пам’ятаю.

— Ти ходила на її могилу?

Знову мовчання.

— Маро, мені все це не подобається.

— Ходила?

— Мабуть, ходила.

— Я питала не про це.

— Я ж сказала, що не пам’ятаю.

Мара притисла пальці до чола.

Її мати не могла зовсім забути, де похована власна дитина. Могла не пам’ятати номера ділянки. Могла давно перестати навідуватися. Але «мабуть, ходила» — неправильна відповідь. Так відповідають, коли висновок уже є, а спогад під нього ніяк не знаходиться.

— У тебе є інші її фотографії?

— Так.

— Знайди.

— Що?

— Просто зараз.

— Восьма година вечора.

— Але ти ж не спиш.

— Дякую, що помітила.

— Будь ласка.

Мати шморгнула носом. Потім Мара почула, як відсунувся стілець.

— Гаразд.

— Не клади слухавку.

— Я знаю, де лежать альбоми.

Заскрипіли дверцята шафи.

Мара вийшла в коридор. Їй більше не хотілося залишатися самій у другій аудіолабораторії, і це її дратувало. Вона увімкнула яскраве верхнє світло.

— Який альбом? — спитала вона.

— Синій.

— У нас був синій альбом?

— Так.

— Я пам’ятаю зелений.

— Є й зелений, і синій.

Зашаруділи сторінки. Минула хвилина. Потім друга.

Мати вже не плакала. Тепер у її голосі звучало розгублення.

— Дивно.

— Що таке?

— Не можу знайти.

— Альбом?

— Ні, альбом у мене.

— То що?

— Еліз.

Мара завмерла посеред коридору.

— Тобто?

— Тут мали бути її фотографії.

— А вони є?

— Шукаю.

Сторінки перегорталися швидше.

— Нічого не розумію.

— Скільки ти бачиш фотографій?

— Твоїх?

— Еліз.

— Я ж сказала: шукаю.

— Мамо.

— Знаю.

— Порахуй.

Перегорнулася ще одна сторінка. І ще.

— Одна.

— Та, з ґанку?

— Так.

— А решта?

— Немає.

— Є порожні місця?

— Що?

— Наче хтось вийняв світлини.

— Ні.

— Під фотографіями є підписи?

Мати притихла.

— Є.

— Прочитай якийсь.

— «Марин п’ятий день народження».

— Хто на фото?

— Ти, твій батько й я.

— Еліз?

— Немає.

— Наступне.

— «Різдво, дев’яносто восьмий».

— Хто там?

— Ти з батьком.

— Еліз тоді було шість.

— Я знаю, скільки їй було б.

— Вона на знімку є?

— Ні.

— Дивись далі.

Перегорталися сторінки. Мати перестала відповідати.

— Мамо?

— Я тут.

— Скільки?

— Жодної.

— Крім тієї, на ґанку?

— Так.

Мара втупилася у відчинені двері лабораторії.

Усередині щось змінилося. Не стало безпечніше — стало зрозуміліше.

Це вже не можна було списати на неясне відчуття. Мати пам’ятала доньку, від якої майже не лишилося жодних матеріальних слідів. Мара ж узагалі не пам’ятала, щоб у неї була сестра.

А двадцять хвилин тому з від’єднаних навушників долинув голос і вимовив фразу, якої вона ніколи раніше не чула.

«Чому ти дозволила їм зробити мене мертвою?»

— Мамо.

— Так?

— Сховай фотографію так, щоб із нею нічого не сталося.

— Навіщо?

— Просто зроби це.

— Що відбувається?

— Не знаю.

— Мені такої відповіді замало.

— Мені теж.

— Маро, ти просила мене знайти це фото.

— Я не дзвонила.

— Але ж я з тобою говорила.

— Я звучала як завжди?

Мати відповіла не відразу. Мару пересмикнуло.

— Мамо.

— Ти здавалася стомленою.

— Я не про це питаю.

Знову пауза.

— Ні.

Мара міцніше стиснула телефон.

— Що було не так?

— Не знаю.

— Подумай.

— Ти говорила повільно.

— Іще?

— Увесь час допитувалася, чи я її пам’ятаю.

— Еліз?

— Так.

— Що ти відповіла?

— Що, звичайно, пам’ятаю.

— А далі?

— Ти сказала… — Мати замовкла.

— Що?

— Ти засміялася.

Мара стояла нерухомо.

— Засміялася?

— Один раз.

— Це ще нічого не означає.

— Знаю.

— Що я сказала потім?

Мати перейшла на шепіт:

— «Добре. Однієї досить».

У коридорі згасло світло.

Мара ледве стримала крик. За секунду вздовж підлоги спалахнули смуги аварійного освітлення. У дальньому кінці червонів напис EXIT. А тоді знову засвітилися стельові лампи.

Мара заплющила очі.

— Перевірка електромережі, — сказала вона.

— Що?

— Тут проводять автоматичні перевірки.

О восьмій вечора?

Можливо. Треба з’ясувати.

Вона мусила припинити перетворювати кожну звичайну подію на доказ. Так усе й починалося: звук ставав голосом, стілець — загрозою, збіг — закономірністю.

Мозок шукає закономірності, бо колись це допомагало тваринам виживати. А іноді — тому, що випадковість здається ще страшнішою.

Мара це чудово знала.

Тільки знання зараз мало допомагало.

— Замкни двері, — сказала вона.

Мати нервово засміялася.

— Від кого?

— Не знаю.

— Ти вже починаєш мене дратувати цією відповіддю.

Попри все, Мара всміхнулася.

— У нас це сімейне.

Мати знову ненадовго притихла.

— Подзвони, коли будеш удома.

— Подзвоню.

— Маро?

— Що?

— Я пам’ятаю Еліз.

Мара чекала.

— Але не пам’ятаю, щоб сумувала за нею.

Усмішка зникла.

— Як це?

— Я знаю, що вона померла, — мати тепер говорила повільно. — Бачу її на лікарняному ліжку. Бачу тебе поруч. Знаю, що ми її поховали.

Вона ковтнула повітря.

— Але я стою тут, дивлюся на фотографію своєї померлої доньки й нічого не відчуваю…

Мати урвала фразу. Мара вже здогадалася, що та збиралася сказати.

— Я не відчуваю, що втратила дитину.

Вони помовчали.

— Нічого не викидай і не переставляй, — нарешті сказала Мара. — Завтра приїду.

— Маро, може, зателефонувати батькові?

Батько вже сім років жив в Аризоні.

— Ні. Поки не треба.

— Чому?

Бо Мара хотіла, щоб хоч одна людина залишилася осторонь цього. Незалежне свідчення. Контрольний зразок.

Вголос вона сказала інше:

— Хочу сама з ним поговорити.

— Гаразд.

— Люблю тебе.

— І я тебе.

Мара закінчила розмову, ще якийсь час постояла в коридорі, потім відкрила контакти. Бен відповів після четвертого гудка.

— Якщо ти дзвониш звинуватити мене в крадіжці ще чогось їстівного, знай: у мене вже є адвокат.

— У мене була сестра?

Тиша.

— Що?

— Відповідай.

— Маро, ти де?

— На роботі.

— Чому ти таке питаєш?

— Була в мене сестра?

— Так.

У Марі все обірвалося.

— Як її звали?

— Еліз.

Вона заплющила очі.

— Повтори.

— Еліз.

— Від чого померла?

— Не знаю.

— Ти про неї знав?

— Так.

— Відколи?

— Відколи ми знайомі.

— Я коли-небудь про неї розповідала?

Бен завагався.

— Це вже інше запитання.

— Розповідала?

— Раз чи двічі.

— Коли?

— Не пам’ятаю.

— Що саме казала?

— Що вона померла, коли ти була малою.

— Від чого?

— Здається, від менінгіту.

Мара розвернулася й повернулася до лабораторії. Стілець так само стояв навпроти столу.

Ні. Не навпроти столу.

Навпроти неї.

Вона подумки виправила себе. Різниця мала значення.

— Двадцять хвилин тому ти сказав, що фотографії з червоним пальтом немає.

Бен мовчав.

— Пам’ятаєш нашу розмову на кухні?

— Так.

— Ти казав, ніби я показувала тобі фотографію з Вермонта.

— Так.

— А я сказала, що такої фотографії не існує.

— Пам’ятаю.

— Хто на ній був?

Пауза.

— Ти.

— Хтось іще?

Бен не відповів.

— Бене.

— Еліз.

Мара сіла.

— Коли ми говорили на кухні, ти вже пам’ятав її на тому знімку?

— Я…

Вона почула якийсь рух. Мабуть, Бен підвівся.

— Що?

— Не знаю.

— Або пам’ятав, або ні.

— Ти чудово знаєш, що пам’ять так не працює.

— Тільки не треба мене повчати.

— Я не повчаю. Намагаюся відповісти.

— Намагайся швидше.

— Маро.

— Що?

— Ти мене лякаєш.

Добре. Принаймні ще одна людина розуміла, що відбувається щось не те.

— Повертайся, — сказала вона.

— До лікарні?

— Так.

— Я вже на півдорозі додому.

— Розвертайся.

— Що сталося?

— Розповім, коли приїдеш.

— Ні. Розкажи зараз.

Мара глянула на навушники.

— На тридцять восьмій хвилині запис увімкнувся сам, хоча я вже від’єднала комп’ютер від живлення.

Бен нічого не сказав.

— Я почула голос дівчинки.

— З навушників?

— Так.

— Коли не було живлення?

— Так.

— Це неможливо.

— Знаю.

— Що вона сказала?

Мара завагалася. Потім повторила почуте.

Бен надовго замовк. У слухавці цокав автомобільний поворотник.

— Гаразд, — нарешті сказав він.

— Ти їдеш?

— Уже розвертаюся.

— Дякую.

— Більше не слухай цей запис.

— Я й не збиралася.

— І нічого там не чіпай.

— Мені не п’ять років.

— Так. Коли тобі було п’ять, ти, схоже, мала більше інстинкту самозбереження.

Мара мало не розсміялася.

— І будь там, де є люди, — додав Бен.

— Я в коридорі шостого поверху.

— Я не про це.

— Спущуся до охорони.

— От і добре.

Він поклав слухавку.

Мара опустила телефон. Залишався ще один дзвінок.

Батькові.

Вона кілька секунд дивилася на його ім’я, а тоді натиснула виклик.

Він відповів одразу.

— Привіт, доню.

Звичайний голос. На тлі голосно працював телевізор. Бейсбол. Мара ніколи не розуміла, як можна переїхати на пенсії до Аризони й дивитися ще більше бостонського спорту, ніж тоді, коли жив у Массачусетсі.

— Тату.

— Щось сталося?

— Ні.

— Бреши переконливіше.

Вона мимоволі всміхнулася.

— Мені треба спитати тебе про одну дивну річ.

— Гроші?

— Ні.

— Нирки?

— Ні.

— В’язниця?

— Ні.

— Тоді я спокійний.

Мара знову глянула на фотографію.

— У мене була сестра?

Батько засміявся. Не нервово. Щиро розреготався.

— Ти що, головою вдарилася?

— Тату.

— Ти була в нас єдиною дитиною. Сама знаєш.

Мара перестала дихати. Повільно підвелася.

— Повтори.

— Ти була єдиною дитиною.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

— Подумай, перш ніж відповідати.

— Тут і думати нічого.

— Колись існувала Еліз?

— Ні.

— Еліз Кін.

— Ні.

— Точно?

— Хто така Еліз?

На очі раптом навернулися сльози. Мара розсердилася на себе й витерла їх.

— Тату, не розмовляй сьогодні з мамою.

Тепер він насторожився.

— Чому?

— Завтра все поясню.

— Навіть не сподівайся.

— Прошу тебе.

— З нею все гаразд?

— Думаю, так.

— Думаєш?

— Вона в безпеці.

— То що, в біса, коїться?

Мара дивилася на червоне пальто на світлині.

— Пам’ятаєш бабусин будинок у Вермонті?

— Звісно.

— Літо 2001 року.

— І що?

— Мамине червоне пальто пам’ятаєш?

— Те потворне?

Мара коротко засміялася.

— Ага.

— Ти його терпіти не могла.

— Я колись його надягала?

— Може, раз. Тоді похолодало.

— Існувала фотографія?

— Здається, мати тебе сфотографувала.

— Хто на ній був?

— Ти.

— Тільки я?

— Так.

Мара збільшила обличчя Еліз. Дівчинка дивилася з екрана без усмішки, обхопивши Мару за зап’ясток.

— Тату.

— Га?

— Якщо мама подзвонить, не згадуй при ній Еліз.

— Та хто ж така ця клята Еліз?

— Не знаю.

Батько замовк.

Мара закінчила розмову, тільки тричі пообіцявши, що вона в безпеці.

Потім переслала фотографію собі на електронну пошту. Роздрукувала. Так само роздрукувала зворотний бік світлини.

Принтер клацав і дзижчав. Два аркуші впали до лотка.

Мара чорним маркером написала на обох час:

20:34 — ЕЛІЗ Є НА ФОТО.

Поклала роздруківки біля настінного годинника й сфотографувала їх телефоном. Зробила три копії. Одну поклала в сумку, другу — до шухляди й замкнула на ключ, третю склала й засунула у власне взуття.

Безглуздя. Вона це розуміла.

Але цифрові файли могли змінитися. Фотографії — теж. Спогади, судячи з усього, взагалі були ненадійними.

Може, папір нічим не кращий. Та якщо справді щось відбувалося, їй потрібні були точки відліку. Дані, з якими можна порівняти те, що зміниться потім. Контроль.

Мара глянула на пакет із флешкою й дописала:

ОУЕН МЕРСЕР. PALISADE. 42:13. ОДИНАДЦЯТЬ СТІЛЬЦІВ.

Трохи поміркувавши, додала ще один рядок:

У МЕНЕ НІКОЛИ НЕ БУЛО СЕСТРИ.

Вона довго дивилася на ці слова. Чомусь саме їх виявилося найважче написати.

Підкреслила двічі.

* * *

Бен приїхав за дев’ятнадцять хвилин.

Мара зустріла його у вестибюлі. Поверх лікарняного одягу він накинув розстебнуте пальто, волосся змокло під дощем. У руці тримав паперовий пакет.

— Це що?

— Їжа.

— Я не голодна.

— Тому й приніс.

Він простягнув пакет.

Сандвіч із індичкою. Чипси. Банан.

Мара звела на нього очі.

— Теж украв?

— За все заплатив. Бачиш, я здатен працювати над собою.

Вони сіли за столик неподалік поста охорони. Двоє охоронців дивилися баскетбол на невеликому екрані за стійкою. Біля входу дрімав у колісному кріслі літній чоловік, а жінка поряд гортала щось у телефоні.

Звичайні люди. Звичайна будівля.

Марі хотілося залишитися тут назавжди.

Вона поклала на стіл роздруковану фотографію.

Бен подивився — і вираз його обличчя змінився.

— Ти її бачиш? — спитала Мара.

— Так.

— Кого саме?

— Еліз.

— Не відповідай із пам’яті. Опиши, що перед тобою.

Бен нахилився ближче.

— Дві дівчинки. Ліворуч ти, у червоному пальті. Поряд Еліз, у жовтому светрі. За вами перила ґанку.

Мара перевернула аркуш.

Він прочитав напис:

— «Мара й Еліз. Липень 2001».

— Ти бачив цей знімок раніше?

— Так.

— Коли?

— Не знаю.

— Де?

— Може, у тебе вдома.

— Ти ніколи не бачив моїх дитячих альбомів.

— Тоді в інтернеті.

— Його немає в інтернеті.

— Може, ти надсилала.

— У мене його не було.

Бен потер крило носа.

— Гаразд.

— Батько каже, що Еліз ніколи не існувала.

Бен підвів голову.

— Твій батько?

— Так.

— Він пам’ятає тебе єдиною дитиною?

— Так.

— А мати?

— Пам’ятає Еліз.

— Це…

— Неможливо?

— Я хотів сказати: корисно.

Мара витріщилася на нього.

— Що?

— Якщо припустити хоча б на п’ять хвилин, що ми обоє ще не з’їхали з глузду, це корисна інформація.

— Чим?

— Спогади різняться.

— Троє свідків: я, мама й тато.

— Точно.

Він витягнув із пакета серветку, знайшов ручку й намалював три кола.

МАРА — ЕЛІЗ НЕМАЄ

МАМА — ЕЛІЗ Є

ТАТО — ЕЛІЗ НЕМАЄ

Потім дописав:

БЕН — ЕЛІЗ Є

— На кухні ти її не пам’ятав.

— Я не певен.

— А тепер пам’ятаєш.

— Так.

— Чому?

— Не знаю.

— Через контакт?

— Із чим?

— Зі мною?

Бен підняв на неї погляд. Вони трохи помовчали.

— Оуен послухав PALISADE й почав згадувати якусь кімнату, — сказала Мара.

— А ти послухала й раптом отримала сестру.

— Я не отримала сестру.

— Ти розумієш, що я маю на увазі.

— Ні, не розумію.

— Твоя автобіографічна пам’ять тепер не збігається із зовнішніми свідченнями.

— Який витончений спосіб сказати, що в мене є померла сестра, яку пам’ятають усі, крім мене.

— Не всі.

— Гаразд. Половина моїх батьків.

Бен знову подивився на фотографію.

— Найстрашніше тут не те, що ти її не пам’ятаєш.

— А що?

— Те, що я пам’ятаю.

Мара чекала.

— Я ж ніколи її не бачив живою.

— І не міг. Вона померла задовго до нашого знайомства.

— Знаю.

— То що?

— Я пам’ятаю, як ти мені про неї розповідала.

— Таке буває.

— Буває.

Він торкнувся пальцем знімка.

— Але я ще й пам’ятаю цей светр.

Мара повернула до нього голову.

— Що?

— Жовтий.

— Звідки?

— Не знаю.

— Подумай.

Він заплющив очі. Мара дивилася на нього, поки він мовчав.

За кілька секунд Бен розплющив їх.

— Вона його ненавиділа.

Мара нічого не сказала.

— Називала гірчицею.

— Що?

Бен зблід.

— Терпіти не могла жовтого. А твоя тітка весь час купувала їй жовті речі, бо вважала, що вони личать до темного волосся.

Мара відхилилася на спинку стільця.

— Я тобі це розповідала?

— Здається, так.

— Здається чи точно?

— Не знаю.

— Скільки Еліз було, коли вона померла?

— Дев’ять.

— Улюблена страва?

— Не треба.

— Улюблена страва?

— Маро.

— Відповідай.

Бен втупився у стіл.

— Макарони із сиром.

— Улюблений колір?

— Фіолетовий.

— У неї були домашні тварини?

— Хом’як.

Мару занудило.

— Як його звали?

Бен розтулив рота. І нічого не сказав.

— Бене?

— Не знаю.

— Добре.

Він витріщився на неї.

— Добре?

— Так.

— Чому, чорт забирай, добре?

— Бо якби ти назвав ще й хом’яка, мене б знудило просто тут.

Він засміявся. Надто голосно. Один з охоронців озирнувся на них.

Бен понизив голос:

— У мене є спогади про розмови, які я ніяк не можу прив’язати до конкретного часу.

— Нові спогади.

— Не знаю, чи вони нові.

— У цьому й проблема.

Мара відсунула сандвіч. Бен одразу посунув його назад.

— Їж.

— Не хочу.

— У тебе руки тремтять.

— Я злюся.

— Злитися можна й із нормальною глюкозою в крові.

Вона відкусила шматок, аби тільки він відчепився.

Хвилину вони сиділи мовчки.

Потім у Мари задзвонив телефон.

Оуен Мерсер.

Обоє подивилися на екран.

Мара відповіла:

— Оуене?

Мовчання.

— Оуене?

Заговорила жінка.

— Докторко Кін?

— Ліє?

— Так.

Мара ввімкнула гучний зв’язок і поклала телефон між ними.

— З Оуеном усе гаразд?

— Не знаю.

— Що сталося?

— Тут поліція.

Бен нахилився ближче.

— Він поранений? — спитала Мара.

— Ні.

— А ви?

— Ні.

— Де Оуен?

— У гаражі.

— Чому?

— Не хоче заходити в будинок.

Мара ненадовго заплющила очі.

— Можете покликати його до телефону?

— Я пробувала.

— І що?

Лія стишила голос.

— Він увесь час питає, скільки в нас стільців.

Мара з Беном перезирнулися.

— Ліє, сьогодні вдень у вас на кухні було п’ять стільців. Правильно?

— Що?

— Біля обіднього столу.

— У нас чотири.

Мара затнулася.

— Чотири?

— Так.

— Ви впевнені?

— Звісно.

— Оуен виносив п’ятий стілець у гараж?

Пауза.

— Звідки ви знаєте про гараж?

— Він мені розповів.

Лія мовчала.

— Ліє?

— Там є стілець.

— Той самий, який він забрав із кухні?

— Ні.

У Мари перехопило подих.

— Який він?

— Дерев’яний. Темний.

— Із високою спинкою?

— Так.

Бен щось написав на серветці. Мара подивилася на його руку.

11?

Вона похитала головою.

— Звідки він узявся?

— Не знаю.

— А Оуен знає?

— Каже, що стілець із лікарні.

— Вам він знайомий?

— Ні.

— Ви його купували?

— Ні.

— Є в ньому щось незвичне?

Лія не відповідала.

Мара подалася вперед.

— Що саме?

— Мені не хочеться це говорити.

— Чому?

— Бо дурниця якась.

— Нічого страшного. Скажіть.

— Я дещо знайшла під ним.

— Що?

— Напис.

— На самому стільці?

— Під сидінням.

— Що там написано?

Лія набрала повітря.

— «Мерсер».

Марина рука завмерла.

— Прізвище Оуена?

— Так.

— Щось іще?

— Номер.

— Який?

— Сім.

Бен перестав писати.

— Просто сім? — уточнила Мара.

— Так.

За спиною Лії закричав якийсь чоловік.

А потім вони почули Оуена. Десь далеко.

— Не несіть його в будинок!

Лія поворухнула телефоном.

— Оуене!

— Залиште його надворі!

Грюкнули двері. Майже відразу його голос пролунав ближче.

— З ким ти говориш?

— Із докторкою Кін.

— Дай телефон.

Шурхіт. Чиїсь кроки. Дихання.

— Маро?

— Я тут.

— Ви слухали.

— Я вже казала, що слухала.

— До якої хвилини?

— До двадцять сьомої.

— Ні.

— Що «ні»?

— Ви слухали далі.

— Ні, Оуене.

— Тоді чому їх сім?

Мара подивилася на Бена.

— Що означає «сім»?

— Я не знаю.

— Оуене.

— Присягаюся, не знаю.

— То чому ви спитали?

— Бо раніше було шість.

У Мари похололи пальці.

— Шість чого?

Він заплакав. Неголосно, майже беззвучно. Так було ще гірше.

— Стільців.

— Коли?

— У тій кімнаті.

— Ви казали, що їх було одинадцять.

— Так і є.

— Це не має сенсу.

— Знаю.

— Поясніть.

— Не можу.

— Спробуйте.

Оуен важко дихав у слухавку.

— Коли я вперше згадав ту кімнату, там було одинадцять стільців.

— Так.

— Але імена були тільки на шести.

Мара відчула, як Бен стиснув її за зап’ясток.

— Які імена?

— Я не роздивлявся.

— Ви ж самі сказали, що там були імена.

— Я бачив таблички під сидіннями. Як лікарняні інвентарні наклейки. Шість імен.

— Чиїх?

— Прочитав тільки своє.

— «МЕРСЕР»?

— Так.

— А сім?

— То мій стілець.

У Мари пересохло в роті.

— Звідки ви знаєте?

— Бо я його перевернув.

Із динаміка долинув різкий звук. Лія закричала.

— Оуене?

Тиша.

— Оуене?

— Господи…

— Що сталося?

— Номер змінився.

Мара підхопилася на ноги.

— Який номер?

— На стільці.

— Був сім?

— Так.

— А став?

Мовчання.

— Оуене!

— Вісім.

Бен уже теж стояв.

— Виходьте з гаража, — наказала Мара.

— Я виходжу.

— Забирайте Лію і їдьте з дому.

— Куди?

— Куди завгодно. У готель, до її батьків. Байдуже.

— Поліцейські вважають, що в мене нервовий зрив.

— Хай вважають.

— Маро…

— Їдьте.

Оуен якийсь час не відповідав.

— Добре.

Зв’язок обірвався.

Бен дивився на Мару.

— Шість імен.

— Я чула.

— Потім сім.

— Чула.

— А тепер вісім.

— Так.

— Що станеться на одинадцяти?

Мара не відповіла.

До їхнього столика підійшов охоронець.

— Докторко Кін?

Вона обернулася.

— Так?

— Там нагорі якийсь чоловік вас шукає.

— Хто?

— Каже, що представляє федеральний архів.

Мара втупилася в нього.

— О дев’ятій вечора?

Охоронець знизав плечима.

— Має посвідчення.

— Прізвище? — спитав Бен.

Охоронець глянув на клаптик паперу.

— Деніел Вейл.

Мара ніколи про такого не чула.

— Сказав, що йому потрібно?

— Каже, справа стосується чогось, до чого ви сьогодні отримали доступ.

Мара й Бен перезирнулися.

Флешка.

PALISADE.

— Де він зараз?

— На шостому поверсі, біля другої аудіолабораторії.

У Мари по шкірі поповзли мурашки.

— Хто його туди пропустив?

Охоронець спохмурнів.

— Я думав, ваш відділ дав дозвіл.

— Ні.

Він потягнувся до рації, але Мара вже йшла.

Бен наздогнав її.

— Ти куди?

— Нагору.

— Це дуже погана ідея.

— Він стоїть біля файлу Оуена.

— Тоді викликаємо охорону й просимо привести його сюди.

— Добра думка.

І продовжила йти до ліфтів.

— Маро.

— Що?

— Ти щойно зі мною погодилася й робиш рівно навпаки.

— Я осмислюю інформацію.

— У тебе з обробкою даних катастрофа.

Двері ліфта відчинилися. Вони зайшли. Охоронець рушив слідом і почав говорити по рації.

До шостого поверху їхати було менш як двадцять секунд.

Мара стежила за цифрами над дверима.

На якусь мить індикатор згас.

А тоді засвітився знову.

Мара насупилася.

— У нас немає сьомого поверху.

Бен поглянув на табло. Охоронець підвів голову.

Ліфт продовжував рухатися.

— Може, перенумерували? — спитав охоронець.

— Ні.

Будівля мала шість поверхів. Мара працювала тут вісім років.

Ліфт зупинився.

Двері розсунулися.

За ними був не коридор шостого поверху.

Тягнувся вузький прохід із блідо-зеленими стінами. Старі люмінесцентні лампи під стелею. Жодного вікна. Приблизно посеред лівої стіни — раковина з нержавійки.

Десять дерев’яних стільців стояли колом.

Одинадцятий, у дальньому кінці коридору, був повернутий до стіни.

Ніхто не поворухнувся.

Кілька секунд вони навіть не дихали.

— Що за хрінь?.. — прошепотів охоронець.

Бен простягнув руку перед Марою і натиснув кнопку закриття дверей.

Нічого.

Мара вдивлялася в коридор.

Запах лікарні. Пластикові штори. Чиста білизна. Прохолодне повітря.

Усе точнісінько, як описував Оуен.

— Не виходь, — сказав Бен.

— Я й не збираюся.

Біля раковини заблимала люмінесцентна лампа.

Раз.

Другий.

У Мари на руках піднялися волоски.

Оуен знав, що так буде.

Позаду охоронець тиснув кнопки. Шостий поверх. Вестибюль. Аварійний сигнал.

Безрезультатно.

— Двері не зачиняються.

Бен дістав телефон. Зв’язку не було.

Мара не рухалася.

Щось було не так із колом стільців.

Вона перерахувала.

Один. Два. Три. Чотири. П’ять. Шість. Сім. Вісім. Дев’ять. Десять.

І той, що стояв обличчям до стіни.

Одинадцять.

На нижньому боці сидіння найближчого стільця виднівся напис. Мара розрізняла край білої наклейки.

Бен простежив за її поглядом.

— Ні.

— Я не збираюся виходити.

— Але вже думаєш про це.

— Звідси зможу прочитати.

— Ні, не зможеш.

Він мав рацію. Наклейка була надто далеко.

Лампа над раковиною знову блимнула.

А тоді десь у глибині коридору почувся голос.

Тихий. Чоловічий.

— Ще ні.

Охоронець відступив аж до задньої стінки ліфта.

Мара затамувала подих.

Бен знайшов її руку й міцно стиснув. Ні романтики, ні особливої ніжності. Рефлекс. Потреба відчути поруч живу людину. Щось безперечно справжнє.

Стілець, повернутий до стіни, зрушив з місця.

Лише на кілька сантиметрів. Дерево сухо скреготнуло по плитці.

Потім ще раз.

Ніхто його не торкався, але він повільно почав повертатися.

Бен знову натиснув кнопку закриття дверей.

— Ну ж бо…

Стілець повернувся ще на трохи. Тепер Мара бачила бічний край сидіння.

На ньому лежало щось темне.

Волосся.

— А от ні, — сказав охоронець.

Він уперся обома руками в стулки ліфта, намагаючись зсунути їх докупи. Марно.

Стілець продовжував повертатися.

Показалося плече. Маленьке.

Жовта тканина.

У Мари похололо все тіло.

— Ні, — прошепотіла вона.

Бен глянув на неї.

— Маро?

Стілець обернувся.

На ньому сиділа дівчинка років дев’яти. Темне волосся до плечей, жовтий светрик. Голова схилена вперед, босі ноги не дістають до підлоги.

Мара впізнала її обличчя ще до того, як дівчинка підвела голову.

Еліз.

Дівчинка подивилася просто на неї.

І всміхнулася.

Не неприродно широко. Не страшною, перекрученою гримасою. Цілком звичайно.

Від цього було найгірше.

Так обережно, невпевнено усміхається дитина, яка не знає, чи зрадіє старша сестра її появі.

— Маро?

Той самий голос, який лунав із навушників.

Мара ступила до відчинених дверей ліфта.

Бен схопив її за спинку пальта.

— Ні.

Еліз подивилася на його руку. Потім на обличчя Бена.

Її усмішка зникла.

— А це хто?

Серце Мари шалено калатало.

— Еліз?

Дівчинка знову перевела погляд на неї.

— Тепер ти мене пам’ятаєш?

Мара не змогла відповісти.

Еліз образилася. Не розсердилася — їй стало боляче.

І Мара з раптовою жахливою ясністю зрозуміла, чому саме цьому опиратися набагато важче, ніж будь-якому страховиську.

Якби дівчинка заверещала, Мара втекла б. Якби поповзла стелею — втекла б. Якби її обличчя розкололося навпіл — теж утекла б.

Але перед нею сиділа дев’ятирічна дівчинка.

Змерзла. Розгублена. Самотня.

— Маро, — тихо сказав Бен. — Це не твоя сестра.

Дівчинка його почула.

Її погляд знову перемістився на Бена.

— А ти не повинен мене пам’ятати.

Бен іще міцніше схопив Мару.

— Що?

Еліз схилила голову набік.

— Тебе там не було.

У ліфті згасло світло.

Охоронець закричав.

Мара почула, як Бен вилаявся поруч.

А тоді маленька дитяча долонька торкнулася її зап’ястка.

Тепла.

Маленька.

Саме там, де тримала її дівчинка на фотографії.

Світло повернулося.

Двері ліфта були зачинені.

На табло світилася цифра:

6

Усі троє стояли всередині.

Жодного зеленого коридору. Жодних стільців. Жодної Еліз.

Ліфт дзенькнув. Двері відчинилися на знайомому шостому поверсі.

Сірий ковролін. Білі стіни. Друга аудіолабораторія.

Біля неї стояв Деніел Вейл.

Чоловік років п’ятдесяти п’яти — шістдесяти, у темному костюмі, без пальта, хоча надворі дощило. Коротке сиве волосся.

Він окинув поглядом їх трьох.

Потім подивився на зап’ястя Мари.

На шкірі проступали п’ять маленьких червоних слідів. Відбитки пальців.

Вейл заплющив очі.

Не від здивування. Скоріше від утоми.

— Докторко Кін, — промовив він.

Мара дивилася на нього.

— Хто ви?

Вейл поглянув на ліфт.

— Ви побували на сьомому.

Це не було запитання.

Бен заступив йому дорогу.

— Ніякого сьомого немає.

Вейл довго дивився на нього й нарешті відповів:

— Учора ще не було.

Лія Денвер
ФІЛЬТР

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!