Раді Вас бачити!

Іві сиділа на лаві, спостерігаючи за рухом сніжинок. Годинникова вежа пробила одинадцяту. Новий рік мав от-от розпочатися. Вуличний ліхтар кидав на дівчину помаранчеве світло. Водночас підкреслюючи темні кола під її очима. 

Цікаво, чи чекає на неї хтось вдома? Бабуся навіть не здогадується в яку халепу вскочила Іві. Інших її присутність ніколи не хвилювала. 

Іві сховала обличчя в руках. 

«Як взагалі могла повірити йому? З самого початку клеїв з себе якогось дурня. Невже все було лише заради гри? Звичайної забавки, не більше», — нав'язливі думки ніяк не давали їй спокою. 

— Перепрошую, можна сісти? — Іві підвела погляд. Перед нею стояв старенький дідусь.

— Гм, так. Звісно, — тихо відказала вона. 

Дідусь повільно присів. Якусь мить вони вдивлялися в темряву, після чого дівчина тихенько промовила: 

— Чому ви тут? Напевно, додому поспішаєте. Скоро Новий рік. 

У відповідь дідусь лише посміхнувся. Чомусь його усмішка здавалася теплою й відкритою. 

— Я живу сам. Один залишився відтоді, як дружина покинула мене. 

— Мені шкода, — тихо відказала Іві. 

— А ти чому самотня? Такий сніг! Ще молода, можеш захворіти.

Іві поглянула на ліхтар. Сніжинки все ще летіли, прямуючи до землі. Їхні контури освітлювало тепле сяйво. І кожна здавалася неймовірно чарівною. Зовсім не схожою на попередню. 

Й справді, чому вона тут? Через брехню, яка стала частиною її життя? Чи через бібліотекаря? Відповіді ніяк не було.

— Скажімо, у людей бувають білі й чорні смуги у житті. А у мене, — дівчина сумно всміхнулася, — одна величе-езна чорна. 

— Невже? То хто винуватець чорних смуг? — спитав дідусь.

— Один любитель таємниць! — злісно викрикнула Іві. — Він обдурив мене… Я навіть не знаю для чого. Це все якась дурня! Але, — вона спинилася.

— То чому ти не знаєш причини його брехні? 

Іві не знала, що відповісти. 

— Знаєш, — почав дідусь, — я довго не міг пробачити свою дружину. Вона брехала мені. Казала, що затримується на роботі. Хоча це не було правдою. 

— Але навіщо? — врешті-решт спитала Іві.

— Я не знав. Не знав, допоки не побачив її в лікарні. Вона хворіла. Та все ж, — на очах замерехтіли сльози, — я не шкодую про своє життя. Я провів його з коханою людиною. І я насправді щасливий. На цьому місці, — продовжив дідусь, — ми вперше зустрілися. Тоді, пам'ятаю, йшов сніг. Ми закохалися з першого погляду. Опісля кожен Новий рік танцювали тут удвох. Навіть не знаю, як проживу ще один рік без цієї традиції, — старень замовк. 

Іві не могла зрозуміти, що ж насправді її хвилює. Чи брехня, чи головна мета з якою вона прибула у це місце. Серце наповнило дивне відчуття, яке вона не мала змоги збагнути. До цього часу. 

Підвівшись, дівчина простягнула дідусю руку, тамуючи сльози. 

— Давайте не порушувати традицій. Станцюймо для неї. 

Прозора сльоза зблиснула на зморшкуватому обличчі. Старень кивнув. Він нічого не казав, але його сліз було більш ніж достатньо, аби Іві згадала одну важливу річ. 

Адже не печиво, чи ялинка роблять це свято важливим. А рідні, кохані, і друзі, які поряд з вами. За будь-яких обставин. 

❆❆❆

Іві бігла щосили. Вона мала встигнути. Не дивлячись ні на що. До того, як закінчиться сніг. До того, як усе зникне. 

Сніг потроху закінчувався. Вдалині почулася сумна мелодія. Раніше здавалася радісною, але зараз від неї лишились лише смуток і біль. А ще самотність. Така знайома й водночас далека. Мов остання гра, що не повториться більше ніколи. Бо час немає меж. І кожна гра — це продовження попередніх емоцій. 

 Самотній скрипаль стояв посеред вулиці, огорнений місячним сяйвом. Його постать здавалася марою. Руки дрижали, але струни від того звучали лише яскравіше.

За хвилину мелодія стихла. Бібліотекар поглянув у бік дівчини, зовсім не очікуючи її зустріти. Його плечі помітно здригнулися. Не дивлячись на це, погляд все ще залишався живим. Але зовсім не таким, як при першій зустрічі. 

Бібліотекар спробував підійти, та страх спинив його. Ніби знову боявся втратити те, що так важливо. 

— Будь ласка, — тихо почала Іві, — розкажи правду. 

Незнайомець кивнув. Його рука здійнялася в повітрі, вимальовуючи контури дівчини. Лише один сплеск долонь — і картина ожила. 

Невідомий кисло всміхнувся, перевівши погляд на Іві. 

— Це сталося ще торішньої зими. Коли я вперше зустрівся з тобою. Ти, певно, не пам'ятаєш, — його рука все ще блукала повітрям, продовжуючи картину, — але я працював у сусідньому кабінеті. Я рідко виходив, не любив свята. Та й узагалі майже ніхто не знав мого імені. 

Іві хотіла щось сказати, та невідомий її перебив: 

— Моє ім'я Норіель. Правда, майже ніхто його не пам'ятає, — з цими словами Норіель сумно поглянув на небо. — Тож в один із зимових ранків я зустрів тебе. Це звучить дивно, однак… я й справді закохався. 

Іві ледь помітно здригнулася.

— Тоді ти навіть не підозрювала, що могло статися. Майк тебе кинув, і ти зовсім не хотіла святкувати Новий рік. 

— Стривай, але це ж сталося.., — обличчя Іві набуло блідої фарби.

— Цього року, чи не так? — швидко додав Норіель. — Звісно… У ту ніч, коли йшла заметіль, ти, — хлопець застиг, — зустріла мене. Я грав на скрипці. Мені було боляче, коли я дізнався про те, що твоє серце вже зайняте. Але помітивши твої сльози, я зрозумів, що маю зробити все можливе, аби на твоєму обличчі сяяла радість. 

Сніг ставав ще повільнішим. Часу лишалося небагато. Та ніхто на це не зважав. 

— Ми зустрілися поглядами. А опісля ти слухала мою гру. 

— Саме ця музика й грала у залі, чи не так? — додала Іві. 

Норіель кивнув. 

— Я думав, що ти одразу згадаєш мене. Та цього не сталося. 

— Чому ж ти говориш про минулий рік? 

— Бо, — хлопець прикусив нижню губу, намагаючись опанувати себе, — минулого року ти потрапила під сильний снігопад. Та дівчина, яку ти бачила у кулі — вона і є твоя маленька копія. Просто з минулого. Яке я так намагався врятувати. 

Після короткої мовчанки Норіель продовжив: 

— У той день ти потрапила до крамниці, де зустріла справжнього власника кулі. Історія повторилася. Він пообіцяв змінити твоє життя. Натомість ти мала стати частиною його колекції. 

Снігу майже не залишилося. Він йшов настільки повільно, що можна було ловити кожну сніжинку. 

Опам’ятавшись, дівчина поспіхом запитала: 

— І я опинилася в кулі? 

— Так. Правила були ті ж, що й зараз. Але третю людину ти й так не знайшла, — Норіель поглянув на Іві, ледь помітно посміхаючись. — Урешті-решт цілий рік я витратив на пошуки цього чоловіка. Ми з ним уклали угоду. Та сама гра, ті ж правила. Однак умова була змінена. Я не міг розказати тобі про себе. Не міг й дотепер. Бо у гіршому випадку я просто зникну. Але що за життя, коли поряд немає нікого? 

Якусь мить Іві мовчала. Вона не знала, що відповісти. Цей рік повторився. Знову. Справжній автор цієї вистави, мабуть, просто спостерігає за ними. Або ж… 

— Якщо автор й справді тут — нехай знає! Я любила Новий рік. І я хочу повернутися у наш світ. Реальний. Можливо, з темними смужками. Проте, — Іві змахнула сльози, — там, де ми можемо бути живими. Так, наш світ важкий. Й іноді ми робимо дурні вчинки… Але Новий рік — це новий початок. Новий аркуш, і нові відкриття. Якщо я буду завжди тікати, то хто намалює білі смуги в моєму житті? Дарувати радість — от, що я насправді хочу! За будь-яких обставин. Навіть коли спиняється сніг. Адже, — Іві всміхнулась, — третьою людиною була я. Чи не так? 

У відповідь вітер зринув прямісінько в обличчя дівчини. Вона відчула прохолоду, але це її не лякало. 

— Якщо ти третя людина, то чи можу я зробити тебе щасливою? — голос Норіеля прозвучав ледь чутно. Майже глухо.

— Я давно мріяла станцювати під дощем. Правда, у нас зараз сніг. Але це не стане на заваді? 

Норіель кивнув. Він повільно взяв руку дівчини, і вони полинули у танець. Оповиті яскравим сяйвом і снігом, що не спинявся ні на мить.

— Ми ж зустрінемось у житті? — тихо спитала Іві.

— Звісно. Я зроблю усе можливе, аби знову побачити тебе. 

— Не дивлячись ні на що? 

— Не дивлячись ні на що.