ПРОМОВА.

Ніч двох місяців.

Пустеля ніколи не була по-справжньому тихою.

Навіть уночі, коли спека відступала від каменю, а пісок холоднів під зоряним небом, вона продовжувала дихати. Десь далеко ворушилися дюни. Вітер перебирав піщинки, наче хтось невидимий проводив долонею по величезному золотому полотну.

Та цієї ночі пустеля мовчала.

Над містом стояв дивний спокій.

Не співали нічні птахи. Не гавкали сторожові собаки. Навіть вітер, який зазвичай гуляв вузькими вуличками, затих, ніби боявся потривожити щось, що мало ось-ось статися.

На найвищій вежі храму старий жрець підняв голову до неба.

Він побачив місяць.

А потім завмер.

— Ні... — прошепотів він.

Поряд із великим білим місяцем повільно проступав другий.

Спочатку це була лише бліда пляма серед зірок. Потім вона стала яскравішою, набуваючи чітких обрисів.

Другий місяць.

Жрець відступив на крок.

За його спиною один за одним задзвонили бронзові дзвони.

Він не наказував їм дзвонити.

Вони задзвонили самі.

***

У цей самий час, на іншому кінці міста, жінка кричала від болю.

— Ще трохи! — сказала повитуха. — Ще трохи, пані!

Жінка вчепилася пальцями в край ліжка.

Її темне волосся прилипло до чола від поту. Вона ледве чула голоси навколо себе. Світ звузився до болю, гарячого повітря і слабкого світла лампи.

За вікном було неприродно тихо.

— Вона вже йде, — прошепотіла повитуха.

Жінка заплющила очі.

— Дівчинка?

— Так.

На мить усе стихло.

А потім кімнату наповнив крик новонародженої.

Гучний.

Обурений.

Живий.

Повитуха усміхнулася, загортаючи дитину в тонку тканину.

— Здорова.

Мати простягнула руки.

— Дайте мені її.

Дівчинку поклали їй на груди.

Вона була крихітною. Темне волосся прилипло до маленької голівки, кулачки стискалися й розтискалися, а світло лампи відбивалося на вологих щоках.

Мати торкнулася пальцем її носика.

— Нефіра...

Ім'я прозвучало майже нечутно.

— Нефіра, — повторила вона.

За вікном раптом спалахнуло світло.

Повитуха повернула голову.

— Що це? – запитала жінка підводячи очі. Та відповідь була не потрібна, вона побачила крізь відкрите вікно два місяці. Серце пропустило удар. — Ні...

— Пані?

Мати міцніше притиснула дитину до себе.

— Закрийте вікно.

— Але...

— Закрийте його!

Повитуха поспішно зачинила ставні. У ту ж мить десь далеко пролунав глухий гуркіт, наче під землею прокинувся велетень.

***

На центральній площі міста люди вибігали з будинків. Ніхто не знав, що відбувається.

Хтось показував на небо.

Хтось молився.

А хтось просто стояв, не в змозі поворухнутися.

Бо стародавні скляні сфери, які сотні років стояли в храмі, засвітилися, настільки яскраво, що світло було видно ззовні.

Їхнє сяйво було холодним, майже білим, із блакитним відтінком. Дві величезні сфери світилися крізь товсті стіни храму, наче всередині кожної з них запалили маленьке сонце.

Жреці бігли до святилища.

— Вони прокинулися! — кричали одні.

— Це неможливо! — вигукували інші.

— Ворота закриті!

— Вони не повинні були...

Старший жрець ударив посохом об кам'яну підлогу.

— Мовчати!

Усі завмерли.

Старий дивився на сфери, а його обличчя стало попелястим.

— Вона народилася, — сказав він.

Ніхто не відповів.

— Хто? — нарешті запитав молодий жрець.

Старий повільно повернувся до нього.

— Та, про кого попереджали хронічки, — Він подивився у бік житлових кварталів. — Дитина двох світів.

***

У будинку на околиці міста двері відчинилися, й чоловік увійшов усередину.

Він був високий, худорлявий, із темним волоссям, заплетеним у кілька тонких кіс. Його одяг відрізнявся від місцевого — простий, темний, пошитий із тканини, якої ніхто в цьому місті не виготовляв. На шиї висів невеликий металевий медальйон.

Жінка підняла на нього очі.

— Ти повернувся.

Чоловік нічого не відповів, його погляд упав на дитину й на мить він перестав дихати.

— Вона народилася?

Жінка кивнула.

— Так.

Він підійшов ближче.

Нефіра тихо ворухнулася уві сні, чоловік простягнув руку, але не наважився торкнутися її.

— Вона прекрасна.

— Візьми її.

Він похитав головою.

— Я не можу.

Жінка дивилася на нього з недовірою.

— Ти сказав, що повернешся.

— Я повернувся.

— Тоді залишайся.

Чоловік заплющив очі.

— Не можу.

— Чому?

Він нарешті подивився на неї, в його очах плескався страх. Справжній страх.

— Вони знайшли нас.

Жінка зблідла.

— Хто?

— Вони вже знають, що вона народилася.

Дитина заплакала, а чоловік від несподіванки здригнувся.

За вікном знову пролунав глухий гуркіт. Цього разу настільки сильніший, що полум'я лампи затремтіло.

— Нам потрібно збиратися, — сказала жінка.

— Ти залишишся.

— Ні, - жінка відповіла не одразу, наче їй потрібен був час, щоб усвідомити почуте.

— Ти залишишся з нею.

— А ти? Залишишся із нами?

Він подивився на дитину.

— Я маю закрити ворота.

Жінка зрозуміла.

— Ти хочеш повернутися?

— Якщо я не зроблю цього зараз, вони відкриються повністю.

— А якщо ти не повернешся?

Чоловік мовчав, тож вона підійшла до нього.

— Подивися на мене.

Він підняв очі.

— Ти обіцяв.

— Я знаю.

— Ти обіцяв, що вона ніколи не дізнається, хто ти.

— Я знаю.

— Ти обіцяв, що повернешся.

Він торкнувся її обличчя долонею.

— Я постараюся.

Жінка гірко усміхнулася.

— Ненавиджу, коли ти так говориш.

Він нахилився і поцілував її, а потім подивився на дитину. Цього разу торкнувся її чола.

— Нефіра...

Дівчинка розплющила очі. На одну коротку мить чоловік завмер. Очі дитини були незвичайними — світлими, майже сріблястими.

— Вона вже бачить, — прошепотів він.

— Що?

Чоловік відступив.

— Нічого.

Він попрямував до дверей.

— Почекай.

Він обернувся.

Жінка притискала дитину до грудей.

— Що мені робити, якщо ти не повернешся?

Чоловік мовчав кілька хвилин перед тим як промовити:

— Коли вона стане дорослою, скажи їй правду.

— Яку?

Він подивився у вікно, де на небі сяяли два місяці.

— Якщо вона побачить другий... — Він замовк, наче підбирав слова, які могли б урятувати її від майбутнього. — Коли вона побачить другий місяць — не дозволяй їй торкатися сфер.

Жінка нахмурилася.

— Чому?

Чоловік подивився на неї востаннє.

— Бо вони впізнають її, — додав він і вийшов.

Двері зачинилися, а жінка залишилася сама. Вона дивилася на дитину, яка вже знову спала. А далеко, у храмі, дві скляні сфери світилися дедалі яскравіше.

І вперше за сто років... ворота між світами почали відкриватися.