ГЛАВА 3.

Таємниця матері.

Нефіра повернулася додому ближче до полудня.

До цього часу місто вже остаточно прокинулося. Сонце висіло високо над червоними куполами, базар гудів, наче розтривожений вулик, а гаряче повітря тремтіло над кам'яною бруківкою.

Їй хотілося тиші.

У їхньому будинку тиша траплялася рідко.

Мати завжди знаходила роботу.

Навіть коли всі інші вже відпочивали, вона могла перебирати сушені трави, лагодити одяг, чистити посуд або сидіти біля вікна з якоюсь старою книгою.

Сьогодні вона сиділа саме там, а на колінах лежала тканина, яку вона вишивала тонкими нитками.

— Ти рано, — сказала вона, не піднімаючи очей.

— Вже полудень.

— Для тебе — рано.

Нефіра поставила глечик на стіл.

— Я принесла воду.

— Бачу.

— І не розлила.

Мати нарешті подивилася на неї.

— Це досягнення?

— Для тебе — мабуть. — Жінка ледь усміхнулася. — Їжа готова.

— Я не голодна.

— Я не питала, чи ти голодна.

Нефіра зітхнула. Саме так мати завжди закінчувала суперечки.

Коротко. Спокійно. Без можливості продовження.

Нефіра пішла до маленького дворика.

На кам'яному столику стояла чаша із водою. Вона полила собі на руки, змочила обличчя і кілька секунд просто стояла, насолоджуючись прохолодою.

Потім повернулася. На столі вже стояла тарілка з хлібом, фруктами та сиром. Нефіра сіла навпроти матері.

— Я сьогодні бачила храм.

Руки матері завмерли. Лише на мить, але Нефіра це помітила.

— І?

— Нічого.

Мати знову взяла голку.

— Просто дивно.

— Що саме?

— Він завжди здавався мені більшим.

— Ти була дитиною.

— Мені було не шість.

— Ти була дитиною.

Нефіра відламала шматок хліба.

— Ти досі боїшся того храму?

Голка знову зупинилася.

— Я його не боюся.

— Тоді чому мені не можна туди ходити?

— Бо я сказала.

— Це не відповідь.

— Для тебе — достатня.

Нефіра промовчала. Вона знала цей тон. Якщо мати говорила так, розмову можна було закінчувати. Але сьогодні щось було інакше.

Можливо, через сонце.

Можливо, через дивний блиск, який вона побачила біля храму.

А можливо, через те, що останнім часом їй дедалі частіше снилися двері.

Великі.

Кам'яні.

І за ними завжди було світло.

— Мамо.

— Що?

— Розкажи мені про батька.

Голка випала з її пальців, на стіл із тихим металевим дзвоном.

Нефіра не ворухнулася.

Мати теж.

За вікном хтось голосно лаявся через ціну на тканини. Десь далеко заревів верблюд. У кімнаті було тихо.

— Чому зараз? — нарешті запитала мати.

— Бо я хочу знати.

— Ти вже знаєш достатньо.

— Ні.

Мати підняла голку.

— Він був хорошою людиною.

— Це я вже чула.

— Тоді навіщо питаєш?

— Бо це не відповідь.

Мати подивилася на неї. Її очі були втомленими.

— Що саме ти хочеш знати?

Нефіра на секунду задумалася. Вона ставила це питання собі багато років.

— Хто він?

Мовчання.

— Звідки він?

Мовчання.

— Чому він пішов?

Мати відклала тканину.

— Він не пішов від тебе.

— Але його немає.

— Це не одне й те саме.

— Для мене — одне.

Жінка заплющила очі.

— Нефіро...

— Мені двадцять років.

— Я знаю.

— Я вже не дитина.

— Я знаю.

— Тоді перестань поводитися зі мною так, ніби я нічого не можу зрозуміти.

Мати довго дивилася на доньку, потім тихо сказала:

— Твій батько був не таким, як інші.

Нефіра ледь усміхнулася.

— Це я теж чула.

— Я серйозно.

— Я також.

— Ти не розумієш.

— Тоді поясни.

Мати відвела погляд до вікна. За ним сяяло місто, червоні куполи, золоті стіни. Вежі, що губилися в сліпучому небі.

— Він прийшов сюди багато років тому.

— Звідки?

Мати мовчала.

— З якого міста?

Мовчання.

— З якої країни?

Ще довше мовчання. Нефіра поставила лікті на стіл.

— Мамо.

Жінка нарешті повернулася до неї.

— Твій батько не був із цього світу.

Нефіра кліпнула. Потім засміялася. Не тому, що їй було смішно, просто не знала, як інакше реагувати.

— З якого це світу?

Мати не відповіла.

— Мамо, це якась загадка?

— Ні.

— Тоді що це?

— Правда.

Нефіра відкинулася на спинку стільця.

— Ти хочеш сказати, що мій батько був... — дівчина запнулася на мить, — Прибульцем?

Мати здригнулася від цього слова. Зовсім трохи, але Нефіра побачила.

— Не називай його так.

— А як називати людину, яка прийшла з іншого світу?

— Людиною.

— Тоді він людина?

Мати мовчала.

— Мамо?

— Я не знаю.

— Не знаєш?

— Я знала його.

— Але не знала, хто він?

— Знала.

— Тоді чому ти говориш загадками?

Мати піднялася.

— Бо деякі речі краще залишити в минулому.

— Для кого?

— Для тебе.

Нефіра теж підвелася.

— Це моє минуле.

— Саме тому.

— Ти боїшся, що я щось дізнаюся?

— Я боюся, що ти вже дізналася.

Нефіра завмерла.

— Що це означає?

Мати нічого не відповіла, замість цього вона взяла тарілку зі столу.

— Я більше не хочу про це говорити.

— Звичайно.

Нефіра відійшла до вікна. На вулиці люди поспішали у своїх справах. Діти бігали між лавками. Жінки торгувалися. Чоловіки тягнули кошики. Місто жило наче нічого не сталося.

— Він прийшов через храм? — тихо запитала Нефіра.

Мати завмерла, цього разу вона навіть не намагалася приховати страх.

— Хто тобі це сказав?

Нефіра повільно обернулася.

— Ніхто.

Мати зблідла.

— Тоді звідки ти знаєш?

— Я не знаю.

Вони дивилися одна на одну.

— Просто подумала.

Мати підійшла до неї то взяла за плечі.

— Послухай мене. — Її пальці тремтіли. — Не ходи до храму.

— Чому?

— Ніколи.

— Мамо...

— Пообіцяй.

— Але чому?

— Пообіцяй мені, Нефіро.

Дівчина вперше побачила в очах матері такий страх. Не страх за себе. За неї.

— Добре, — сказала Нефіра.

Мати відпустила її але Нефіра вже знала, що це означає. Якщо мати так сильно не хоче, щоб вона кудись ішла... Значить, саме там і потрібно шукати відповіді.

***

Того вечора Нефіра лежала на даху будинку.

Над містом уже з'явилися перші зорі.

Вона дивилася в небо.

Її мати ніколи не розповідала про батька. Ніколи не називала його імені. Не показувала його портрета. Не зберігала листів. Наче він ніколи не існував. А тепер раптом виявилося, що він був не з цього світу. Нефіра посміхнулася сама до себе.

— Дуже смішно, мамо.

Вона заплющила очі. Вітер торкнувся її волосся як раптом десь далеко пролунав звук.

Тихий.

Майже нечутний. Наче дзенькіт скла.

Нефіра розплющила очі й подивилася в бік центральної площі. На храм. Він стояв у темряві. Нерухомий та мовчазний, але цього разу Нефіра була майже впевнена: в одному з його вікон щось світилося.

Вона сіла.

Світло згасло.

Нефіра ще довго дивилася на храм, а потім прошепотіла:

— Хто ти насправді, тату?

У відповідь із пустелі прийшов вітер і приніс із собою запах піску, наче хтось далеко-далеко вже почав іти до неї.