Раді Вас бачити!

Ловрашов зробив крок до прибульця, змусив себе люб'язно посміхнутися:

– Апсу, я радий вас бачити тут.

– Це ви висловлювали криком шалену радість? – насміхався Апсу.

– Опустити зброю, – наказала жінка солдатам.

Дівчина на другому столі сіла, відкрила великі сині очі. Оглянула зал лабораторії, запитала словами зі старого мультика, створеного у тій країні, де вони зараз перебували:

– Що це так бахнуло?

– Безглузді самоцвіти мого Мумму, – відповів їй Апсу, сповз зі свого столу, підійшов до сестри. Босий, у джинсах та розстебнутій білій сорочці, він виглядав персонажем літературного романтичного і, певне, фентезійного твору.

– Геніальний дядько, – Мілен скривилася, знаючи, що «нещасний» Мардук, Мумму, творець Марсу, зараз зовсім не пам'ятає себе.

– Таким творінням можна пишатися, – погодився Апсу.

– Пишаєшся? – запитала Мілен.

– Дуже, – розсміявся прибулець.

Ловрашов зробив до прибульців ще один крок. Працівники лабораторії відступили за спини солдатів. Генерал і генетик відступили із залу в оглядову кімнату. Жінці-полковнику Губенко наказав готовність. Вона немов хотіла щось запитати генерала, але не наважилася, відповіла коротким:

– Слухаюсь.

Апсу зняв сестру з лабораторного столу, вона теж була босою, у короткій легкій сукні, яку одягла для теплого клімату Невади. Бетонна підлога у лабораторії прохолодна.

– Докторе Ловрашове, ви не підкажете нам, де ми можемо знайти нашого друга? Ви його також знаєте – його звати Бен Сміт, – запитав Апсу.

– Я не знаю, – розгубився нейробіолог і з гнівом подивився на дзеркальне скло оглядової кімнати.

– Пане генерале! – вигукнув Апсу, дивлячись на те дзеркало. – Цигарки ще не всі випалили? Може, для мене залишили одну?

Генерал подивився на Тищенка. Професор, знявши захисний костюм і витираючи спітніле чоло рукавом сорочки, глузливо прокоментував:

– Вас кличе, пане генерале. Вас – із вашим портсигаром.

– І що мені робити? – розгубився Губенко. – Дати йому цигарку? Або передати?

– Поверніться сюди, пане генерале. Не бійтеся, ми, зазвичай, не кусаємося, – знущався Апсу. – Маю до вас декілька запитань.

– У нього екстрасенсорні здібності, – захоплено прошепотів Тищенко, – ваш портсигар.

– Що мій портсигар? – розгубився генерал.

– Вам його міністр американський подарував, той самий, який Бена Сміта замовив.

– Я зрозумів, цигарку мені не дадуть, – розчаровано мовив Апсу. Запитав сестру: – Ти теж побачила, де це?

– Так, – вона розгублено прошепотіла, – обмаль часу, – і змахнула рукою в бік стіни.

– Що ви хочете зробити? – турбувався Ловрашов. – Може, я допоможу?

– Вибачте, професоре, я з радістю поговорю з вами, але не зараз, – відповів Апсу, – ці злі люди вбивають мого друга.

Поруч з прибульцями утворилася темна пляма, вони стрибнули туди настільки швидко, що їх рух фіксували тільки камери. Темна пляма розтанула, наче туман під дією вітру. Генерал не втримав у руці портсигар, той дзвінко гепнувся на підлогу.

Бен Смітт помирав. Його розв'язали, зіштовхнули зі стільця на підлогу. Підлога приємно холодила. Від болю піднялася температура, спочатку тортури викликали блювотний рефлекс, тепер удари сприймалися наче м'які поштовхи, тіло відчувалося мішком, набитим ватою. Дивно, Бен ніби дивився збоку та аналізував те, що відбувається, наче сторонній. Простежував потік подій, як до такого дійшло і кому це потрібно, досліджував свій стан і розумів, що гірше не поламані ноги та пальці, а внутрішня кровотеча: пошкоджено кишківник і печінку.

Бен розумів російську мову – кат обіцяв, що буде гірше, та, певне, перестарався з першою фазою катування. До другої замучений містер Сміт не доживе, це навіть тішило. Його знову облили крижаною водою зі шланга, це подіяло як знеболювання.

Удав відчував пильний погляд жадібної до крові істоти. Цим спостерігачем був міністр безпеки Джеймс Нільсе. Міністр приїхав не тільки на полювання. Він приїхав насолодитися помстою. Зарозумілий Бен Сміт ігнорував владу, зневажав високопоставлених чиновників, тому що у міністрів немає такої форми допуску до секретів світу, як у Бена Сміта. Для Джеймса Нільсе приниженням було саме існування начальника розуельського наукового центру. Тому він організував викрадення містера Сміта і його інопланетних вихованців, вирішивши, що база Яматау – хороше місце для того, щоб приховати сліди злочину від ради Столітніх. Та й навіщо вищій владі той Сміт. Ральф Ренлі краще підходить на роль наукового керівника у зоні п'ятдесят один.

Бен Сміт усміхнувся: не пощастило міністру, надто швидко російський кат упорався зі своєю роботою.

У катівню дихнуло вітром. Не протяг, не технічний подих вентилятора, справжній вітер, товариш мандрівників і мислителів, брат драконів. Бен Сміт розсміявся здогадці й розплющив очі. Вмерти йому сьогодні не дозволять.

За спиною ката, немов величезна чорнильна пляма, розплився портал, наче імла зі світу вічної ночі. З порталу вискочили швидкі та легкі Апсу і його сестра.

Мілен сіла на підлогу біля Удава, обійняла його за плечі, її маленькі руки замерехтіли, і це мерехтіння зцілювало понівечене тіло Бена.

– Сьогодні ти не помреш, – шепотіла Мілен Бену Сміту, – не тут і не зараз.

Кат кинувся було захищати результати своєї праці, Апсу його вдарив. Без своїх вивертів та кидків, а злостиво, кулаком в обличчя. Кат ліг на мокру від крові підлогу.

Апсу кинув короткий погляд на Удава, посміхнувся. З металевим брязкотом у катівні відчинилися бійниці, гуркотливо полився дощ зі свинцю та сталі. Мілен тільки міцніше обняла Удава. Бен Сміт побачив, що кулі відлітають від силового поля, подумав – мабуть, він ніколи не дізнається, на що ці двоє насправді здатні. Апсу підняв руки до куленепробивного скла, воно розлетілося блискучим пилом, і древній бог стрибнув до оглядової кімнати. Стрілянина припинилася. Спрацював протокол безпеки.

В оглядовій знаходилися оператор, який записував те, що відбувається, і замовник катівської роботи, міністр внутрішньої безпеки США Джеймс Нільсе.

Молодий оператор, худий та високий, згорблений від сидіння за комп'ютером лейтенант, заховався під стіл. Американський міністр стояв посеред кімнати розгублено кліпаючи очима.

– Добридень, пане міністре, – сказав Апсу Джеймсу Нільсе, – а я от думав що то ваші дідугани вирішили прибрати мого друга. Вибачаюсь, помилився. То ваша особиста ініціатива. Ви вчинили злочин, ваша кар'єра закінчилася.

– Щеня дурне, – прошипів міністр. Він відступав, поки не наткнувся на стіну. – Ти не можеш і пальцем мене торкнутися! Це порушить усі домовленості!

– Та які домовленості, пане міністре? – оксамитовий голос Апсу почав гіпнотизувати пана Нільсе, навіював жах та почуття безпорадності. – які у мене можуть бути домовленості з тобою – лялько? Коли твій ляльковик дізнається, що ти хотів убити містера Сміта, він знайде тобі спеціаліста набагато вправнішого, ніж цей бовдур, – Апсу показав на величезного ката, який все ще непритомний лежав на підлозі.

– Це наші внутрішні справи, ти не розумієш, дурний прибульцю! – вигукнув міністр.

– Тебе нудитиме, – криво усміхнувся Апсу. За спиною міністра утворилася чорна діра порталу, Апсу штовхнув у темряву переходу вже колишнього міністра безпеки: – Нехай ті столітні з тобою розбираються, придурку, – мовив до чорноти порталу прибулець.

Двері у катівню відчинилися, вбігла жінка-полковник. Побачивши Бена Сміта, вона закрила собі рота руками, щоб не закричати. Жінка впала на коліна поруч з Удавом схопила його руку.

– Обережно, – попередила Мілен, – пальці ще не відновилися.

– Бене, – прошепотіла жінка ледь стримуючи сльози. Обличчя Удава ще було у синцях і порізах. Одне око червоне від крові. Він розглядав русяву жінку, високу, струнку, слов'янську красуню, наче не міг повірити власним очам.

– Наді, – прошепотів Удав усміхаючись.

Апсу повідомив:

– Кавалерія прибула.

До кімнати увірвалося кілька озброєних солдатів. Полковниця наказала їм не стріляти.

– Вибач, вибач мені, Бене, ця безглузда гра у шпигунів, – вона заплакала, закриваючи обличчя руками. Занепокоєно запитала у Мілен: – Дівчинко, ви цілителька? Він буде жити?

– Буде, – відповіла давня.

Апсу дивився на солдатиків, солдатики дивилися на беззбройного патлатого хлопця у білій сорочці. Солдатики нічого не розуміли, особливо те, як цей хлопець потрапив на цей рівень, коли тільки от був на тому.

– Ще хвилину і вшиваймося звідси, – прошепотіла Мілен.

– Добре. Кларк веде сюди сержанта і його вихованців, – Апсу посміхнувся, і повідомив Удаву: – За тобою рятувальники прибули, група «Альфа» і Ведмідь, я вже чую, як гуркотять його черевики.

У катівню вдерся сержант групи «Альфа» з Розуелу і солдат-найманець, колишній легіонер на прізвисько Ведмідь. Підлеглі полковника Коваленко знову було приготувалися стріляти. Їх командирка витерла сльози, підвелася, стала перед спецпризначенцями з піднятими вгору руками, наказала опустити зброю, стояти на місці.

Коваленко запевнила чужинців, що спецзагін бази Яматау не нападе. Спецпризначенці обурювалися, дивувалися, буркотіли, але між базами протистояння не було. Це не країни. Російська пропаганда, яка сіяла ненависть до всіх, на базі Яматау не транслювалася.

Лисиця присіла біля Мілен, пропонуючи свою допомогу, як військового медика. Мілен заперечно похитала головою – польова медицина зараз Бену не допоможе, більшість зовнішніх пошкоджень вже поступово зникали, внутрішні вже не загрожували життю.

Кларк, стояв, приголомшений тим, що відбувається; він дуже хотів покинути це місце:

– Чорт забирай, як бридко шумлять болем і страхом тут думки.

– Це половина того що було, – відповів Апсу. – Ти що тут робиш?

– Якби не я, вас би у цій горі не знайшли, – огризався англієць, – я тут життям ризикую, а він прискіпується.

– Що ти зробив з міністром? – запитав Удав у Апсу.

– Відправив до столітніх на килим. Знаєш, навіщо у керівників килими в кабінетах стеляться перед робочим столом?

Удав посміхнувся. Він відчував, як болісно відновлюється його тіло, але цей біль був навіть приємним. Оператор тихенько виліз з-під столу й увімкнув тривогу. Апсу розсміявся:

– Я його пошкодував, а він нас ні.

– Ти занадто добрий звір, – прогудів Ведмідь, простягнув руку привітатися.

– Це погано? – запитав Апсу, потиснувши лапу найманця.

– А не знаю я, – хмикнув Ведмідь.

У бетонну кімнату ввійшов Лось, він підтримував Кліма, той кульгав: ногу йому вивихнули, обличчя було у синцях, губи розбиті, ніс зламаний, він перестав бачити лівим оком. Солдат так неохоче відповідав на запитання катів, що його ледь не вбили. Бідного хитало, немов п'яного.

– Все, можемо йти, – повідомила Мілен. – Бене, досить вилежуватись на мокрій підлозі, застудишся. Дайте хто-небудь якусь куртку, – попросила у солдатів.

Кіт допоміг поставити Удава на ноги. Зняв з себе куртку, обережно вдягнув у неї начальника наукового відділу Розуелу. Бен дивувався і радів швидкому зціленню. Відчував слабкість і голод, адже на регенерацію пішли його ж тканини та енергія, та все це можна було перетерпіти. Головне – живий.

Полковник Коваленко, стоячи перед шеренгою обурених спецпризначенців, голосно сказала:

– Вам потрібно йти, солдати готові назвати мене зрадницею, у них нерви не витримують. Тривога оголошена. Коридори перекриті.

Апсу почав було пробивати портал, дуже здивувався:

– Я, здається, наш останній шанс на міністра витратив. На поверхню більше немає допуску, Ангели заглушили, знову якісь старі прилади з Моон використали. Мілен, удвох ми ще виб'ємо вхід на нижні рівні. Туди ще можна порталами.

– А мій дядько? – запитав сержант Клімов. – Професор Клімов – він у загоні з іншими, зібраними для полювання. Внизу, в лабіринті. Я знаю де це.

– От думай про те, де він є. Туди й випадемо, – сказав Апсу.