Раді Вас бачити!

На Південному Уралі, у товщі гори Яматау, знаходиться велике таємне підземне місто, недосяжне для простого жителя Землі 36. На нижньому ярусі цього міста розташована лабораторія. Під лабораторією – лабіринт. Верхні коридори та печери цього лабіринту відновлені сучасною людиною, нижні тунелі допотопні. Гора немов стоїть на великій та пористій губці, яка лежить у лаві. Лава – джерело енергії та тепла. У лаві спалюють трупи. Ще один зі старих потужних двигунів острова фонить енергією, тримаючи паливо у розплавленому стані.

У лабораторії ажіотаж: привезли новий матеріал. Зібралися усі, у кого є допуск форми три.

Генерал Губенко закотився у велике приміщення для досліджень. Форму на цьому колосального розміру дядькові прикрашали погони, медалі та лампаси. На голові високий кашкет із блискучою кокардою.

Науковий керівник лабораторії – генетик, професор Тищенко, навпаки: невисокий, худорлявий, навіть, як здавалося Губенку, хворобливо-худий. Очолив лабораторію Тищенко у відносно молодому віці, у тридцять років. Тож мало знав про те, що відбувається у горішньому світі.

Професор Тищенко змусив весь персонал одягнути захисні костюми, сам задихався у масці. А Губенко приперся в лабораторію без захисту, без дезінфекції, безцеремонно.

– Пане генерале! – обурився генетик. – Дотримуйтесь правил карантину!

– Навіщо? – здивувався генерал. Запхав генеральські сідниці у стілець з підлокітниками, здається, застряг, але удав, що так і має бути.

– Контейнер вже розгерметизували, – терпляче пояснював Тищенко. – У контейнері іно-пла-не-тя-ни, – додав по складах.

– Пане професоре, – усміхнувся всезнайко-генерал, – цих прибульців забрали після того, як вони пили горілку з американським міністром.

Тищенко ошелешено подивися на рожеве, кругленьке обличчя генерала, тихо вилаявся, чим насмішив генерала:

– Б...! Чому у мене немає цієї інформації?! Тільки чутки про те, що їх привезли із зони п'ятдесят один. Я, керуючись логікою, зробив висновок, що тіла прибульців тримали у контейнері. А вони були живі?

– Ось я прийшов вам це сказати, коли почув про ваш карантин. Ті, хто там, у контейнері, вже давно спілкуються з американцями, – відповів генерал, дістав з кишені срібний портсигар з тисненим зображенням ведмедя, похвалився: – Ось міністр їхній, єдрен батон, подарував, – запалив цигарку.

Професор Тищенко онімів від нахабства генерала і тепер нагадував рибу, викинуту на берег.

Асистент зачепив знятий із замків дашок контейнера, у якому перебували об'єкти для майбутніх досліджень, і контейнер немов зітхнув, втягнув повітря.

– Філіпов! – обурився Тищенко. – Ти з глузду з'їхав?!

– Я ненавмисно! – пробурмотів молодий геній, поспіхом схопився за важкий дашок. – Я поставлю на місце!

– На фіга? – зверхньо посміхнувся генерал. – Все одно збиралися їх звідти виймати, так виймайте. Тільки солдатиків почекайте, бо всяке може статися.

– Які солдатики? – здивувався генетик.

– Озброєні, – сміявся генерал, пихкаючи цигаркою.

– Навіщо тут озброєні солдати? Нам що, загрожує небезпека? – професор ошелешено дивився на генерала.

Губенко насолоджувався виразом обличчя генія, тим, як під прозорою захисною маскою витягнулося вилицювате обличчя, витріщилися очі, відвисла щелепа. І ось один із найрозумніших людей Землі 36 виглядає, як ідіот.

– Вони, здається, регульовані, але їх використовували у військовій операції. Ми допитуємо сержанта Клімова і цього Бена, як його, Сміта – із зони п'ятдесят один. Клімов стверджує, що перевертні нікого не вбивали, а, єдрен батон, завдяки їм ніхто не загинув. Бен, як його, Сміт, поки посилає нас своїм американським фак'ю. Грубіян він, цей Сміт, – сміявся генерал, – ось у «Матриці» містер Сміт був ввічливим.

Тищенко слухав генерала, і його обличчя тепер перекосило від гніву, він почервонів, мабуть, навіть тиск піднявся, кілька разів вдихнув, наче пірнати збирався, і видав:

– Ви хоч що-небудь знаєте про матеріал, який привезли?!

– Ви дізнаєтеся, ви ж вчені, – знизав плечима Губенко. – Ось він, ваш матеріал, вам дається день, – генерал запитав у асистента, який керував вилученням «матеріалу» з коробки: – Що там, вони живі? Дихають?

Асистент розгублено подивився на генерала і на начальника, відповів:

– Контейнер вакуумний, мертві вони... Вакуумний... А хіба повинні бути живі? Це неможливо. У вакуумі ніхто не живе. Вони ж не бактерії, – і додав, шукаючи стетоскопом серцебиття у тих, хто лежав у контейнері: – Тут суцільне волосся. Так, мертві, пульсу немає, дихання також. На стіл.

Помічники асистента вийняли одного з прибульців, поклали на столи, асистент дивився і не міг повірити, що то інопланетяни. Тищенко підійшов до столів.

Генерал насилу витяг свій зад із тісного стільця з підлокітниками, посунув до столу, на якому лежали прибульці.

– А другий метри зо два? Щось ці інопланетяни не класичні, – розмірковував спантеличено генерал, розглядаючи чужих. З кого ж тоді ліпили тих розуельських зелених піцюрків?

Навколо столів зібралися здивовані вчені. Генерал випустив хмару сигаретного диму, на нього почали лаятися, він згасив цигарку об поверхню столу, на якому лежав хлопець-прибулець, і змахнув недопалок на підлогу.

Прибігли солдати з автоматами та стали під стіною. Прийшла жінка-полковник. Зупинилася біля дверей. Генерал озирнувся на озброєних солдатів, вилаявся і наказав опустити автомати вниз. Ще не вистачало, що якийсь з бовдурів почне з переляку стріляти.

– Це ж люди, – зробив висновок асистент генетика, – хлопець з дівчиною, років вісімнадцять, хіба що волосся дуже довге; вони іспанці? Мулати? Хіба це прибульці?

– Як мертві?! – занервував генерал. – Чому мертві? Смєхов живих замовляв, і міністр їхній говорив, що будуть живі. А як же? – хотів помацати на шиї прибульця пульс. – Чому він такий патлатий? Точно, немає пульсу. А що я скажу Смєхову?

– Відійдіть, пане генерале, – професор Тищенко спробував відсунути огрядного генерала від лабораторного столу, – отож, якщо мертві, що і так зрозуміло було, ми займімося роботою, а ви поки збирайте інформацію.

– Це як? – у Губенка від обурення обличчя стало схожим на морду засмученого бульдога. Він відійшов від столу, демонстративно запалив ще одну цигарку, скомандував солдатам вийти з лабораторії.

– Ретельніше попросіть Бена Сміта поділитися інформацією про прибульців, – відмахнувся Тищенко.

– Гарненькі які, – посміхнувся асистент, розглядаючи прибульців.

– Філіпов, займіться роботою! – крикнув Генетик. – Де стіл з інструментами?

У цей момент у приміщення лабораторії увірвався нейробіолог – професор Ловрашов.

Професор Ловрашов, шкутильгаючи, дочовгав до лабораторних столів. Усе повторював:

– О ні, ні, ні. Тільки не він. Скажіть, що це не він, – нейробіолог зупинився перед столом і виголосив відчайдушно, приречено, із захватом: – Апсу, – потім повернувся до генерала і втомлено порадив: – Оголосіть евакуацію персоналу. Дослідження закінчені.

– Пане професоре, – генерал Губенко ошелешено дивився на захеканого та переляканого Ловрашова. – Що сталося, Аркадію Івановичу? Вам наснився страшний сон? Прибульці мертві. Що вас так налякало?

– Вони не мертві, вони сплять. За мить – прокинуться, кістки не позбираємо – адже це Апсу. У нього специфічне почуття гумору. Навіщо ви притягли на нашу базу драконів, Губенко?! Вони нашу гору, та ще й удвох, догори дном перевернуть, – Ловрашов почав махати на персонал руками, немов курей з курника виганяв: – Ідіть усі геть звідси! Ідіть! Небезпечно! Бактеріологічна загроза! Вірус!

– Аркадію Івановичу! – обурився генетик, – Вони мертві! Припиніть істерику.

– Як?! Як ви змогли їх сюди притягти?! Як ви цих монстрів приспали? – дивувався Ловрашов. – Ядерну бомбу на його патлатій голові підірвали?! А головне – навіщо?

Губенко підійшов до Ловрашова, почав пошепки пояснювати, наче відкривав професору велику таємницю:

– Міністр американський захотів пополювати на перевертня. А наукового керівника п'ятдесят першої бази замовив. Заплатив за летальний, так би мовити...

Ловрашов закотив очі, немов утрачав свідомість, завив, не замислюючись про те, що розголошує таємну інформацію:

– Де містер Сміт? Ви що, зовсім з глузду з'їхали?! Або це у ваших головах ядерну бомбу розірвало!? Ви що, війни з іншими базами захотіли?! Він не тільки Розуелом керує, є ще Женева, а Пек тусан, арктичний центр, антарктичне «місто»! У вас мізки зовсім витекли. Краще б ви того міністра летально, так би мовити... Ви забули, що ви не від Кремля залежите?

– Та ніхто не дізнається, єдрен батон, тим більше міністр той на Столітніх працює, я й подумав, – Губенко стиснув губи розраховуючи, що він може втратити, якщо помилився.

Ловрашов лише вхопився за голову:

– На нього вже полював спецпідрозділ з Розуелу в Женеві.

– І що? – поцікавився генерал.

– І нічого, – огризнувся Ловрашов, – ледь базу не зруйнували.

Асистент генетика, Тищенко, великий пухкенький домашній хлопчик Філіпов, який і у тридцять років виглядав як шкільний відмінник, улюбленець вчителів та бабусь, вигукнув здивовано:

– А хлопець дихає, і дівчина теж. Нічого собі. Живі! Вони живі!

– Я це вже десь чув, – заскиглив старий Ловрашов. Озирнувся, асистенти й вчені після вигуку Філіпова рвонули було до прибульців. Вчених у лабораторії вісім. 

Солдати підняли автомати. І професору здалося, наче він бачить навколо мерців.

Жінка у військовій формі з жахом дивилась на генерала, немов почула про смерть когось дуже їй близького. Та швидко оговталася, підняла руку:

– Готовність.

Вона нагадувала царівну зі слов’янської казки, яку вже давно замкнули у підземеллі, вона якось адаптувалася й перетворилася на холодну, та все ще неймовірно гарну зміївну.

– Відійдіть! Усі виходьте, геть! Геть! – крикнув нейробіолог. – Не стріляйте, опустіть зброю!

Хлопець-прибулець сів зі стогоном. Схопився за голову. Філіпов нервово відскочив від лабораторного столу. Хоча нічим особливо інопланетним чужий не відрізнявся. По п'ять пальців на руках і ногах. Ніс, рот, два ока. Тільки колір очей дуже яскравий. Сині очі прибульця з глузливим обуренням дивилися на доктора Ловрашова, він попросив нейробіолога російською:

– Докторе, не кричіть, будь ласка, так голосно. Такими криками й мертвих можна розбудити.