Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги


Я йшла за котом і поступово починала підозрювати, що померла.

Не те щоб я мала якісь докази. Просто нормальні люди не опиняються в містах, де будинки стоять криво, вулиці ведуть у стіни, а ліхтарі висять на висоті, на якій їх, судячи з усього, забули встановити.

Один будинок мав три поверхи, але чотири балкони. На іншому фасаді красувалося вікно, за яким, судячи з товстої цегляної стіни, не було жодної кімнати. Вузька башта біля площі нахилилася так сильно, що я мимоволі почала чекати, коли вона впаде. Проте місцеві проходили під нею абсолютно спокійно, навіть не піднімаючи голови. Мабуть, це була місцева архітектурна традиція.

На перехресті стояв дорожній знак, який показував одночасно в чотири напрямки. Я спробувала прочитати написи, але один був перевернутий, другий написаний догори ногами, а третій, здається, просто закінчувався на півслові.

— Ну, прекрасно, — пробурмотіла я. — Навіть навігація тут із низьким рівнем успішності.

Кіт пройшов повз фонтан. Фонтан працював, але вода текла не в чашу, а через край прямо на бруківку. Замість статуї якогось короля на постаменті стояла бронзова людина, яка тримала над головою порожню рамку. На табличці було написано: «Великий засновник міста». І більше нічого.

Я зупинилася.

— А де засновник?

Місцевий чоловік, який продавав яблука з візка, знизав плечима.

— Не доробили.

— Що?

— Статую. Майстер помер, а нового не знайшли.

Я дивилася на порожню рамку.

— Тобто ви просто залишили так?

— А що? Вона гарна.

Я вирішила не сперечатися. Мені вистачило викладачки на сьогодні. 

Вулиця вивела мене до площі, де стояли торгові ряди. Тут продавали абсолютно все: яблука, капелюхи, якісь кристали, черевики з різною довжиною підошви, книги без останніх сторінок і маленькі скляні флакони з написом «Щось дуже корисне».

Я підійшла до одного продавця.

— Що це?

— Зілля.

— Яке?

— Це залежить... 

— Від чого?

— Від того, що ви хочете.

Я обережно поставила флакон назад. Мені не потрібне було зілля, яке залежить від моїх бажань. Я й без магії регулярно отримувала не те, що хотіла.

На площі стояв годинник. Він показував дванадцяту, але маленька стрілка рухалася назад, а велика взагалі не рухалася. Біля нього зібралася черга людей, які, судячи з виразів облич, намагалися зрозуміти, котра година.

— Перепрошую, — звернулася я до жінки з кошиком. — А годинник тут завжди такий?

— Який?

Я показала. Вона подивилася на нього.

— А. Так. Вчора він показував четверту.

— А сьогодні?

— Сьогодні дванадцяту.

— Але ж зараз…

— Не сперечайтеся з годинником, люба. Він нервовий.

Я повільно відійшла. Мені потрібен був психолог. Хороший. Бажано безкоштовний. І, можливо, психіатр, тому що я починала бачити логіку в тому, що місто просто не здало проєкт на перевірку.

Будинки були прикрашені вивісками, але на деяких написах бракувало літер. У пекарні продавали булочки, які виглядали так, ніби їх випікали, але забули додати всередину начинку. У місцевому парку стояли лавки, на яких не було половини дощок. А клумби були засаджені квітами, які росли догори ногами, звисаючи з землі, немов хтось випадково переплутав напрямок. Я дивилася на все це й думала про свою презентацію.

Кислотно-зелений фон.

Три шрифти.

Кіт.

Я раптом відчула дивну солідарність із цим містом.

Можливо, я не була бездарною. Можливо, просто мою роботу оцінювали в неправильному світі.

— Ось! — вигукнула я. — Ось де моя концепція була б геніальною!

Кілька перехожих озирнулися. Я показала рукою на кривий будинок, на фонтан, на годинник.

— Ви всі просто не дороблені!

Чоловік із яблучного візка кивнув.

— Є таке.

Кіт тим часом заліз на бочку, перекинув її, розсипав яблука й спокійно пішов далі.

— Та ти ж…

Я кинулася за ним.І саме тоді помітила, що в кінці площі стоїть величезна будівля. На відміну від решти міста, вона була ідеально рівною. Високі шпилі, чорні стіни, вузькі вікна, кам'яні сходи, які не обривалися посередині, і ворота, що виглядали так, ніби їх проектував хтось із реальною освітою.

Над воротами висів герб.

А під ним золотими літерами було написано:

АКАДЕМІЯ ВИЩОЇ МАГІЇ.

Я подивилася на будівлю. Потім на місто. Потім на кота.

— Ну хоч щось тут виглядає нормально.

Кіт нявкнув, підтверджуючи мої слова.

— Добре... Пішли звідси...

Хоча я й гадки не мала куди йти. Я раптом вирішила, що мені потрібна кава. Не просто кава, а великий стакан, міцної, гарячої кави, бажано з подвійною порцією цукру і чимось алкогольним. Хоча останнє було необов'язковим. Я не знала, чи продають алкоголь у цьому дивному місці, але після сьогоднішнього дня була готова спробувати навіть настоянку на жаб'ячих лапках.

Кіт тим часом неквапливо крокував попереду.

— Слухай, пухнасте непорозуміння, — звернулася я до нього. — Ти взагалі знаєш, куди йдеш?

Кіт озирнувся.

Його рудий хвіст стирчав догори, а на білому підборідді красувалася маленька біла плямка. Я добре пам'ятала її. Колись, приблизно рік тому, я знайшла цього малого біля сміттєвих баків. Він був мокрий, худий і так жалібно нявкав, що я не змогла пройти повз. Два тижні годувала його, поки не знайшла сусідку, яка погодилася забрати кошеня до себе.

Потім я переїхала, закрутилася з навчанням і, як це зі мною часто траплялося, забула про половину власних обіцянок. А тепер він ішов переді мною в якомусь казковому місті.

Чудово. Навіть мої колишні домашні тварини виявилися успішнішими за мене.

Вулиця вивела нас до невеликої площі. Тут було трохи людніше. Між кривуватими будинками тулилися крамниці, майстерні й кілька закладів харчування. Над одним із них висіла вивіска з намальованою чашкою, з якої здіймалася пара у формі сердечка.

«Остання крапля».

Назва мені сподобалася. Я штовхнула двері. Над входом дзенькнув маленький дзвіночок.

Усередині було затишно. Темне дерево, круглі столики, оксамитові диванчики й величезні вікна, за якими повільно сутеніло. Зі стелі звисали скляні лампи, а на стінах висіли картини з дивними пейзажами. На одній із них русалка сиділа на березі й читала газету. На іншій чоловік із головою барана грав у шахи зі скелетом. Я вирішила, що не ставитиму зайвих запитань.

У закладі сиділи різні істоти. Біля вікна двоє зеленошкірих чоловіків обговорювали щось над кухлями пінного напою. За сусіднім столиком молода жінка з маленькими ріжками читала товсту книгу. А трохи далі розташувалася компанія ангелів.

Так, саме ангелів.

У них були величезні, неймовірно яскраві крила. Білі, золоті, сріблясті, з відтінками рожевого й блакитного. Виглядали вони так, наче хтось розсипав по пір'ю цілу коробку дорогих художніх пігментів. Щоправда, сидіти їм було незручно. Один ангел постійно зачіпав сусіда крилом, інший намагався вмоститися на стільці боком, а третій взагалі поклав свої крила на підлогу.

— Вибачте, — звернулася я до найближчого. — А вам не важко з таким вантажем?

Ангел повернув до мене голову. Його очі були сповнені глибокого смутку. 

— Це не вантаж. Це дар.

Він вимовив це настільки ображено, що я відразу пошкодувала про запитання.

— Зрозуміло. А літати ви можете?

За столом запала тиша.

— Звичайно, ні, — відповів інший ангел. — У нас уже третє покоління крил із порушеною конфігурацією.

— Перепрошую?

— Неправильний кут розташування махових пер, порушений баланс плечового поясу, недостатня площа несучої поверхні. До того ж магічні потоки розподіляються нерівномірно. Після останньої спроби польоту наш декан заборонив практичні заняття.

Я повільно кивнула. Звучало професійно. І дуже знайомо. Я придивилася до крил. Вони справді були дивними. Надто великими, з неприродно довгими крайніми перами й якимись декоративними завитками біля основи.

О Боже!!!

Я це намалювала. Тобто я намалювала їх. Мені було лише сімнадцять, і я просто фанатіла від зображень цих пернатих в місцевій церкві. 

Точно! Я тоді вирішила, що звичайні крила надто нудні, і додала їм купу красивих деталей. Про анатомію, баланс і фізику я подумала вже після того, як закінчила малюнок.

Точніше, не подумала зовсім. 

— Ну, — обережно сказала я, — зате виглядають вони чудово.

— Ми знаємо, — зітхнув ангел. — Це єдине, що в них добре працює.

Я вирішила більше не втручатися в чужі проблеми й попрямувала до стійки.

За нею стояв чоловік. Ні, не просто чоловік. Це був той тип чоловіків, яких у популярних любовних романах описують трьома сторінками, перш ніж героїня нарешті згадує, навіщо взагалі прийшла до кав'ярні.

Високий, широкоплечий, із густим темним волоссям і двома акуратними чорними рогами, що вигиналися над скронями. На ньому була біла сорочка з розстебнутим коміром і темний фартух. З-під рукава визирали татуювання, які нагадували стародавні символи. Він підняв очі які були кривавого кодьору й усміхнувся.

— Вітаю, красуне. Що бажаєте?

Я на секунду забула, як говорити.

Потім згадала, що в мене сьогодні був жахливий день.

— Каву. Велику. Міцну. І бажано таку, щоб після неї я перестала хотіти вбивати людей.

Демон засміявся.

— Звичайну чи з додатковим ефектом?

— А які у вас є?

— Є кава, що повертає молодість, кава, що дозволяє бачити майбутнє, і кава, після якої ви закохаєтеся в першого, хто вам усміхнеться.

Я подивилася на нього.

— Останню мені не треба. Я сьогодні вже мала достатньо романтичних розчарувань.

— Тоді звичайну?

— Так. І цукру побільше.

— Звичайно.

Він почав готувати напій. Я тим часом помітила на стіні меню. Ціни були в якихось золотих монетах, але я вирішила, що фінансові проблеми — це проблема майбутньої мене.

— А як вас звати? — запитав демон, ставлячи переді мною чашку.

— Майя.

— Приємно познайомитися. Я Азар.

— Взаємно.

Я зробила ковток.

І мало не виплюнула все йому в обличчя.

— Що це?!

Азар здивовано підняв брову.

— Кава.

— Я бачу, що не борщ! Чому вона солона?!

Він подивився на чашку, потім на мене.

— Ви просили міцну.

— Я просила міцну, а не розсіл для огірків!

За сусіднім столиком хтось пирснув сміхом. Азар усміхнувся ще ширше.

— У нас особливий рецепт.

— У вас особливий рецепт катування клієнтів!

Він нахилився ближче.

— Можливо, вам варто спробувати звикнути до місцевих традицій.

— Можливо, вам варто навчитися варити каву.

Я відсунула чашку. Кіт тим часом стрибнув на сусідній стілець і почав вилизувати лапу.

— О, ви знайомі? — запитав Азар, поглянувши на кота.

— Це мій особистий провідник. 

— Вогник?

Я завмерла.

— Що?

— Його звати Вогник, чи не так?

Я повільно повернула голову до кота.

— Я ще не встигла його так назвати.

Азар перестав усміхатися.

— Дивно.

— Що саме?

— Тут його всі знають. Він з'являється перед людьми, яким загрожує небезпека.

Я подивилася на кота.

Той позіхнув.

— Ну, тоді він трохи запізнився. Небезпека вже сталася. Мене сьогодні обісрав голуб.

Азар кілька секунд мовчав.

Потім тихо сказав:

— Здається, у вас буде дуже цікавий вечір, Майє.

Я подивилася на нього, на солону каву, на ангелів із непрацюючими крилами, на рогатих відвідувачів і на власного кота, який поводився так, ніби володів половиною закладу.

— Знаєте що? — сказала я. — Я хочу додому.

Азар усміхнувся.

— А де це?

Я відкрила рот.

І не знайшла відповіді.

Бо вперше за весь день зрозуміла одну дуже неприємну річ.

Я не знала, де перебуваю.

І, схоже, ніхто тут не збирався пояснювати мені, як звідси вибратися. Тому просто махнула рукою в незрозумілому напрямку.

— Десь там. 

Азір кивнув і налив мені в склянку щось неприємного зеленого кольору. 



Далі буде...

Олесь Король
Бридкий ректор і Я

Зміст книги: 2 розділа

Спочатку:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!