Я ненавиджу академічні заліки. Особливо ті, до яких готувалася три ночі, пожертвувала сном, нервовими клітинами та останніми грошима на каву, а в результаті отримала оцінку, яка красномовно натякала на мої розумові здібності.
— Майя, ти взагалі читала методичку? — запитала викладачка, дивлячись на мою роботу так, ніби я принесла їй не проєкт, а результати археологічних розкопок у смітнику.
— Читала.
— Тоді поясни, чому ти використала три шрифти, які не поєднуються між собою, кислотно-зелений фон і фотографію кота в презентації про мінімалізм.
Я подивилася на кота. Він був красивий. Дуже красивий - рудий з білими лапками, І взагалі, якщо вже говорити про мінімалізм, то кіт займав лише двадцять відсотків площі слайда, що робило його цілком виправданим композиційним рішенням.
— Це концепція, — сказала я.
— Це провал концепції.
— Сміливий провал.
— Майя я не допущу вас до екзамену.
Світ на секунду зупинився.
Я навіть перестала дихати.
— Що?
— Перездача наступного тижня. Якщо не складете, матимете академічну заборгованість.
Наступний тиждень. Я мала наступний тиждень, щоб виправити своє життя, здати предмет, не втратити стипендію, і не стати баристою кав'ярні " Золоті вуса".
Телефон завібрував у кишені.
Данило: Нам треба поговорити.
Я заплющила очі.
Ні.
Будь ласка.
Не сьогодні.
Я ще не встигла пережити свій творчий крах.
Я завалила залік, посварилася з хлопцем, дізналася, що моя найкраща подруга спить із ним, і тепер розглядаю можливість стати бездомною, бо додому повертатися не хочу, а грошей на алкоголь у мене немає.
Життя прекрасне.
Особливо якщо ти студентка дизайну, яка три дні не спала, намагалася зробити презентацію в кольорах, що не викликають епілептичного нападу, і все одно отримала від викладачки вердикт, що її робота нагадує меню дешевої шаурми.
Я вважала, що це несправедливо.
Шаурма — прекрасна. Особливо о третій ночі.
— Майя, ви мене взагалі слухаєте?
Я підняла голову.
Переді мною стояла Галина Петрівна. Жінка, яка могла одним поглядом змусити студентів переглянути свої життєві цінності, сексуальну орієнтацію, кар'єрні плани й бажання існувати.
— Так.
— Що я сказала?
— Що дизайн має бути функціональним.
— Я сказала, що ваш дизайн має бути функціональним, а не нагадувати передсмертну записку людини, яка ненавидить кольори.
Я кивнула.
Справедливо. Не повністю, але справедливо.
— Ви не допущені до екзамену.
— Що?!
Мій голос прозвучав настільки голосно, що двоє студентів у коридорі повернулися до нас.
— Майя, не кричіть.
— Я не кричу! Я переживаю творчу кризу!
— Ви переживаєте академічну кризу.
— Це дискримінація творчих людей!
— Це незнання предмета.
Я схопила свою папку.
— Колись ви ще пошкодуєте, що не оцінили мій талант.
— Коли ви навчитеся правильно оформлювати макет, я, можливо, і пошкодую.
Я вийшла з кабінету, грюкнувши дверима. За секунду відчинила їх назад.
— А перездача коли?
— Наступного четверга.
— Дякую.
Знову грюкнула дверима.
Цього разу вже остаточно.
У коридорі я відкрила телефон і побачила сім повідомлень від Данила.
Данило: Май.
Данило: Ти де?
Данило: Треба поговорити.
Данило: Не ігноруй.
Данило: Я серйозно.
Данило: Майя.
Данило: Бляха, відповідай.
Я написала:
Я: Якщо ти хочеш сказати, що вагітний, то я не готова.
Він відповів за секунду.
Данило: Ти що несеш?
Я: А ти чого так нервуєш? Тест купити?
Данило: Майя, перестань.
Я: Я вже перестала. Навчання, стосунки, нормальна психіка — все перестала.
Я сунула телефон у кишеню й пішла до автомата з кавою. Кава там була настільки жахлива, що, здається, її варили з підошви викладачки Галина Петрівни, але коштувала двадцять п'ять гривень, а я була готова пити навіть воду з батареї.
Саме в цей момент мені зателефонувала Софія.
— Май, ти де?
— У місці, де мене ще не ненавидять.
— Нам треба поговорити.
Я повільно опустила стаканчик. О ні. О, тільки не це.
— Соф, якщо ти скажеш, що Данило гей, я навіть зрадію. Якщо скажеш, що він одружений, теж. Якщо скажеш, що він виявився рептилоїдом, я піду куплю йому корм. Але якщо ти зараз скажеш, що спала з ним, я…
— Май…
— Я що?
Мовчання. Довге. Таке довге, що я почула, як автомат із кавою всередині щось клацнув і помер.
— Це сталося один раз, — прошепотіла Софія.
Я дивилася на телефон. Потім на стаканчик. Потім на стіну.
— Один раз, — повторила я.
— Я не хотіла…
— Софіє, я зараз думаю.
— Май…
— Ні, серйозно. Я думаю. Просто мозок ще не завантажився. Там, знаєш, крутиться коліщатко.
Я зробила ковток кави. Вона була жахлива. Мій день був жахливий. Моя подруга була жахлива. Мій хлопець був жахливий. І я, здається, теж.
— Ви трахнулися, — сказала я нарешті. — А я тут три ночі сиділа й допомагала тобі робити презентацію з історії дизайну, бо ти плакала, що не встигаєш.
— Я знаю.
— Я навіть тобі піцу купила.
— Май, будь ласка…
— З ананасами! Я купила піцу з ананасами, хоча ненавиджу їх, бо ти любиш!
— Я не хотіла…
— А тепер я хочу вбити вас обох. Але в мене немає сил. І я не хочу сидіти за вбивство, бо в мене й так академічна заборгованість.
Я відключилася. П'ять секунд дивилася на екран. Потім написала Данилові:
Я: Ви з Софією тепер можете одружитися. Бажаю щасливого життя, повного зрад, поганого дизайну та венеричних захворювань.
Заблокувала його. Потім Софію. Потім відкрила банківський застосунок.
Баланс: 184 гривні 37 копійок.
Я подивилася на цифри.
— Ну, — сказала я сама собі. — Принаймні, я не вагітна.
І саме в цей момент над головою щось загуркотіло. Я підняла очі. З неба летів голуб. Прямо на мене. Я встигла сказати:
— Та пішов ти…
А потім голуб обісрав мені волосся.
Я вирішила піти додому пішки. Це було дурне рішення, враховуючи, що я жила на іншому кінці міста, ноги гуділи, а в кишені лежало сто вісімдесят чотири гривні, з яких двадцять п'ять я щойно витратила на каву, що мала смак розведеного горя. Але після того, як мене обісрав голуб, я не могла більше перебувати біля університету. Це було питання самоповаги.
Я йшла, слухаючи музику в одному навушнику, другий загубила ще вчора, і думала, чи не продати нирку. Не обидві. Одну. На нирковому ринку, мабуть, можна було отримати більше, ніж за мою презентацію.
На перехресті я зупинилася. Там стояв трамвай. Старовинний, кремово-червоний, з дерев'яними дверима, золотистими ручками й великими круглими фарами. Він виглядав так, ніби його витягли з листівки, яку продають туристам у сувенірних магазинах за сто гривень. На борту світилося:
КІНЦЕВА.
Я озирнулася. Вулиця була майже порожня. Дощ починав накрапати, асфальт блищав, а трамвай стояв із відчиненими дверима й виглядав напрочуд затишно.
— О, — сказала я. — Ну хоч транспорт не вирішив мене сьогодні добити.
Я зайшла. Всередині пахло деревом, старим лаком і чимось солодким, наче ванільними цукерками. Сидіння були оббиті темно-зеленим оксамитом. На стелі висіли лампи в латунних плафонах, а біля вікна стояла вазочка з живими квітами.
Я навіть не стала дивуватися. Мій мозок уже відмовлявся реагувати на будь-які події. На задньому сидінні сидів чоловік у довгому пальті й читав газету. Біля дверей дрімала бабуся з величезним капелюхом. Навпроти мене влаштувався хлопець із чорним волоссям, який виглядав так, ніби його щойно зняли з обкладинки якогось роману про проклятого принца. Я сіла біля вікна.
— До кінцевої? — запитав водій.
— Ага.
Він кивнув і закрив двері. Трамвай рушив. Я притулилася до скла й заплющила очі. Нарешті. П'ять хвилин спокою.
Можливо, навіть десять.
Можливо, я засну, прокинуся, і виявиться, що це все був сон. Я не завалила залік, Данило не зрадив мені із Софією, голуб не обрав мою голову для своїх біологічних потреб, а викладачка просто поставила мені чотири.
Хоча ні. Чотири — це фантастика.
Три.
Я погодилася б на три.
Трамвай тихо дзенькнув.
Я розплющила очі.
За вікном більше не було знайомих вулиць.
Спочатку я подумала, що ми просто повернули на якийсь незнайомий маршрут. Потім помітила, що будинки стали дивними. Вузькі, високі, із загостреними дахами, балконами, на яких росли квіти, і ліхтарями, що світилися не електричним, а якимось теплим золотим світлом.
— Перепрошую, — звернулася я до водія. — А ми куди їдемо?
Він не відповів. Я озирнулася на пасажирів. Бабуся спала. Хлопець із чорним волоссям читав книгу, на обкладинці якої був намальований дракон. Чоловік із газетою повільно опустив її. І я побачила його очі. Вони були вертикальними.
— Господи, — прошепотіла я.
Він усміхнувся. Я відсунулася до вікна.
— Ні. Ні-ні-ні. Я сьогодні не в тому настрої.
Трамвай проїхав повз площу, де стояв величезний фонтан. У повітрі над ним плавали світлячки, хоча було холодно. На тротуарі дівчина в довгій сукні сварилася з маленьким чоловічком, який мав зелену бороду й тримав у руках гігантську моркву. Я витягла телефон.Немає мережі. Звичайно.
— Водію! — крикнула я. — Я, здається, не туди їду!
Він повернув голову. І я завмерла. У нього не було обличчя. Тобто воно було, але замість очей і рота — гладка шкіра, наче хтось забув домалювати деталі. Я повільно опустила телефон.
— Добре, — сказала я. — Добре. Я просто хочу вийти.
Трамвай зупинився. Двері відчинилися. За ними була вузька вулиця, вимощена бруківкою. На фасадах будинків висіли вивіски незнайомими символами. Десь далеко дзвонили дзвони, а над дахами кружляли чорні птахи.
Я вийшла.
Трамвай дзенькнув і поїхав.
— Ей!
Я побігла за ним три кроки.
— Ви що, серйозно?!
Він зник за поворотом. Я стояла посеред чужої вулиці, з телефоном, у якому не було мережі, з розпатланим волоссям, плямою кави на рукаві й голубиними доказами на голові.
Мовчала. Потім повільно повернулася. На вітрині найближчої крамниці сидів кіт.
Рудий. З білими лапами. Той самий. Мій кіт із презентації. Він дивився на мене абсолютно безсоромно.
— Ти, — сказала я.
Кіт позіхнув.
— Ти що, теж сюди потрапив?
Він зіскочив із вітрини, підійшов до мене, обійшов навколо ніг і г
олосно нявкнув. Потім пішов вулицею. Озирнувся. Наче чекав. Я подивилася на небо.
— Якщо це сон, то я хочу, щоб він був нормальний. З драконами, магією і багатими, вродливими хлопцями. А не з котом, який мене переслідує. Кіт нявкнув вдруге.
— Та йду я, йду.
І я пішла за ним.
