— Якщо ти ще раз подивишся на телефон, я вирішу, що там освідчення, — заявила Софія, забираючи в мене з-під носа останню картоплину фрі. — Або погроза. Хоча, знаючи твого батька, це може бути одне й те саме.

Нік пирснув сміхом.

— Не смішно, — відказала я, перевернувши телефон екраном донизу.

— Звісно. Ти просто вже десять хвилин поводишся так, ніби тебе ведуть на страту, а не на літню практику.

— Для мене різниця не така вже й велика.

Сьогодні я мала вперше прийти на роботу до корпорації Валклор. Не як донька власника, яку проводять коридорами й показують важливим людям. Як практикантка. Зі своїм робочим місцем, завданнями й результатами, які мали оцінювати не за прізвищем.

Принаймні так я собі це уявляла.

— Ти ж сама цього хотіла, — нагадала Софія вже без усмішки. — Довести, що можеш усе сама.

— Саме тому я й нервую.

Вона нахилилася ближче.

— Жанно, ти боїшся не того, що не впораєшся. Ти боїшся, що він знову знайде спосіб пояснити твій успіх своїми заслугами, а невдачу — твоєю неспроможністю.

Я замовкла.

Софія мала огидну звичку говорити правду саме тоді, коли я найбільше хотіла її не чути.

Мій телефон завібрував.

Батько:О 9:00 будь у моєму кабінеті. Не запізнюйся.

Я глянула на годинник. 8:21.

— Ну що? — запитав Нік. — Батьківське благословення?

— Ні. Наказ про явку.

— Романтика, — зітхнув він. — У вашій родині, мабуть, навіть «добрий ранок» звучить як попередження про звільнення.

Я засміялася, але сміх швидко згас. Бо вони жартували, а я вже відчувала знайоме напруження в плечах. Так тіло реагувало на батька раніше, ніж я встигала переконати себе, що нічого не боюся.

Я не хотіла його боятися.

Я хотіла, щоб він хоча б раз подивився на мене й побачив не проблему, яку потрібно контролювати, а людину, яка здатна сама вирішувати, ким бути.

О дев’ятій без двох хвилин я переступила поріг корпорації Валклор.

І вже за хвилину зрозуміла: легко не буде.

— Ви запізнилися.

Філіп Валклор не підвів голови від документів.

Я зупинилася перед його столом і подивилася на годинник над дверима.

— Зараз 8:58.

— Я вмію визначати час, Жанно.

— Тоді, можливо, ви також помітили, що я прийшла раніше.

Він нарешті підняв погляд.

Саме цей погляд я знала найкраще: спокійний, холодний, уважний до кожної дрібниці. Погляд чоловіка, який звик, що люди виправдовуються ще до того, як він поставить запитання.

— У моїй компанії не сперечаються через дві хвилини.

— А в моїй голові вже починають, коли мені наказують мовчати.

На обличчі батька нічого не змінилося, але я помітила, як він повільно відклав ручку.

Чудово. Перші тридцять секунд — і я вже випробовувала його терпіння.

— Сідай.

Я сіла, не зводячи з нього очей.

— Ти тут на практиці, — почав він. — Це означає, що працюватимеш за тими самими правилами, що й інші. Жодних особливих привілеїв. Жодних запізнень. Усі завдання виконуються вчасно. Про проблеми доповідаєш керівникові, а не намагаєшся самостійно виправляти те, чого не розумієш.

— Звучить справедливо.

— Я не закінчив. Ти не втручаєшся в рішення керівництва, не використовуєш моє ім’я, щоб отримати бажане, і не обговорюєш внутрішні справи компанії за її межами.

— Ще щось? Мені дихати за попереднім погодженням?

— Якщо це заважатиме роботі — обговоримо.

Я мало не розсміялася. Не тому, що було смішно. Просто іноді сарказм — єдине, що не дає тобі показати, наскільки сильно тебе зачепили.

— Ти хочеш, щоб я працювала як усі, — сказала я. — Але водночас збираєшся контролювати кожен мій крок.

— Я хочу, щоб ти зрозуміла, як влаштований реальний світ.

— Ні. Ти хочеш, щоб я зрозуміла, як влаштований твій світ. Тут є різниця.

Він відкинувся на спинку крісла.

— Ти прийшла сюди, щоб працювати чи доводити мені свою незалежність?

Запитання влучило точніше, ніж я хотіла б визнати.

Бо відповідь була неприємною: і те, й інше.

Я хотіла навчитися працювати. Хотіла помилятися, виправляти власні помилки, заслужити повагу людей, які не знали мого прізвища. Але десь глибоко всередині я все ще чекала, що батько бодай раз скаже: Я в тебе вірю.

І ненавиділа себе за те, що досі цього чекала.

— Я прийшла довести, що заслуговую бути тут, — відповіла я.

— Тоді доведи.

Він натиснув кнопку селектора.

— Натане, принеси справу щодо угоди з «Вольф Інвестментс». Ту, що залишили в архіві.

За кілька хвилин на столі переді мною лежала товста папка. Деякі документи пожовкли, інші були роздруковані значно пізніше. Між сторінками виднілися закладки, нотатки й копії листування.

Я перегорнула перші аркуші.

— Що саме потрібно зробити?

— Перевірити угоду, відновити послідовність подій і підготувати звіт про невідповідності.

— За який період?

— Дванадцять років.

Я повільно підняла голову.

— Дванадцять років корпоративної історії — і скільки в мене часу?

— До кінця тижня.

— Це не завдання для практикантки. Це робота для цілої команди.

— Ціла команда вже відмовилася.

Отже, ось воно. Не практика. Не шанс. Покарання за те, що я посміла говорити з ним як із рівним.

— Ти спеціально даєш мені справу, яку ніхто не хоче брати.

— Я даю тобі можливість показати, на що ти здатна.

— Ні, тату. Ти даєш мені можливість провалитися так, щоб потім сказати: «Я ж попереджав».

На мить у його очах промайнуло щось гостре, майже особисте. Але він одразу приховав це за звичною холодністю.

— Якщо ти вже вирішила, що не впораєшся, двері там.

Я стиснула край папки.

Ось що він ніколи не розумів: я могла пережити невдачу. Могла визнати, що чогось не знаю. Але не могла більше дозволяти йому вирішувати за мене, скільки я варта.

— Я підготую звіт до п’ятниці.

— Тоді можеш іти.

Я підвелася, забрала папку й уже взялася за ручку дверей, коли почула його голос:

— І, Жанно… Не намагайся грати в детектива. Якщо документи неповні, зафіксуй це. Не шукай того, чого немає.

Я обернулася.

— А якщо воно там є, просто хтось дуже постарався це приховати?

Батько дивився на мене кілька секунд.

— Тоді тим більше не шукай.

Я вийшла, не відповівши.

На робочому місці мене чекала дівчина з бездоганно рівною спиною й виразом обличчя, який натякав, що вона вже встигла оцінити мене — і не надто високо.

— Жанна Валклор? — запитала вона.

— Залежить від того, хто питає.

— Ізабель Моро. Ми працюватимемо в одному відділі.

Її погляд ковзнув до папки в моїх руках.

— Ого. Архівна угода з «Вольф Інвестментс». Співчуваю.

— Вона настільки жахлива?

— Вона настільки незручна, — уточнила Ізабель. — Кілька людей намагалися розібратися з нею раніше. Ніхто не завершив роботу.

— Чому?

— Тому що в документах бракує частини матеріалів. А ті, що залишилися, суперечать одне одному.

Я поклала папку на стіл.

— Тоді почну з того, що є.

Ізабель ледь помітно всміхнулася.

— Подивимося, як довго ти протримаєшся.

Я не стала відповідати. Відкрила папку й почала переглядати документи, змушуючи себе зосередитися на датах, сумах і підписах, а не на голосі батька, який досі лунав у голові.

Перші двадцять сторінок здавалися звичайною корпоративною рутиною. Потім я знайшла службову примітку, затиснуту між двома копіями договору.

Перевірити оригінал. Копії не відповідають підписаній версії.

Нижче стояла дата — за три дні до остаточного підписання угоди.

А ще нижче — прізвище людини, яка залишила примітку.

Максим Вольф.

Батько Адріана Вольфа.

Я ще не знала, хто такий Адріан і чому колись почута історія про родину Вольфів могла мати значення для мене. Але вперше за цей ранок відчула не злість, не тривогу й навіть не бажання щось довести.

Я відчула цікавість.

І, судячи з того, як різко зачинилися двері батькового кабінету в кінці коридору, саме цього мені й не варто було відчувати.

— Ще раз підвищиш на мене голос, — процідила Ізабель, — і я зроблю все, щоб тебе звідси прибрали.

Я повільно підвелася, відсунувши стілець.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно. Не забувай, хто ти тут. Без прізвища Валклор ти була б звичайною практиканткою, якій ніхто не зобов’язаний щось пояснювати.

У грудях спалахнуло так різко, що на мить мені забракло повітря. Вона могла критикувати мою роботу. Могла сумніватися в моїх здібностях. Але я більше не збиралася мовчки ковтати приниження лише тому, що хтось вирішив перевірити, скільки я витримаю.

— А ти не забувай, що теж не власниця цієї компанії, — відрізала я. — І якщо вважаєш, що можеш принижувати колег, тиснути на них і погрожувати через те, що тобі не подобається їхня робота, я зафіксую кожен такий випадок і передам його нашому керівникові. З конкретними прикладами, датами й свідками.

— Ти мені погрожуєш?

— Ні. Я пояснюю, що буде далі, якщо ти не припиниш.

Я зробила крок до неї, відчуваючи, як тремтять пальці, і сховала руки в кишені, щоб вона цього не помітила.

— Я прийшла сюди працювати, Ізабель. Не воювати з тобою за право сидіти за цим столом. Але вдруге дозволяти тобі розмовляти зі мною в такому тоні я не збираюся. Тож або ми поводимося професійно, або цю розмову продовжимо вже в присутності керівника. Ти мене зрозуміла?

Ізабель на секунду замовкла. Її погляд ковзнув до колег, які старанно вдавали, що нічого не чули.

— Ти ще пошкодуєш, Валклор.

— Можливо, — відповіла я, хоча серце калатало так, ніби я щойно пробігла кілька поверхів сходами. — Але принаймні це буде через мої рішення, а не через те, що я дозволила комусь вирішувати за мене.

Я ще не встигла сісти, коли двері кабінету наприкінці коридору відчинилися.

— Жанно. Ізабель. До мене. Негайно.

Голос Філіпа Валклора змусив увесь відділ завмерти. Навіть ті, хто до останньої секунди вдавав, що не чув нашої суперечки, раптом знайшли надзвичайно важливі справи на своїх моніторах.

Я повільно заплющила очі.

Чудово. Просто чудово.

Батько все чув.

І, судячи з його обличчя, коли я переступила поріг кабінету слідом за Ізабель, він не збирався робити вигляд, що нічого не сталося.

— Двері зачиніть, — наказав він.

Ізабель одразу виконала прохання. Я залишилася біля дверей, схрестивши руки на грудях. Усередині все ще кипів гнів, але тепер до нього домішувалося дещо значно гірше — знайоме відчуття, ніби мене знову викликали до директорського кабінету, де за мене вже все вирішили.

Філіп вийшов з-за столу й зупинився навпроти нас.

— Хто пояснить, що щойно відбувалося у відділі?

— Пане Валклоре, я лише намагалася пояснити вашій доньці, як правильно працювати з документами, — першою заговорила Ізабель. Її голос одразу став м’якшим, майже бездоганно ввічливим. — Але вона сприйняла мої зауваження особисто й почала підвищувати голос. Потім заявила, що поскаржиться керівництву.

Я ледь не пирснула.

Ще хвилину тому ця дівчина була готова знищити мене одним поглядом, а тепер говорила так, ніби прийшла сюди вручити премію за зразкову поведінку.

— Цікаво, — промовив батько. — А що стало причиною суперечки?

Ізабель на мить затнулася.

— Непорозуміння через робочі процеси.

— Неправда, — відразу сказала я.

Філіп перевів на мене погляд.

— Я ще не просив тебе коментувати.

Звісно. Як я могла забути?

Я стиснула щелепи й замовкла, хоча кожна клітина мого тіла вимагала відповісти. Батько завжди вмів одним реченням повернути мене в стан, у якому я почувалася маленькою дівчинкою, що мусить чекати дозволу навіть на власну думку.

— Ізабель, — продовжив він, — ви звинувачували Жанну в тому, що вона отримує особливе ставлення через своє прізвище?

Дівчина зблідла ледь помітно, але я це помітила.

— Я не зовсім так висловилася.

— Тоді як саме?

— Я лише сказала, що їй варто бути готовою до підвищених вимог. Адже вона донька власника компанії, і її роботу оцінюватимуть особливо уважно.

— А про те, що без прізвища Валклор її ніхто не сприймав би серйозно, ви теж говорили з міркувань професійної етики?

У кабінеті запала тиша.

Я повільно повернула голову до батька.

Він чув не лише останню частину нашої розмови.

Він чув усе.

Ізабель опустила очі.

— Я не хотіла її образити.

— Намір не скасовує наслідків, — холодно відповів Філіп. — Ви працюєте в корпорації, де професіоналізм визначається результатами, а не особистим ставленням до колег. Якщо у вас є претензії до роботи Жанни, ви викладаєте їх конкретно й аргументовано. Якщо ж ви дозволяєте собі особисті випади, це вже питання дисципліни.

Я дивилася на батька й не могла зрозуміти, що відчуваю.

Полегшення?

Задоволення від того, що він почув правду?

Чи образу, бо мені знову довелося опинитися в його кабінеті, щоб хтось нарешті визнав: зі мною теж не можна поводитися як заманеться?

— Я зрозуміла, пане Валклоре, — тихо відповіла Ізабель.

— Сподіваюся. Ви можете повернутися до роботи. І надалі очікую від вас професійної поведінки. Якщо подібна ситуація повториться, ми розглянемо питання відповідно до внутрішніх правил компанії.

Ізабель кивнула й попрямувала до дверей.

Проходячи повз мене, вона на секунду затримала погляд. У її очах більше не було колишньої впевненості, але й вибачення я там не побачила.

Лише обіцянку, що вона цього не забуде.

Двері зачинилися.

Ми залишилися вдвох.

— Сідай, Жанно.

— Я постою.

Батько повільно повернувся до столу.

— Як хочеш.

Він узяв зі стільниці ручку, покрутив її між пальцями й нарешті подивився на мене.

— Ти вважаєш, що правильно вчинила?

— Так.

— Навіть попри те, що весь відділ чув твою суперечку?

— А що я мала зробити? Усміхнутися, подякувати за образи й попросити ще?

— Ти могла зберегти спокій.

Я гірко всміхнулася.

— Звичайно. Я завжди можу зберегти спокій. Особливо коли людина намагається довести мені, що я нічого не варта без твого прізвища.

— Ти дозволила їй вивести себе з рівноваги.

— А ти зараз серйозно? — Я відчула, як голос мимоволі підвищується. — Вона принижувала мене перед усім відділом, а ти говориш про мою рівновагу?

— Я говорю про те, як ти реагуєш на конфлікт. У цій компанії тобі доведеться зіткнутися з людьми, які не бажатимуть тобі успіху. Ти не можеш щоразу відповідати емоціями.

— А ти не можеш щоразу поводитися так, ніби емоції роблять мене слабкою!

Мої слова вдарили об стіни кабінету й повисли між нами.

Батько завмер.

Я теж замовкла, усвідомивши, що сказала більше, ніж збиралася.

Але відступати вже не хотілося.

— Ти хочеш, щоб я працювала як усі, — продовжила я тихіше. — Щоб сама розв'язувала проблеми, не користувалася твоїм ім’ям і доводила, що заслуговую на своє місце. Я це прийняла. Але щойно я захищаю себе, ти одразу пояснюєш мені, що зробила не так.

— Я не караю тебе за те, що ти захищаєш себе.

— Ні. Ти просто завжди знаходиш щось, що я могла зробити краще.

На мить мені здалося, що він відповість одразу. Скаже, що я перебільшую, що світ не зобов’язаний бути до мене добрим, що я маю навчитися витримувати тиск.

Я знала цей сценарій напам’ять.

Але батько несподівано відклав ручку.

— Я викликав вас обох не для того, щоб покарати тебе, Жанно.

Я недовірливо подивилася на нього.

— Тоді навіщо?

— Тому що ти маєш зрозуміти одну річ. У цій компанії на тебе дивитимуться уважніше, ніж на інших. Дехто намагатиметься використати твоє прізвище проти тебе. Інші — наблизитися до тебе заради власної вигоди. І якщо ти дозволиш кожному з них визначати, хто ти є, ти ніколи не зможеш працювати тут незалежно від мене.

Я відчула, як гнів усередині поволі змінюється чимось важчим.

— То, може, ти нарешті дозволиш мені самій розбиратися з такими людьми?

Він довго дивився на мене.

— Я щойно це зробив.

— Ні. Ти викликав нас до свого кабінету й вирішив конфлікт за мене.

— Я втрутився, коли ситуація почала заважати роботі відділу.

— Звісно. Роботі відділу.

Я відвела погляд, бо раптом відчула, як печуть очі. Не хотіла плакати. Не перед ним. Не через те, що мені знову забракло кількох простих слів від власного батька.

Я бачу, як ти стараєшся.

Я знаю, що тобі нелегко.

Я вірю в тебе.

Нічого з цього він не сказав.

— Ти можеш повертатися до роботи, — промовив Філіп. — І ще одне. Не дозволяй особистим конфліктам відволікати тебе від завдання. У тебе є час до п’ятниці.

Я кивнула.

— Не хвилюйся. Я не збираюся тебе розчаровувати.

— Жанно…

— Що?

Він затримав на мені погляд, наче хотів щось додати. Але зрештою лише похитав головою.

— Нічого. Іди працюй.

Я вийшла з кабінету, не озираючись.

У коридорі я зупинилася біля вікна й зробила глибокий вдих. Руки вже не тремтіли, але всередині залишилося неприємне відчуття порожнечі.

Я отримала те, чого хотіла: Ізабель поставили на місце. Батько почув правду. Мені не довелося просити його про допомогу.

І все одно я почувалася так, ніби програла.

Бо найбільше я хотіла не перемогти в суперечці.

Я хотіла, щоб він хоча б раз став на мій бік не тому, що це його компанія, а тому, що я — його донька.

— Ти жива?

Я здригнулася й повернула голову.

Софія, звісно, не могла стояти поруч зі мною в офісі, адже навчалася в іншому місці. Натомість переді мною знову з’явився Адріан Вольф, тримаючи в руках стаканчик кави.

— Що ти тут робиш? — запитала я.

— Приніс документи керівникові. А потім почув, що в кабінеті твого батька сьогодні проводять відкриті слухання.

— Дуже смішно.

— Я старався.

Він простягнув мені каву.

Я підозріло подивилася на стаканчик.

— Що це?

— Кава.

— Я бачу. Чому ти її мені даєш?

— Бо в тебе такий вигляд, ніби ти зараз або когось удариш, або розплачешся. Я вирішив, що кава — найбезпечніший варіант.

Я хотіла відмовитися. Сказати, що не потребую його допомоги, що він мені ніхто й що взагалі не повинна пояснювати незнайомцям, як почуваюся.

Але рука сама потягнулася до стаканчика.

— Дякую, — буркнула я.

— Не за що, Валклор.

— Жанна.

— Що?

— Мене звати Жанна. Якщо вже вирішив зі мною спілкуватися, можеш не називати мене прізвищем.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Домовилися, Жанно.

Чомусь від того, як він вимовив моє ім’я, у мене перехопило подих. Зовсім трохи. Настільки незначно, що я могла б списати це на втому.

Я відпила каву й одразу пошкодувала: вона була гарячою.

Адріан тихо засміявся.

— Що? — роздратовано запитала я.

— Нічого. Просто тепер я знаю, що ти не безстрашна.

Я звузила очі.

— А ти не такий розумний, як тобі здається.

— Можливо. Але я принаймні не погрожую звільненням людям, яких не можу звільнити.

— Ти ще довго збираєшся згадувати це?

— Залежить від того, скільки разів ти даватимеш мені привід.

Я похитала головою й рушила до свого столу.

— Ти нестерпний.

— Мені це вже казали.

— Не дивуюся.

Я майже усміхнулася. Майже.

Але коли я сіла й знову відкрила папку з угодою «Вольф Інвестментс», усмішка зникла.

На останній сторінці, яку я ще не встигла перевірити, була прикріплена копія внутрішнього листа. Я пробігла очима перші рядки, а тоді завмерла.

Лист був адресований Філіпу Валклору.

Відправник — Максим Вольф.

А в останньому абзаці стояло речення, від якого в мене похололи пальці:

«Якщо оригінал договору колись знайдуть, ви чудово розумієте, що відповідальність нестимете не лише ви».

Я перечитала рядок ще раз.

Потім підняла очі й побачила Адріана, який саме збирався йти.

Він зустрівся зі мною поглядом.

І вперше за весь день його усмішка зникла повністю.

Він знав про цей лист.

А може, прийшов сюди саме заради нього.

І раптом я зрозуміла: найнебезпечніша людина в цій компанії могла щойно запропонувати мені каву.

Я перечитала лист утретє.

«Якщо оригінал договору колись знайдуть, ви чудово розумієте, що відповідальність нестимете не лише ви».

Підпис Максима Вольфа стояв унизу сторінки. Поряд була дата — дванадцять років тому. Саме тоді угода між двома родинами почала руйнуватися, а компанія Вольфів опинилася на межі фінансового краху.

Я повільно підняла очі.

Адріан усе ще стояв біля проходу.

Він більше не усміхався.

— Ти щось знайшла? — запитав він.

Надто швидко. Надто невимушено. Наче запитання було випадковим, хоча його погляд уже втретє повертався до аркуша в моїх руках.

Я прикрила лист іншими документами.

— А чому тебе це цікавить?

— Тому що ти дивишся на папір так, ніби щойно знайшла там власний вирок.

— Може, так і є.

— Тоді я б на твоєму місці не залишав його без нагляду.

Я завмерла.

— Що ти сказав?

Адріан на мить замовк. Усього на мить, але цього вистачило, щоб я помітила: він зрозумів, що бовкнув зайве.

— Я сказав, що старі корпоративні документи краще не залишати відкритими. Особливо якщо вони стосуються угод такого рівня.

— Звідки ти знаєш, що це угода такого рівня? Ти навіть не бачив, що я читаю.

Його щелепа ледь помітно напружилася.

— Я працюю у відділі стратегічного розвитку, Жанно. Я вмію впізнавати важливі документи.

— А я думала, стажерам доручають презентації й нескінченні таблиці.

— Ти здивуєшся, скільки цікавого можна дізнатися, якщо правильно ставити запитання.

— Наприклад, про угоди дванадцятирічної давнини?

Він не відповів одразу.

І саме ця пауза змусила мене насторожитися ще сильніше.

— Ти знаєш про угоду з «Вольф Інвестментс»? — запитала я.

— Знаю, що вона існувала.

— І знаєш, чому її документи зникли з архіву?

— А вони зникли?

Я відчула холодок уздовж спини.

Він запитав це надто майстерно. Без здивування, без зайвої цікавості. Так запитують люди, які хочуть, щоб співрозмовник сам розповів їм те, чого вони ще не знають.

Я відкинулася на спинку стільця.

— Ти щойно попередив мене, що документи не варто залишати без нагляду. А тепер удаєш, ніби не знаєш, що з ними щось не так.

— Я ніде не казав, що знаю про зниклі документи.

— Ти щойно сказав, що вони можуть бути важливими.

— Це не одне й те саме.

Він мав рацію. І це дратувало найбільше.

Я не могла звинуватити його в брехні, бо він ретельно добирав кожне слово. Але що довше ми розмовляли, то сильніше мені здавалося, що він не відповідає на мої запитання — він перевіряє, скільки я знаю.

Я вирішила перевірити його у відповідь.

— У листі згадується твій батько.

Адріан завмер.

Цього разу реакцію неможливо було пояснити випадковістю. Його пальці, якими він досі крутив картонну кришечку від кави, стиснулися. Погляд миттєво опустився до папки, а тоді повернувся до мене.

— Що саме там написано?

Ось воно.

Не «чому ти читаєш лист мого батька?».

Не «який лист?».

Не навіть «про що ви говорите?».

Що саме там написано?

Наче він уже знав, що лист існує. Наче боявся не самого факту, а конкретних слів усередині.

Я повільно посунула аркуш глибше в папку.

— Тепер я не впевнена, що хочу тобі розповідати.

— Жанно, це може бути важливо.

— Для кого?

Він подивився мені просто в очі.

— Для всіх, хто має стосунок до тієї угоди.

— Тобто для тебе?

— Я не казав цього.

— Ти взагалі багато чого не кажеш, Адріане.

Його обличчя стало непроникним.

На секунду між нами зникло все: і його жарти, і моя роздратованість, і та дивна легкість, з якою він кілька хвилин тому стояв поруч. Залишилися тільки двоє людей, кожен із яких намагався вгадати, що приховує інший.

— Ти завжди підозрюєш людей, які намагаються тобі допомогти? — тихо запитав він.

— Ні. Тільки тих, хто пропонує допомогу, а потім ставить запитання про документи, яких не мав бачити.

— Я не бачив твого листа.

— Але знав, що він може бути важливим.

— Я багато чого знаю, Жанно.

— Це я вже помітила.

Він нахилився трохи ближче, спираючись долонею на край столу. Не настільки, щоб порушити мої межі, але достатньо, щоб я відчула його присутність гостріше, ніж хотіла.

— Тоді ось тобі одна порада. Не роби поспішних висновків про людей, яких щойно зустріла.

Я не відвела погляду.

— А ось тобі моя. Не давай мені причин сумніватися в тобі.

Ми дивилися одне на одного ще кілька секунд.

Потім він випростався.

— Побачимося, Жанно.

— Не сумніваюся.

Адріан пішов, не озирнувшись.

Я провела його поглядом, а тоді одразу відкрила внутрішню систему документів корпорації. Якщо він справді просто цікавий стажер, мої підозри нічого не дадуть. Але якщо він прийшов сюди з певною метою, я мала хоча б зрозуміти, що саме він приховує.

Я ввела назву угоди в пошук.

Результатів було мало. Кілька старих записів, два звіти й посилання на архівну справу, доступ до якої вимагав дозволу керівника.

Я відкрила список працівників, залучених до історичного проєкту.

Максим Вольф. Філіп Валклор. Річард Гант.

І ще один запис — ім’я співробітника, який переглядав електронну копію справи сьогодні вранці.

Адріан Вольф.

Я відчула, як у животі все стислося.

Час доступу: 8:12.

За сорок шість хвилин до того, як я вперше переступила поріг корпорації.

Він не просто знав про стару угоду.

Він шукав її ще до нашої зустрічі.

Я відкинулася на стілець, намагаючись скласти докупи всі деталі. Його реакцію на прізвище Вольф. Його погляд на мою папку. Запитання про лист. Попередження, що документи не варто залишати без нагляду.

Можливо, Адріан справді хотів допомогти.

А можливо, він прийшов сюди не заради роботи, не заради досвіду й навіть не заради кар’єри.

Можливо, він шукав щось, що моя родина приховувала дванадцять років.

Я закрила сторінку, щойно почула кроки за спиною.

То був Натан Кроуфорд, помічник батька. Він поклав на мій стіл ще одну папку.

— Пане Валклор просив передати вам додаткові матеріали щодо угоди. Сказав, що вони можуть знадобитися для звіту.

— Додаткові матеріали? Звідки вони взялися?

Натан кинув швидкий погляд на документи в моїх руках.

— Їх знайшли в особистому архіві вашого батька.

— А чому він не передав їх одразу?

— Цього він не пояснив.

Він уже збирався йти, коли я зупинила його:

— Натанe, можна запитати?

— Звісно.

— Адріан Вольф давно працює в компанії?

Помічник батька не відповів відразу. І ця коротка затримка була вже другою за сьогодні, яку я не могла не помітити.

— Ні, — нарешті сказав він. — Він приєднався до нас нещодавно.

— Хто його рекомендував?

— Його кандидатуру погодили через відділ стратегічного розвитку.

— Це я розумію. Я запитала, хто саме його рекомендував.

Натан поправив манжет сорочки.

— Вам краще обговорити це з батьком.

І пішов.

Я залишилася сама з двома папками, старим листом і дедалі сильнішим відчуттям, що випадковостей у цій історії значно менше, ніж мені хотілося б.

Адріан Вольф отримав доступ до угоди ще до мого приходу.

Його батько залишив попередження Філіпу Валклору.

Мій батько доручив мені розібрати справу, а потім окремо попередив не шукати того, чого немає.

Я повільно відкрила нову папку.

На першій сторінці стояв штамп: «Обмежений доступ. Особистий архів Ф. Валклора».

На другій — список додатків до оригінального договору.

А на третій сторінці хтось чорним маркером перекреслив ім’я одного з підписантів.

Не закреслив дату. Не приховав суму. Не знищив документ.

Перекреслив лише ім’я.

Я піднесла аркуш ближче до світла, намагаючись розгледіти літери під чорнилом.

І тоді зрозуміла, що це ім’я починається на ту саму літеру, що й моє.

В.

У цю мить телефон завібрував.

Повідомлення з невідомого номера:

«Якщо хочеш дізнатися правду про угоду, не довіряй Адріану Вольфу. Він прийшов у Валклор не випадково».

Я перечитала повідомлення двічі.

Потім підняла голову й подивилася крізь скляну перегородку в бік відділу стратегічного розвитку.

Адріан стояв біля свого столу, розмовляючи з керівником. Наче звичайний стажер. Наче його нічого не турбувало.

І саме в цю мить він повернув голову.

Наші погляди зустрілися.

Він не усміхнувся.

Лише ледь помітно похитав головою — так, ніби без слів просив мене не робити того, що я вже збиралася зробити.

Я опустила очі на телефон.

Потім знову подивилася на нього.

І вперше від початку практики подумала, що батько, можливо, мав рацію лише в одному: мені справді не варто було шукати того, чого нібито не існувало.

Бо тепер я вже не могла зупинитися.

А Адріан Вольф, схоже, знав про це раніше за мене.

Я знову подивилася на історичний запис у корпоративній системі.

Адріан Вольф. Доступ до справи: 8:12.

За сорок шість хвилин до мого приходу.

Я зробила знімок екрана й записала час у блокнот. Якщо він мав дозвіл працювати з архівом, це ще нічого не доводило. Але я хотіла знати, хто саме його надав.

— Жанно?

Біля столу стояв Натан Кроуфорд, помічник батька. Він поклав переді мною нову папку.

— Пан Валклор просив передати додаткові матеріали до угоди з «Вольф Інвестментс». Вони знайшлися в його особистому архіві.

— Чому їх не було в основній справі?

— Цього він не пояснив.

Я відкрила папку. На першій сторінці стояв штамп: «Обмежений доступ. Особистий архів Ф. Валклора».

— Натане, хто рекомендував Адріана Вольфа на практику?

Помічник на мить затримав погляд на мені.

— Його кандидатуру погодив відділ стратегічного розвитку.

— Я запитала, хто рекомендував.

— Це питання краще поставити вашому батькові.

Він пішов, залишивши мене з відчуттям, що сьогодні всі в корпорації раптом розучилися відповідати прямо.

Я повернулася до документів.

У переліку додатків до договору значився оригінал, якого не було в архіві. Поряд стояла примітка про зміну одного з підписантів. Саме ім’я було перекреслене чорним маркером.

Піднесла аркуш до світла, намагаючись розібрати літери.

В.

Далі чорнило розпливалося, але цього вистачило, щоб я насупилася. Угода стосувалася двох родин, проте хтось навмисно приховав ім’я людини, яка могла змінити всю її історію.

Телефон завібрував.

Повідомлення з невідомого номера:

«Якщо хочеш дізнатися правду про угоду, не довіряй Адріану Вольфу. Він прийшов у Валклор не випадково».

Я перечитала текст, зробила знімок екрана й поклала телефон поруч із папкою.

Жодного підпису. Жодного пояснення. Лише попередження, яке могло бути як правдою, так і спробою змусити мене підозрювати не ту людину.

Я підвела очі.

Адріан стояв біля свого столу й розмовляв із керівником. Наче звичайний стажер, який обговорює робочі завдання. Та коли він помітив мій погляд, його обличчя змінилося.

Він коротко глянув на папку переді мною, а тоді похитав головою.

Не усміхнувся. Не підійшов. Просто повернувся до розмови.

Я стиснула телефон у долоні.

Тепер у мене були три речі: зниклий оригінал договору, ім’я, яке хтось намагався приховати, і попередження про хлопця, який уже встиг викликати в мене надто багато запитань.

Я не збиралася вірити анонімним повідомленням. Але й удавати, що нічого не сталося, не могла.

Тому відкрила нову сторінку блокнота й написала одне ім’я:

Адріан Вольф.

Підкреслила його один раз.

А потім додала:

З’ясувати, хто надав йому доступ до архіву.

Це було перше завдання за сьогодні, яке я поставила собі сама.