Раді Вас бачити!

Темрява не зникає – вона стискається. Не гучно. Без ривка. Просто повітря раптом стає глибшим. Тихішим. Занадто чітким. Якщо це вхід – то я вже там. Якщо кінець – то вже пізно питати.

Дихання.

Не моє.

Я стою на вулиці. Асфальт гладкий, стерильний, ніби ще не експлуатований. Жодної тріщини, жодної плями, навіть пилюки – як у цифровій вітрині. Будинки обабіч – однакові. Бежеві, тихі, правильні. Але жодного номера, жодної таблички. Світ тут не ідентифікує себе.

Навіть тіні не змінюються.

Поруч хтось зітхає. Жінка з коротким волоссям і порожніми долонями. Стоїть рівно. Не обертається. Трохи далі – хлопець із сигаретою. Як він її сюди проніс, цікаво.

– Ми вже всередині? – кидає він у повітря.

Я переводжу погляд на дім попереду.

Серед усіх – тільки він здається… справжнім. Решта – як намальовані.

Секунда тиші.

– То як, коп, – подає голос жінка, – ми для тебе просто «матеріал», чи по іменах будемо?

Я повільно повертаюсь. Очі у неї темні, прямі. Голос спокійний, але зуби за словами відчуваються. Вона не грає в чемність.

– Це коротка подорож. Імена тут ні до чого, – кажу.

Вона стиха хмикає.

– Спокійно, – втручається хлопець. – Я – Міренс. Вона – Ніеллі. Можеш казати Міре і Ніе. І не парся – ми тебе теж не в захваті бачити.

Я мовчу. Він чекає.

– Валкор. – Ну, добре, Вал… – Валкор, – повторюю. – Єс, єс. Валкор. План, шеф? – Через кисневе голодування мозку – провали. Пам’ять не суцільна, не лінійна. Якщо порушимо логіку – можемо згоріти разом із ним. Тому – з самого початку. Повільно. Уривками. Дитинство. Ніеллі свиснула. Глухо.

– Це ще й із прологом, ага.

Ми рушили вперед. Повільно. Кожен крок – як по м’якому воску. Повітря гусне. Будинок ближчає, але не стає чіткішим.

Сходи зношені. Підфарбовані, але з тріщинами – ніби хтось пробував щось приховати, але не надто старався.

На порозі – пара дитячих черевиків. Один перевернутий. Маленький. Зі шнурками в бантик. Поруч – гумова кулька. Та, що пищить, коли її стиснути. Вона нерухома, але звук чується – ніби її щойно кинули.

– У нього було дитинство, – каже Міренс. Не питає. Констатує. У голосі не насмішка. Але й не співчуття. Я дивлюсь на двері. Вони трохи прочинені. У темряві – силует. Фігура. Висока. Струнка. Обличчя не видно, світло не торкається його. Тільки обриси. Як чорнильна пляма на чужому фото.

– Батько, – шепоче Ніе. Я не відповідаю.

Ми не можемо взаємодіяти. Поки що ми – просто глядачі. Просто свідомості, що рухаються слідом за чужими слідами.

Кімната тиха. Стіни пожовклі. Шпалери з цирковими звірятами – потьмянілі, як після нічного поту. На підлозі – коробка з іграшками. Все на своїх місцях. Занадто чисто для звичайного дня.

Удар. Ляскіт шкіри об м’ясо. Тиша.

– Я ж просив тебе, – каже голос. Глухий, низький. Ми не бачимо його обличчя, тільки спину. Міцна. Виправлена. Рука ще трохи смикається – чи то від гніву, чи задоволення. На підлозі – хлопчик. Мовчки закриває обличчя руками. Йому років шість. Сорочка вишита – не по зросту. Він не плаче. Тільки дихає. Рівно. Як вивчене правило.

– Ти знову розкидав. – Вибач, тату, – тихо. – І зламав клоуна. Твоя мати хоч і сука, але ляльку вона тобі купила не для цього. – Я… я не хотів. – Не хотів? А ти знаєш, де б ти був, якби не я? У притулку. У смітті, як вона тебе й залишила. – Пробач… я буду обережний… обіцяю…

– Ну от. Умієш же. Гарний хлопчик.

Чоловік встає. Звук кроків. Посуд гримить на кухні. Він щось варить. Може, сніданок. Може, туман.

Хлопчик сидить. Потім раптом підривається й вибігає з кімнати – крізь нас. Ми – тіні, він не бачить.

– Цирк, – хмикнув Міренс, розглядаючи іграшки на полицях. – Ти ж казав – маніяк. А тут клоуни.

– Він сам виступав. Пізніше, – сказала Ніеллі. – Дитячі образи залишаються глибоко. Навіть якщо пам’ять – як решето.

– Всі біди з дитинства, – усміхається Міре. – Не всім бідам щастить народитись, – кажу я. Ніеллі трохи відвертається. Рукою водить по шпалерах – не торкається, просто ніби згадує текстуру.

– В моїй практиці… – починає і замовкає.

Ми йдемо слідом за хлопцем, але він зникає за кутом. Двері замкнені. Тільки шум зверху. З даху. Або десь знизу.

– Нам потрібен тригер, – каже Ніе. – Подія. Спалах. Щось, що зробило цей день важливим.

Я зупиняюсь. Дивлюсь на розбитого клоуна – фарба на носі стерта, ніби з нього сміялись.

– Це навіть не травма. Це – уклад, – додає Міренс. – Дім, де любов – це коли не сильно вдарили. Я мовчу. Дивлюсь на іграшки.

– Зламав іграшку – отримав удар. Отримав удар – пообіцяв слухатись. Пообіцяв – отримав похвалу. Це і є початок схеми, – кажу. – Але чому цей день? – Ніеллі знову озирається. – Нам потрібен тригер. Щось, що зробило би цю подію вартісною для пам’яті. – Не схоже, що це вперше, – кажу. – Він не плакав. Не здригнувся.

– Може, востаннє, – припускає Міре. – Або вперше збрехав. Або саме сьогодні він навчився бачити в людях – іграшки. У дверях залишився відбиток маленької долоні. Його не було щойно. Він з’явився, коли ми почали говорити.

– В досьє писали, що цей період дитинства – втрачений. Батько зник рано. Сервер з пам’яттю згорів. Нічого не залишилось.

Стук у двері. Рівний. Не гучний, не тривожний.

Хлопчик – наш хлопчик – визирає з-за стіни. У нього тремтять пальці. Він мовчки ковтає слину, щоби не скрипіти горлом. Дивиться, не дихає.

Батько виходить із кухні. Витирає руки рушником. Плечі розслаблені, навіть усмішка з’являється сама собою.

– Ну-ну, – каже він і посміхається вже повноцінно.

Відчиняє двері.

На порозі – жінка, років тридцять п’ять, із підлітком, худеньким, в окулярах. Той дивиться в підлогу.

– Добрий день, пане…

[Перешкоди, білий шум]. Ім’я стирається просто в пам’яті. Мов його ніколи й не було. Мов не повинно бути.

– Як я можу не допомогти, – усміхається він. – Тим паче такому здібному юнакові. Сусідське хлоп’я – не можна ж лишити без підтримки.

– Я все одно дивуюсь, як ви встигаєте. Ще й за таку скромну плату. – На основній роботі поки застій, – знизує плечима. – Час є, а світ молоді потрібен більше, ніж нам, старим.

Вона киває, знову дякує – щиро, тепло – і йде.

Батько кладе руку хлопцеві на плече. Той посміхнувся.

– Іди на задній двір. Почнемо там. Я тільки погодую малого. – Я… я не голодний, дякую, пане, – каже учень. – Як хочеш.

Ми – тіні у кутку вітальні. Чужі. Безтілесні. Невидимі. Але відчуваємо – атмосфера переломлюється.

Зовнішній світ бачить його героєм. Ми бачимо – що було хвилину тому. І це не вкладається.

Міренс стиха:

– Знаєш, якби не ляпас тій дитині – я б повірив, що він і справді добрий сусід. – Тому й страшно, – каже Ніеллі. – Коли зло не лякає, а заспокоює. Батько накриває на стіл. Два столові прилади. Маленька тарілка з кашею, кілька печив, молоко.

– Їж, синку, – каже лагідно. Проводить рукою по волоссю хлопця. – Гарним хлопцям – смачний день. Іде. Виходить на задній двір.

– Трохи розійдемось, – каже Міренс. – Один за тим, хто їсть, інший перевірить кімнати. – А я на двір. Якщо хтось і сховав шкідливі спогади – то не дитина, – кажу я.

Задній двір. Газон, мов підстрижена шкіра. Два дерева по центру – старі, як хребти. По периметру – стіна з хвойних. Висока. Щільна. Світла майже не пускає.

Доглянуто. Закрито. Надто правильно.

Учень сидить за столиком. Батько – навпроти. Урок. Звичайна тема. Математика? Фізика?

– Правильно. Але краще подумай ще раз: що буде, якщо прибрати змінну?

Він нахиляється ближче. Рука ледь торкається плеча хлопця – не довше секунди. Але нігті в нього надто чисті. Ніби ним хтось грає у «хорошого батька». Мене нудить.

Його голос рівний. Тон заохочувальний. Нічого злого. Нічого.

Я озираюсь. Під деревом – стара мотузка. Коли гойдалка – перестає бути гойдалкою?

На стільці – камера. Старенька. Аналогова. Pentax, здається. Дорогий раритет.

Ретро-зйомка. Хобі. Пристрасть до фіксації. У криміналістиці таких багато. Любителі знімати. Сподіваюсь, наш тато – не один із них. Хоча б не буквально.

На деревах – нічого. Жодних написів. Навіть кори майже не видно: ніби їх мили.

Урок завершується. Вони встають. Розмовляють про логарифми.

І просто… зникають. Не як привиди. Як спогади, що більше не важливі.

Я заходжу в дім.

Міренс нахиляється над ящиком з інструментами.

– Все звично. В підвал ще не ходив. Він за дверима – тими, що ліворуч від кухні.

Ніеллі просто хитає головою. Ніби не знає, що сказати.

І я думаю: якщо все виглядає нормально – може, воно ніколи й не було нормальним. Просто ми не знаємо, куди дивитись.