Раді Вас бачити!

Двері на двір досі відчинені. Сонце лежить на порозі, мов пес, що забув, чому гріє.

Я озираюсь.

Кухня тиха. Ложка в мисці хилиться, але не падає. Ніеллі мовчить, тримає щось у руках – ніби знайома з цим домом.

Мій погляд – на двері ліворуч. Підвал.

Я підходжу. Пробую взятись за ручку – і проходжу крізь.

Мов через дим. Мов через екран.

– Сука, – тихо. Не можемо взаємодіяти. Ще ні.

І тут – рух.

Маленький монстр. Хлопчик. Стоїть за метр. Очі дивляться… в мене?

Я завмираю.

Ні. Ні, це неможливо. Для свідомості ми – примари. Ми не залишаємо сліду. Він не може мене бачити.

Але не рухається. Не кліпає. Просто дивиться.

Я відходжу. Ще крок. Серце б’ється глухо – не через страх, а через невизначеність.

А раптом?..

І тоді щось стає на місце. Мій погляд ковзає вбік. Двері. Підвал. Він просто дивився на двері. Звісно. Не на мене ж.

Він торкається ручки. Поворот. Скрип.

З підвалу – тінь.

Спершу запах. Волога. Солодка. Потім чорне. Густа маса, як дим із надломлених легенів.

Це не повітря.

Це щось, що довго чекало. За дверима. За мить.

Туман виходить як хвиля. Мов дамба тримала її століттями – і хтось натиснув кнопку.

– Назад! – кричу.

Запізно.

Вихор обіймає нас ізсередини. Світло стікає з очей. Підлога стає невагомою.

Випльовує.

Бетон. Звуки. Дзвінок. Дитячі голоси. Сміх. Огорожа. Жовта лінія фарби на асфальті.

Школа?

Я озираюсь.

Той самий хлопчик. Стоїть біля дверей. Форма інша. Тіло вище. Волосся коротше.

Інший день. Інша тінь. Але той самий погляд.

– А от і тригер, – каже Ніеллі, озираючись. Голос її рівний, без здивування. – Перехід дивний… але бувало й гірше.

– О, а наш пацієнт вже майже виріс, – додає Міренс. – Підліток. Шкода, тільки підвал пропустили… Мені вже цікаво стало, що там.

– Добре, що рухаємось у часі, – бурчу я. – Наша задача – дійти до бункера. А не розбиратись у житті мерзенного серійного.

– Та звісно, шеф, – Міренс підіймає руки. – Це я так… розрядити атмосферу.

Я зітхаю.

Дивлюсь уперед.

Він іде повільно. Тепер – п’ятнадцять, не більше. Худа спина, коротке волосся, дивна форма. Не обертається. Але точно знає, що ми тут.

Я рушаю слідом.

– Ходімо, Міре, – каже Ніеллі й, проходячи повз, ляскає Міренса по плечу.

Шкільний коридор. Все стерильно, за правилами: зелені двері, бліді стіни, запах фарби і вологих підручників.

Він іде між рядами. Повільно. Ніхто його не чіпає – але всі… бачать.

– Ой, ну звісно, син вчителя життя, – сипле хтось за спиною. – У нього, певно, навіть зошити стерильні, – заливається інший. Ніхто не каже це прямо йому. Тільки вслід.

– Відчуваєш? – Ніеллі тихо, майже пошепки. – Тут щось не так. І не з ним.

Я мовчу.

– Містечко бідне, – додає вона. – Коли все занепадає – люди шукають, за ким триматися. Його батько – з тих, хто вміє дати їм видимість порядку.

– І привід для заздрості, – Міренс прицмокує. – «Ой, ти ж син того, хто допоміг бібліотеці й зібрав кошти на дитячий майданчик»… – Ага, і «того, хто тобі може життя зламати, якщо щось скажеш». Поряд проходить вчителька. Вона дивиться на хлопця – і посміхається. Не як до учня. Як до символу.

– Чудово, що в тебе такий батько, – каже вона. – А тепер іди в кабінет, будемо розв’язувати задачі.

Тепла усмішка. Але ніби тільки наполовину.

Хлопець іде. Мовчки.

В голові в нього – нічого. Або навпаки – занадто багато.

Клас.

Мовчазна геометрія парт. На дошці – рівняння, які вже давно ніхто не розв’язує подумки.

Я стою збоку. Тінь у кутку. Спостерігаю.

Хлопець сидить, не рухається. Ручка не пише, а просто крутиться між пальцями.

Погляд – не на дошці. Не на вчительці.

– Він дивиться у вікно.

Ніеллі з Міренсом щось обговорюють за моєю спиною. Їхні голоси – як радіо, яке хтось залишив на підлозі в сусідній кімнаті. Шурхіт. Фрази. Поліфонія без центру.

Я повільно підходжу. Тихо. Навіть власні кроки здаються чужими.

Зупиняюсь за його спиною. Нахиляюсь.

Що ти там бачиш?

За вікном – внутрішній двір. Газон. Тріщина в асфальті. Дерево.

І – петля. Виразна. Сіра. Мотузка спадає з гілки, мов чиясь шия вже залишила там слід.

Я кліпаю. І – немає.

Тільки дерево. І під ним – він.

Батько. Стоїть, спокійно усміхається. Розмовляє з кимось – учитель, здається. Вони жартують. Плече до плеча.

Розуміють один одного.

Хлопець не кліпає. Тільки дивиться. Рука з ручкою зупиняється.

Він теж її бачив?

Я роблю пів кроку назад. Погляд хлопця ще мить тримається на гілці. Потім – знову вниз, у зошит.

Мов нічого не було.

Коридор школи затихає після дзвінка. Клас за класом випльовує дітей. Сміх, жарти, кроки – все зливається в кашу, в якій ніхто не слухає нікого.

Він стоїть біля шафки. Сумка в руці. Погляд – порожній. Він не поспішає.

– То ти знову до нього на вихідні? – питає хтось. Хлопець трохи старший. Зухвалий. – А твоя мамка що, не проти?

Мовчання.

– А, точно, – удавана усмішка. – В тебе ж її нема. Забув. Вибач.

Ручка, яку той крутив у пальцях – тріснула навпіл. Ніяких слів. Ніяких ударів. Просто тріск, який чую тільки я.

Ніеллі озирається. Мовчить.

– І це він ще стримується, – каже Міренс мені стиха. – Бо тут – публіка. Бо тут ще є вчителі. Потім стане інакше.

Автобус.

Шумний двигун. Брудні сидіння. Діти смикають одне одного, хтось співає. Наш хлопець – сидить сам. Біля вікна. Іноді дивиться на небо. Ніби чекає, що там щось з’явиться.

Поруч сідає інший. Блідий, трохи вищий, у сорочці навипуск.

– Знову він тебе? – питає тихо.

Той не відповідає. Але не відвертається. Їх щось пов’язує. Не слова.

Можливо, це той, хто ще зіграє роль у пізніших подіях.

Автобус зупиняється.

Хлопець встає. Інший – за ним. Вони виходять. Разом.

– Ти бачив? – питає Міренс. – У нього з’явився гість. – Може, стане другом, – додає після паузи. – Може, той хотів допомогти. Ніеллі злегка хитає головою.

– Може, й так. Але навіть допомога – це теж спогад. А значить, щось пішло не так.

Той дивиться на нього так, ніби дозволяє йому бути. Це небезпечно.

Я мовчу. Мотузка на дереві ще стоїть в мене перед очима. Хоч вона і зникла.

Бо деякі образи не потребують бути правдою. Їм досить того, що ти їх побачив.