Спочатку:
На сторінку книги
Ранок почався не з сонячних променів, а з відчуття, що в кімнаті з’явився зайвий об’єкт з дуже високою щільністю сарказму на квадратний сантиметр.
Лія розплющила одне око. На краю її ліжка, схрестивши довгі ноги, сидів Каель. Він виглядав так само бездоганно, як і вчора: жодної м’ятої складки на костюмі, жодної зайвої волосинки. В руках він тримав її улюблений щоденник, куди вона записувала рецепти зілля та списки покупок.
— Ти знала, що слово «мандрагора» пишеться з літерою «а» в другому складі, а не з «о»? — запитав він замість вітання. — Хоча, зважаючи на те, що ти зварила вчора, я не здивований. Ти пишеш закляття так, ніби курка намагалася накреслити пентаграму лівою лапою.
— Це мій приватний щоденник! — Лія різко сіла, намагаючись водночас закритися ковдрою і вихопити зошит. — І ти взагалі... як ти тут опинився і де ти спав?!
Каель повільно підвівся, і кімната раптом здалася крихітною.
— Спав? — він вимовив це слово так, ніби вона запитала, чи не збирається він поїсти сіна. — Демони мого рангу не «сплять» у вашому розумінні. Ми перебуваємо у стані активної медитації, відновлюючи енергетичні потоки. Але оскільки твоя квартира — це магічний смітник, мені довелося шукати місце з найменшою концентрацією твоїх невдалих заклять.
Він вказав на її стару канапу в кутку. Тепер вона була застелена його чорним піджаком, а повітря навколо неї все ще тремтіло від залишкового холоду.
— Вона ж не розкладається! — вигукнула Лія. — Вона коротка і скрипить так, ніби в ній живе дух ображеного теслі.
— Тепер вона не скрипить, — сухо зауважив Каель. — Я просто пояснив деревині, що з нею станеться, якщо вона видасть хоч звук. Тепер це найслухняніша канапа в цьому королівстві.
Він зробив крок до вікна і з огидою відсмикнув фіранку, впускаючи яскраве ранкове сонце.
— Отже, план на сьогодні. Твоє завдання номер один — перестати нагадувати жертву кораблетрощі. Я не можу почати операцію «Кохання», поки ти виглядаєш так, ніби тебе щойно виплюнув лісовий троль.
Лія глянула на свої розпатлані кучері в дзеркалі й відчула, як усередині закипає знайома суміш сорому й роздратування.
— Знаєш що, триста сорок сьомий легате? — вона вперла руки в боки. — Якщо тобі так не подобається мій вигляд і моя квартира — контракт чекає. Тільки-но я закохаюся, ти вільний. Можеш йти медитувати у свою порожнечу.
— О, я зроблю все, щоб це сталося швидше, — Каель підійшов до неї впритул, і його очі блиснули червоним. — Але є проблема. Твій ідеал зі списку — «мовчазний і слухняний». Це шлях у нікуди. Тобі не потрібен той, хто буде мовчати. Тобі потрібен той, хто витримає твій хаос, не знепритомнівши від страху.
Він клацнув пальцями, і на столі з’явилася чашка чорної, як смола, кави.
— Пий. Нам треба йти на ринок. Я відчув там сплеск чоловічої енергії, яка відповідає твоєму рівню інтелекту. Хоча, якщо чесно, навіть у золотистої рибки рівень інтелекту вищий, ніж у твого вчорашнього зілля.
Лія схопила чашку, готова вихлюпнути її йому в обличчя, але аромат кави був таким божественним, що вона мимоволі затрималася.
— Ти... ти зварив каву?
— Я структурував молекули води та кавових зерен у правильному порядку, — відрізав він. — Не називай це «варінням». Це принижує мої здібності. А тепер одягайся. Ми йдемо шукати твою «справжню долю». І молися, щоб вона не виявилася сліпою.
Суперечка на кухні розгорілася з новою силою, коли Лія, ігноруючи критику Каеля, витягла зі шафи свої улюблені широкі штани з безліччю кишень і розтягнуту футболку з написом «Магія трапляється, але частіше — вибухає».
— Ти збираєшся вийти в цьому… текстильному непорозумінні? — Каель підняв брову так високо, що вона майже сховалася за його ідеально укладеним чубом. — Ми йдемо на ринок, Ліє, а не на звалище магічних відходів.
— Це називається «зручність», Каелю! — Лія демонстративно зашнурувала старі кеди, які бачили кращі часи ще до її народження. — На ринку треба штовхатися, вибирати найкращу мандрагору і стежити, щоб тобі не підсунули сушену петрушку замість коріння спокути. У твоїй «трійці» ти там виглядатимеш як шматок вугілля в мисці з молоком. Занадто контрастно і занадто… офіційно.
Вона підійшла до нього впритул, сміливо тицьнувши пальцем у його ідеально накрахмалену сорочку.
— До речі, про тебе. Ти не на бал зібрався і не на пекельну раду. Ти зараз у нашому місті, де найбільша подія дня — це якщо корова сусіда випадково знесе золоте яйце. Твій костюм кричить: «Я демон, біжіть від мене!». Тобі треба бути простішим. Зручнішим.
— Демони не бувають «зручними», — відрізав Каель, але мимоволі поправив краватку. — Ми — втілення порядку та величі.
— Ти — втілення головного болю, — парирувала Лія. — От скажи, тобі не тисне під пахвами? А якщо треба буде наздогнати злодія, який вкраде мій гаманець? Твої штани луснуть по швах на першому ж повороті.
Вона метнулася до іншої шафи й після тривалого копирсання витягла звідти щось темно-сіре. Це було худі, яке колись належало її двоюрідному брату, і пара вільних джинсів.
— Ось. Одягни це. Це м’яка тканина, вона дихає. У ній можна сидіти на підвіконні, не боячись зіпсувати стрілки на штанах.
Каель подивився на худі так, ніби вона пропонувала йому одягнути шкуру дохлого щура.
— Ти пропонуєш мені… мішок з капюшоном? — його голос став небезпечно тихим.
— Я пропоную тобі свободу рухів! — Лія задоволено посміхнулася, бачивши його сумнів. — Давай так: ти вчиш мене бути «леді» для ритуалу кохання, а я вчу тебе жити в цьому світі й не виглядати як манекен, що втік з вітрини. Якщо ми хочемо, щоб ніхто не запідозрив твою демонічну природу, ти маєш злитися з натовпом. А натовп зараз носить джинси, а не атласні жилети.
Каель зітхнув. Цей звук нагадав шелест сухого листя на цвинтарі. Він клацнув пальцями.
Мить — і замість бездоганного костюма на ньому з’явилися ті самі джинси та худі. Капюшон недбало впав на плечі. Навіть у такому одязі він виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки журналу для бунтівних аристократів, але його аура «недоторканності» трохи згасла.
Він смикнув за шнурки на худі, кривлячись.
— Це… надто м’яко. Моя гідність страждає від відсутності жорсткого комірця.
— Зате тепер ти схожий на людину, — Лія підморгнула йому. — Хоча б на 10 відсотків. Ходімо, «зручний» демоне. Ринок чекає. І не здумай спопелити поглядом продавця овочів, якщо він назве мене «донечкою».
— Побачимо, — пробурмотів Каель, виходячи за нею в коридор і все ще з підозрою обмацуючи кишеню кенгуру. — Але якщо я зачеплюся цим капюшоном за гілку — я спалю це дерево разом із твоїми спогадами про «зручність».
